Автор: Пользователь скрыл имя, 22 Ноября 2012 в 22:41, реферат
Історичний шлях, пройдений українським театром протягом XIX ст., дуже багатий на великі імена й події. Починається він після довгого провалля в розвитку українського театрального мистецтва, що проходить через усю другу половину XVIII ст. і кінчається лише в 1819 р., коли з'явилася на театрі «Наталка-Полтавка» І. Котляревського. Шкільний театр в цю добу став явищем цілком анахронічним і майже перестав існувати. Лишився ще вертеп, який од часу до часу демонстрували по містах і селах України київські бурсаки. Але й цей маленький ляльковий театр доживав свій вік.
1. Театральне мистецтво 19 ст. та початок театральної діяльності родини Тобілевичів
2. Іван Карпович Тобілевич (псевдонім Іван Карпенко-Карий)
3. Марія Карпівна Тобілевич (псевдонім Марія Садовська-Барілотті)
4. Микола Карпович Тобілевич (псевдонім Микола Садовський)
5. Панас Карпович Тобілевич (псевдонім Панас Саксаганський)
6. Висновок
7. Література
В Миколаєві Садовська-БарІлоттІ гастролювала в 1883, 1889, 1890 роках В театрі Монте вона дебютувала у ролі Наталки-Полтавки. Газета "Южанин" у 1890 році писала: Про гру Садавської-Барілотті в опері М.Дибенка "Утопліенница”: - "Госпожа Садовская – Панночка -Утопленная, благодаря своей талантливой игре сумела сделать маленькую роль волнующей, пение же этой артистки была особенно интересным".
І все ж таки в сузір’ї корифеїв вона була як метеорит: яскрава, промениста і - короткочасна. Її талант промайнув на сцені, не встигнувши розквітнути. У зеніті слави 35-річна співачка пішла з життя, зігравши близько двадцяти ролей.
Померла 27 березня 1891р. в Одесі, похована в Єлиcаветграді (прах перенесено на хутір Надія, поблизу с.Миколаївки.).
4. Микола Карпович
Тобілевич (псевдонім Микола
Справжнє прізвище Миколи Садовського — Тобілевич. Він народився 6 березня 1856 року в селі Костуватому Бобринецького повіту Херсонської губернії. У дитинстві Миколка дуже близько сходився із селянськими дітьми, від матері чув чимало хорошого про театр, адже Євдокія Зіновіївна бачила вистави мандрівних труп Млотковського і Жураховського, знала напам'ять п'єсу "Наталка Полтавка". Юний Микола захоплювався виставами, які у Бобринці влаштовував брат Іван (Карпенко-Карий) та Марко Кропивницький.
Не закінчивши Єлисаветградського реального училища, в 1877 році Микола пішов добровольцем на російсько-турецьку війну, був хоробрим воїном і в боях за Шипку одержав георгіївський хрест. Після війни перебував на військовій службі в Бендерах, де й зустрівся із М. Заньковецькою. Влітку 1888 року вони заснували трупу, яка плідно гастролювала десять років, влившись трохи пізніше в "Товариство російсько-малоросійських артистів під орудою Панаса Саксаганського", в яке на три сезони приєдналася і трупа М. Кропивницького.
Діяльність Миколи Садовського
та Марії Заньковецької
У 1906 році Марія Заньковецька та Микола Садовський організували в Києві перший стаціонарний український професійний театр, якому аж через рік уряд віддав Троїцький народний дім як приміщення для праці.
Трупа Садовського ставила українські, російські та зарубіжні п'єси, а сам керівник був неперевершеним майстром трагічних ролей.
У п'єсі М. Старицького "Богдан Хмельницький" Микола Садовський грав роль гетьмана. І. Мар'яненко згадував його виступ: "У сценах прийомів і боїв — булава, якою Микола Карпович володів досконало. Поводився він у козацькому вбранні зовсім вільно, невимушено, немов то був його звичайний повсякденний одяг".
Найулюбленішою роллю
Миколи Садовського була роль Сави
Чалого в однойменній трагедії Івана
Карпенка-Карого. Суперечливий образ
освіченого козака, спочатку ватажка
повстанських мас, а потім ревного
служителя польської шляхти, вдавався
М. Садовському особливо. Ось як виглядала
остання частина твору у
Першу фразу Сава-Садовський слухав з гордо піднятою головою, навіть з усмішкою, на другій — схиляв голову, а коли чув про церкву, закривав лице руками і повертався спиною до месників, які вбивали його. Технічно це робилося так: шабля Медведя, що стояв праворуч, проходила поза спиною і виходила ліворуч між пахвою і рукою Сави. Кравчина робив той же рух зліва направо, а Гнат всаджував шаблю прямо у спину Чалого. Було враження, що дійсно Садовського-Саву прокололи шаблями..."
Неперевершено грав Микола Садовський Опанаса (драма "Бурлака" Івана Карпенка-Карого), Командора ("Камінний господар" Лесі Українки), воєводи ("Мазепа" Ю. Словацького), Пузиря ("Хазяїн" Івана Карпенка-Карого), городничого ("Ревізор" М. Гоголя).
У роки громадянської війни,
захворівши на тиф, М. Садовський був
напризволяще залишений у Кам'янці-
Актора весь час тягло додому, в Україну. В його листах до знайомих — біль і жаль, і ностальгія.
Не завжди об'єктивним був
М. Садовський до театру Л. Курбаса та
й самого режисера театру "Березіль",
але ці думки залежали від того,
що надто різними були течії цих
творчих театральних
Повернувся М. Садовський до Києва у 1926 році. Мріяв про українську оперу, про нові досягнення, а виявилося, що в радянському театрі запанував дух колективізму настільки, що режисер взагалі втрачав провідну роль у трупі. Все це Микола Садовський сприймав боляче, весь час буркотів про "молоде вино", яке не варто наливати у "старі міхи".
Разом із Саксаганським і Садовським театральна трупа здійснила у 1927-1930 роках гастрольні подорожі і мала неабиякий успіх, головним чином через присутність корифеїв.
Передчуваючи швидку кончину, Микола Садовський наважився перепросити Марію Заньковецьку, яка довгі роки була його дружиною і яка все ще ображалася, що колись дозволив їй покинути театр; їхня розмова була тиха і чуйна, але єдина. Більше вони не зустрічалися.
У 1931-1932 році Садовський уже на гастролі не їздив. Він переніс інфаркт, слабнув на очах. Помер Микола Карпович Садовський сімдесятисемирічним у печально відомому 1933р. Похований на головній алеї Байкового кладовища. Минуло зовсім небагато часу, і поруч поховали Марію Заньковецьку — кохану, подругу в житті і на сцені.
5. Панас Карпович
Тобілевич (псевдонім Панас
Панас Саксаганський був рідним братом Івана Карпенка-Карого і Миколи Садовського. Народився він 15 травня 1859 року і жив у тому ж оточенні, що й старші брати. Через те, що Панас, як і Микола, захопившись виставами, часто пропускали уроки, шкільне начальство забороняло їм відвідувати театр, і хлопцям доводилося потай пробиратися на гальорку: "Не раз нас з Миколою виводили з театру, але це не прохолоджувало нашого бажання відвідувати вистави і ми вдавались до нових хитрощів". Уже в старших класах брати виступали в аматорських виставах в епізодичних ролях.
Шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені Першого українського театру під керівництвом М. Старицького та М. Кропивницького.
Актор швидко засвоїв золоте правило, що талант потребує ще й тяжкої праці: "Я все більше переконувався, що діло все залежить від праці, що в праці криється талант". В епізодичних комічних ролях актор показував себе з такою силою, що для глядачів грані ним дійові особи здавалися мало не головними. Так, наприклад, у водевілі "По ревізії" був зіграний Герасим, про якого В. Чаговець писав: "Скуйовджена голова, яка ніби щойно вилізла з соломи, збиті вихром вуса і борода, рештки якоїсь одежі, що ледве вкриває многогрішне тіло. Обличчя спухло, та не тільки обличчя, але й губи, очі, повіки, мозок — усе наповнене парами горілки. В сонному мозкові блудять уривки якихось слів, уламки якихось думок".
Прекрасно грав Панас Саксаганський роль Шпоньки у водевілі М. Старицького "Якби ковбаса та чарка...", неповторну роль Пеньонки у виставі Івана Карпенка-Карого "Мартин Боруля". Софія Тобілевич згадувала: "У чому ж полягав успіх Саксаганського? Чому публіка так весело сміялась, слухаючи його? Головна причина успіху Саксаганського у тій ролі полягала, я думаю, в тому, що він зумів наділити образ Пеньонки цікавими рисами, запозиченими в самому житті".
Коронною роллю корифея була роль Івана Барильченка в "Суєті" Івана Карпенка-Карого. Порівняно рідше, але теж високо-професійно виступав П. Саксаганський у трагічних ролях, зокрема у ролі Івана Богуна чи Гната Голого. М. Рильський твердив: "Я обстоював і обстоюю думку, що Саксаганський-трагік був не менший, ніж Саксаганський-комік".
У своєму житті артист зіграв більше сотні головних ролей, дав прекрасні поради про створення сценічного образу у статті "Моя робота над роллю" театральній молоді адресував працю "До молодих режисерів". Як і брат Іван, пробував себе у написанні комедій, створивши всього дві драми такого жанру — "Лицеміри" і "Шантрапа". Помер 17 вересня 1940 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Література
1. Іван Карпенко-Карий
// Історія української
2. Галабутська Г. Життєві і творчі обрії Карпенка-Карого //Дивослово. — 1995. — №12.
3. Карпенко-Карий Іван. Твори в 3 томах. - Київ: Державне вид-во художньої літератури, 1960-1961.
4. Мороз Л. Іван
Карпенко-Карий //Історія
5. Рильський М.
Гордість української
6. Наукові записки
КДПУ ім. В.Винниченка. Випуск XXVII. Серія:
філологічні науки (
7. Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.
8. Саксаганський П.
К. Статті і спогади про
Информация о работе Родина Тобілевичів та її внесок в розвиток українського театрального мистецтва