Родина Тобілевичів та її внесок в розвиток українського театрального мистецтва

В Миколаєві Садовська-БарІлоттІ гастролювала в 1883, 1889, 1890 роках В театрі Монте вона дебютувала у ролі Наталки-Полтавки. Газета "Южанин" у 1890 році писала: Про гру Садавської-Барілотті в опері М.Дибенка "Утопліенница”: - "Госпожа Садовская – Панночка -Утопленная, благодаря своей талантливой игре сумела сделать маленькую роль волнующей, пение же этой артистки была особенно интересным".

І все ж таки в сузір’ї  корифеїв вона була як метеорит: яскрава, промениста і - короткочасна. Її талант промайнув на сцені, не встигнувши розквітнути. У зеніті слави 35-річна співачка пішла з життя, зігравши близько  двадцяти ролей.

Померла 27 березня 1891р. в  Одесі, похована в Єлиcаветграді (прах перенесено на хутір Надія, поблизу с.Миколаївки.).

 

   4. Микола Карпович  Тобілевич (псевдонім Микола Садовський)

 

Справжнє прізвище Миколи Садовського — Тобілевич. Він  народився 6 березня 1856 року в селі Костуватому Бобринецького повіту Херсонської губернії. У дитинстві Миколка дуже близько сходився із селянськими дітьми, від матері чув чимало хорошого про театр, адже Євдокія Зіновіївна бачила вистави мандрівних труп Млотковського і Жураховського, знала напам'ять п'єсу "Наталка Полтавка". Юний Микола захоплювався виставами, які у Бобринці влаштовував брат Іван (Карпенко-Карий) та Марко Кропивницький.

Не закінчивши Єлисаветградського реального училища, в 1877 році Микола пішов добровольцем на російсько-турецьку війну, був хоробрим воїном і в боях за Шипку одержав георгіївський хрест. Після війни перебував на військовій службі в Бендерах, де й зустрівся із М. Заньковецькою. Влітку 1888 року вони заснували трупу, яка плідно гастролювала десять років, влившись трохи пізніше в "Товариство російсько-малоросійських артистів під орудою Панаса Саксаганського", в яке на три сезони приєдналася і трупа М. Кропивницького.

Діяльність Миколи Садовського  та Марії Заньковецької розпочалася  в липні 1900 року в Полтаві виставою "Глитай, або ж Павук". Через  півроку ними ж була поставлена високо актуальна у той час комедія  Івана Карпенка-Карого "Хазяїн".

У 1906 році Марія Заньковецька та Микола Садовський організували в  Києві перший стаціонарний український  професійний театр, якому аж через  рік уряд віддав Троїцький народний дім як приміщення для праці.

Трупа Садовського ставила  українські, російські та зарубіжні  п'єси, а сам керівник був неперевершеним майстром трагічних ролей.

У п'єсі М. Старицького "Богдан Хмельницький" Микола Садовський грав роль гетьмана. І. Мар'яненко згадував його виступ: "У сценах прийомів і боїв — булава, якою Микола Карпович володів досконало. Поводився він у козацькому вбранні зовсім вільно, невимушено, немов то був його звичайний повсякденний одяг".

Найулюбленішою роллю  Миколи Садовського була роль Сави Чалого в однойменній трагедії Івана  Карпенка-Карого. Суперечливий образ  освіченого козака, спочатку ватажка  повстанських мас, а потім ревного  служителя польської шляхти, вдавався М. Садовському особливо. Ось як виглядала  остання частина твору у виконанні  корифея: "Похиливши голову, Чалий  запитував: "Що ж брати мої хотять?" Йому відповідали, що настав час розплатитися за всі кривди, які він вчинив народу. Тоді Сава-Садовський, пробуючи зіграти на козацькій честі, просив дати йому можливість вмерти у чесному поєдинку. Йому відмовляли в праві на поєдинок. "За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, — виголошував вирок Гнат Голий, — за те, що ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав, за те, що церкву ти спалив, тебе громада наша смерті присудила".

Першу фразу Сава-Садовський слухав з гордо піднятою головою, навіть з усмішкою, на другій — схиляв голову, а коли чув про церкву, закривав лице руками і повертався спиною до месників, які вбивали  його. Технічно це робилося так: шабля  Медведя, що стояв праворуч, проходила поза спиною і виходила ліворуч між пахвою і рукою Сави. Кравчина робив той же рух зліва направо, а Гнат всаджував шаблю прямо у спину Чалого. Було враження, що дійсно Садовського-Саву прокололи шаблями..."

Неперевершено грав Микола Садовський Опанаса (драма "Бурлака" Івана Карпенка-Карого), Командора ("Камінний господар" Лесі Українки), воєводи ("Мазепа" Ю. Словацького), Пузиря ("Хазяїн" Івана Карпенка-Карого), городничого ("Ревізор" М. Гоголя).

У роки громадянської війни, захворівши на тиф, М. Садовський був  напризволяще залишений у Кам'янці-Подільському. Дивом йому вдалося дістатися  до Львова, а звідти виїхати до Чехословаччини, де жив і вчився в університеті його син Микола.

Актора весь час тягло  додому, в Україну. В його листах до знайомих — біль і жаль, і ностальгія.

Не завжди об'єктивним був  М. Садовський до театру Л. Курбаса та й самого режисера театру "Березіль", але ці думки залежали від того, що надто різними були течії цих  творчих театральних угруповань.

Повернувся М. Садовський до Києва у 1926 році. Мріяв про українську оперу, про нові досягнення, а виявилося, що в радянському театрі запанував  дух колективізму настільки, що режисер  взагалі втрачав провідну роль у  трупі. Все це Микола Садовський сприймав боляче, весь час буркотів про "молоде вино", яке не варто наливати у "старі міхи".

Разом із Саксаганським і  Садовським театральна трупа здійснила  у 1927-1930 роках гастрольні подорожі і  мала неабиякий успіх, головним чином  через присутність корифеїв.

Передчуваючи швидку кончину, Микола Садовський наважився перепросити  Марію Заньковецьку, яка довгі  роки була його дружиною і яка все  ще ображалася, що колись дозволив їй покинути театр; їхня розмова була тиха і чуйна, але єдина. Більше вони не зустрічалися.

У 1931-1932 році Садовський уже  на гастролі не їздив. Він переніс  інфаркт, слабнув на очах. Помер Микола Карпович Садовський сімдесятисемирічним  у печально відомому 1933р. Похований  на головній алеї Байкового кладовища. Минуло зовсім небагато часу, і поруч  поховали Марію Заньковецьку — кохану, подругу в житті і на сцені.

 

   5. Панас Карпович  Тобілевич (псевдонім Панас Саксаганський)

 

Панас Саксаганський був  рідним братом Івана Карпенка-Карого і Миколи Садовського. Народився  він 15 травня 1859 року і жив у тому ж оточенні, що й старші брати. Через  те, що Панас, як і Микола, захопившись  виставами, часто пропускали уроки, шкільне начальство забороняло їм відвідувати  театр, і хлопцям доводилося потай пробиратися на гальорку: "Не раз нас з Миколою виводили з театру, але це не прохолоджувало нашого бажання відвідувати вистави і ми вдавались до нових хитрощів". Уже в старших класах брати виступали в аматорських виставах в епізодичних ролях.

Шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені Першого українського театру під керівництвом М. Старицького  та М. Кропивницького.

Актор швидко засвоїв золоте правило, що талант потребує ще й тяжкої праці: "Я все більше переконувався, що діло все залежить від праці, що в праці криється талант". В  епізодичних комічних ролях актор  показував себе з такою силою, що для глядачів грані ним дійові особи здавалися мало не головними. Так, наприклад, у водевілі "По ревізії" був зіграний Герасим, про якого  В. Чаговець писав: "Скуйовджена голова, яка ніби щойно вилізла з соломи, збиті вихром вуса і борода, рештки якоїсь одежі, що ледве вкриває многогрішне тіло. Обличчя спухло, та не тільки обличчя, але й губи, очі, повіки, мозок — усе наповнене парами горілки. В сонному мозкові блудять уривки якихось слів, уламки якихось думок".

Прекрасно грав Панас Саксаганський  роль Шпоньки у водевілі М. Старицького "Якби ковбаса та чарка...", неповторну роль Пеньонки у виставі Івана Карпенка-Карого "Мартин Боруля". Софія Тобілевич згадувала: "У чому ж полягав успіх Саксаганського? Чому публіка так весело сміялась, слухаючи його? Головна причина успіху Саксаганського у тій ролі полягала, я думаю, в тому, що він зумів наділити образ Пеньонки цікавими рисами, запозиченими в самому житті".

Коронною роллю корифея  була роль Івана Барильченка в "Суєті" Івана Карпенка-Карого. Порівняно рідше, але теж високо-професійно виступав П. Саксаганський у трагічних ролях, зокрема у ролі Івана Богуна чи Гната Голого. М. Рильський твердив: "Я обстоював і обстоюю думку, що Саксаганський-трагік був не менший, ніж Саксаганський-комік".

У своєму житті артист зіграв більше сотні головних ролей, дав  прекрасні поради про створення  сценічного образу у статті "Моя  робота над роллю" театральній  молоді адресував працю "До молодих  режисерів". Як і брат Іван, пробував себе у написанні комедій, створивши  всього дві драми такого жанру  — "Лицеміри" і "Шантрапа". Помер 17 вересня 1940 року. Похований у Києві  на Байковому кладовищі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

   1. Іван Карпенко-Карий  // Історія української літератури  у 2 т. Т. 1. — К., 1987.

   2. Галабутська Г. Життєві і творчі обрії Карпенка-Карого //Дивослово. — 1995. — №12.

   3. Карпенко-Карий  Іван. Твори в 3 томах. - Київ: Державне  вид-во художньої літератури, 1960-1961.

   4. Мороз Л. Іван  Карпенко-Карий //Історія української  літератури: XIX ст. Кн. 3. — К., 1997.

   5. Рильський М.  Гордість української драматургії:  Про творчість Карпенка-Карого // Рильський М. Статті про літературу. — К., 1980.

   6. Наукові записки  КДПУ ім. В.Винниченка. Випуск XXVII. Серія:  філологічні науки (літературознавство). — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. — 380 с. С. 52-61

   7. Енциклопедія українознавства.  У 10-х т. / Гол. ред. Володимир  Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.

   8. Саксаганський П.  К. Статті і спогади про корифея  укр. сцени. — К.-X., 1938