Політична культура українського суспільства

Україна має притаманну їй політичну культуру, але в даний  час її можна визначити як маргінальну (тобто таку, яка складається з  культур різних соціальних груп, які  ще не інтегрувалися в єдину політичну  спільноту) та провінційну за характером (тобто орієнтовану на місцеві, регіональні  інтереси, за винятком ряду місць). Перспективи  її розвитку полягають у створенні  громадянського суспільства з демократичними формами правління, у пріоритеті громадянських прав і свобод, у  поділі владних функцій, зверхності закону для усіх громадян та офіційних  діячів

Домінанти політичної культури посткомуністичної України. Одним з найважливіших показників політичної культури будь-якого суспільства є рівень інтересу громадян до політики. Дослідження підтверджують, що жителі України виявляють достатній інтерес до політичного життя.

Високий рейтинг інтересу до політики є індикатором розвинутого громадянського суспільства, якого поки що в Україні  немає. Тому можна припустити не стільки  високий рівень розвитку політичної культури в Україні, скільки сильну психологічну мотивацію до залучення  в поточний хід політичного розвитку.

Інший показник політичної культури – це орієнтація громадян під час  виборчих кампаній, їх пріоритетний вибір, який ґрунтується на особистості  політичного діяча або на підтримці  партійної програми. У суспільствах з високим рівнем розвитку гомогенної політичної культури виборцями звичайно маніпулюють за допомогою політичних структур і тільки іноді вони орієнтуються у своїх політичних пристрастях, виходячи з особи політичного  лідера.

Вибори президента України у 1991 та 1994 рр. засвідчили, що громадські політичні  інституції ще не одержали пріоритетного  розвитку, тому виборці орієнтуються скоріш на особи політичних діячів, а не на партії або рухи, які висувають  своїх кандидатів. Незважаючи на недоліки у демократизації суспільства та ускладнення економічної ситуації, громадяни України не були готові вдатися до авторитарних методів  розв‘язання існуючих проблем.

У когнітивному аспекті для більшості  громадян України політична культура несе у собі елемент невідповідності  між очікуванням і реальністю або своєрідне розщеплення реальності. Згідно соціологічним дослідженням, демократія та суверенітет вважаються найвищими цінностями, які поділяються  більшістю населення. Опитування, проведені  у 1990 р., виявили, що українські громадяни  висловлювалися схвально у пропорції  два до одного з питання про  демократичні цінності.

З іншого боку, рівень очікувань, що був  обумовлений ейфорією після проголошення незалежності України та демонтажу  старої системи, ані в якому разі не відповідає можливостям їх реалізації. На побутовій площині це дає вихід  певним колективним емоціям: від  байдужості до апатії та від ненависті  до агресивності. Ці крайні полюси у  настроях залежать від поглядів особи  на те, що відбувається в Україні, також  від оцінки минулого та очікування від майбутнього.

Значна частина населення висловлює  невдоволеність діяльністю партій, громадських  рухів та владних структур. Таке багато в чому пояснюється минулою  ідеологічною маніпуляцією населенням. Багато політичних лідерів обіцяло, що як тільки люди позбудуться минулих  ідеологічних поглядів та політичних структур, в них буде щасливе життя, засноване на букві закону. Внаслідок  цього, що виборці переоцінили можливості багатьох кандидатів, оскільки реальна  дійсність виявилася набагато більш  суворою – триває падіння рівня  життя, зростає інфляція, безробіття й злочинність, – ілюзії швидко зникають і розвиваються інші аномалії суспільної свідомості і поведінки. Вони проявляються у пошуках "винних" за небажану ходу розвитку політичних подій, у пошуках  внутрішніх та зовнішніх ворогів, в  подальшій поляризації населення.

Внаслідок того, що у сучасному  суспільстві слабо виражена об‘єднуюча ідея, зростає роль психологічної  підсвідомості. Люди об‘єднуються разом  на ґрунті спільних емоційних цінностей, які можуть спонукати їх до руйнівних  дій проти тих, кого вони вважають відповідальними за свої нещастя. Звідси повернення до старих форм державної  системи – тоталітарних або авторитарних – може знову одержати підтримку.

Таким чином, коли ми візьмемо ступінь  демократичного розвитку у суспільстві  за еталон, то політична культура сучасно  України може бути визначена головним чином як авторитарна з деякими  демократичними та тоталітарними компонентами.

Поза сумнівом, Україна має притаманну їй політичну культуру, але в даний  час її можна визначити як маргінальну (тобто таку, яка складається з  культур різних соціальних груп, які  ще не інтегрувалися в єдину політичну  спільноту) та провінційну за характером (тобто орієнтовану на місцеві, регіональні  інтереси, за винятком ряду місць). Перспективи  її розвитку полягають у створенні  громадянського суспільства з демократичними формами правління, у пріоритеті громадянських прав і свобод, у  поділі владних функцій, зверхності закону для усіх громадян та офіційних  діячів.

Регіональні відмінності  політичної культури в Україні

Регіональність політичної культури України є важливим чинником її сучасного  стану. Вчені-політологи здійснили  ряд спроб дати аналіз політичної культури України після здобуття незалежності.

В окремих регіонах України спостерігаються  різні прояви особливостей політичної культури. Щодо більшості проблем, опитування громадської думки дають істотну  різницю у політичних поглядах громадян з таких корінних питань, як участь у СНД, унітарна чи федеративна держава, взаємостосунки з Росією, царина розповсюдження української мови, подвійне громадянство, приватизація тощо. По-різному тут  репрезентований ідеологічний спектр партій, громадських організацій  та рухів, неоднакова залученість населення  в політичне життя.

Так, для Центральної України  характерним є відносно помірний характер політичних процесів. Політична  свідомість більшості населення  цього регіону відома центристськими орієнтаціями стосовно Росії. Дані соціологічних  опитувань показують, що виборці  цього регіону у переважній більшості  підтримують необхідність більш  тісних економічних зв‘язків з Росією, виявляючи сумнів щодо більш тісної політичної та військової інтеграції. Серед населення переважає думка, що Україна і Росія повинні  існувати як дві дружні, тісно пов‘язані, але окремі держави. Більш ніж  у будь-якому з інших місць, українці і росіяни, що мешкають у  цьому регіоні, традиційно схильні  до консенсусу з основних політичних і соціальних проблем.

У Західній Україні, що була приєднана  до колишнього СРСР у 1939, 1940 та 1945 рр., процес утворення громадянського суспільства  йде швидше, особливо у Галичині, завдяки традиціям неурядових організацій  та колишній активності його населення  у дорадянський період. Сьогодні тут  найвища концентрація в Україні  добровільних, громадських, молодіжних, релігійних та інших організацій.

Рух, якого було засновано у Києві, мав найбільш активних прихильників саме у цьому регіоні. Саме українці з Галичини здійснювали довгі  мандри до Києва для того, щоби вийти  на демонстрацію біля будинку Верховної  Ради і надихнути уряд на рішучі дії, спрямовані на здобуття незалежності. Їх політичні уявлення засновуються на абсолютному приматі ідеї незалежності української держави. Крайні націоналісти у парламенті, які перебувають  у опозиції до більш помірних націонал-демократів, – майже усі вихідці з Галичини. Більшість членів УНАУНСО, що мають  воєнізовані формування, також родом  із Західної України.

Але варто зауважити, що хоча галичанські  українці – найбільш політично активні  та найбільш націоналістично налаштовані, вони мають свої проблеми при сприйнятті їх українцями інших регіонів. На Сході  можна часто чути, що вони – "не справжні" українці. Їх історичний досвід дуже відрізняється від досвіду інших регіонів, їх акцент польський, а їх греко-католицька церква дуже близька до римської. Незважаючи на велике число політичних активістів, вихідці з цього регіону мають мало міністерських посад у Києві.

Найбільш населеним урбанізованим  та індустріальним регіоном України  є С х і д, який включає Харківську, Донецьку, Запорізьку, Луганську і  Дніпропетровську області.

Економічна криза найбільш гостро відчувається на Сході. У період здобуття Україною незалежності шахтарі Донецька та Луганська утворювали найбільш активний політичний компонент українського суспільства. Однак їх поведінський аспект участі у політичних подіях в основному мотивувався завданнями поліпшення свого матеріального  становища. Значна частина населення  цього регіону вважає, що головна  причина економічної катастрофи полягає у розриві економічних  зв‘язків з Росією, а єдиний вихід  – їх поновлення. Для цього регіону  також важливим є факт впровадження української мови як державної, зо викликало  невдоволення в основному російськомовного населення.

Ідеологічний спектр політичних організацій  громадян тут достатньо строкатий. Досить сильними є організації комуністичної  та соціалістичної партій, діють групи  лівих екстремістів. З цим блоком тісно пов‘язані ветеранські  організації. Тут відносно небагато громадських молодіжних, культурних клубів, академічних товариств. Організації  українців, росіян, поляків, греків, євреїв, що виникли та сформувалися за етнічним принципом, ставлять за свою мету збереження культурної спадщини.

На Півдні, який включає Одеську, Херсонську, Миколаївську області та автономну республіку Крим, населення  переважно українське, за винятком Криму, де росіяни складають 65%, а  українці – 25%. Тут також мешкає багато греків, болгар, татар, євреїв, молдаван.

У політичному плані цей регіон можна віднести до пасивних, за винятком Криму. Слабкість українських національних традицій, з одного боку, а з іншого – згасання Новоросійського руху, що народився в Одесі і виступив з тезою про те, що етнічно строкате населення регіону утворює яскраво  виражену новоросійську національність, не сприяла зростанню ані українських, ані російських націоналістичних організацій. Представництва політичних партій, які  діють у цьому регіоні, здебільше  малоактивні. Для політичних установок  мешканців Одеси характерними є  проросійські симпатії, незважаючи на відсутність організаційної бази.

Емоціонально-комунікативний елемент  функціонування політичної культури дав  поштовх створенню багатьох дрібних  клубів: яхтсменів, любителів домашніх тварин тощо. На півдні діє велика кількість російських, українських, єврейських, болгарських, молдаванських культурних груп.

Важливе місце у політичному  житті України посідає Крим. Серед  впливових організацій півострова – Російський рух Криму, Комуністична партія Криму, Російський блок. Усі  вони виступають за возз‘єднання Криму  з Росією. Їх підтримують в основному  пенсіонери, частина військовослужбовців  та колишні активісти КПРС. Певний вплив мають Союз економічного відродження, Організація бізнесменів, група  українських козаків з воєнізованою охороною.

Діяльність представницьких органів  Українського Громадського Конгресу, невеликих груп Руху, Української  республіканської партії обмежена і  більш помітна у неполітичній сфері. Впливовою є Спілка офіцерів України, яка рекрутує своїх членів з військовослужбовців півострова. У Криму мешкають близько 200300 тисяч  татар, які мають свій орган самоврядування –Меджиліс. Він претендує на законодавчу  владу на територіях проживання татарського  населення у галузі освіти, прав власності, стосунків усередині  громади.

Економічні труднощі, загальне розчарування діями законодавчої та виконавчої гілок  влади, внутрішня боротьба між окремими політиками, розгул організованої злочинності  – все це спричиняється до політичної апатії значної частини населення  Криму.

Деяка різниця у прояві окремих  елементів політичної культури населення  України у регіонах, що складають  її, не випадкова. Вона обумовлена об‘єктивними факторами: соціально-економічними, історичними, духовними, психологічними, мовними  особливостями цих регіонів. І  з цим слід рахуватися. Але у  свідомості людей прокладає собі шлях розуміння необхідності згуртування  в ім‘я подолання кризових явищ у суспільстві та здійснення докорінних інтересів українського народу.

Неможливо переоцінити значення політико культурних ідей, орієнтацій, політичних мотивів для розуміння феномену політичної культури українського суспільства. Підсумки перших років існування  незалежної української держави  приводять до усвідомлення необхідності створення базових елементів  політичної культури на ґрунті спільного  способу життя, мови, навичок, традицій. Це дозволить трансформувати сучасну  цивілізовану державу в політичну  націю. Такі компоненти ненасильницької  політичної культури будуть сприяти  єднанню окремих регіонів України  на ґрунті єдиної консолідуючої політичної ідеї.

Таким чином, система цінностей, норм та стереотипів, що утворювала підґрунтя  політичної культури в колишньому СРСР, потребує заміни на демократичні норми та цінності. Інтегративним показником структурних змін у базових елементах політичної культури є зміна статусу особи у суспільстві, яка набуває автономію та права, що належать їй. При цьому у перехідні періоди посилюється власна активність усього населення, що дозволяє народу України обирати із запропонованого спектру політичних партій та орієнтирів, вирізняти те, що відповідає його внутрішнім нахилам та переконанням.

Специфіка політичного життя України  диктує необхідність культивувати найважливіші елементи нової політичної культури у свідомості населення країни. До них можна віднести: національно  класову толерантність як гаранта  стабільності та відсутності збройних конфліктів в умовах гострої соціально-економічної  кризи; забезпечення свободи та примату  особистих інтересів над громадськими як неминущих цінностей, в ім‘я яких суспільство має долати труднощі посткомуністичного розвитку; руйнування стереотипів неповноцінності, хуторянства, перемога віри у можливість самостійного незалежного розвитку, який виступає основою для рівноправних стосунків  з сусідами та створення іміджу України  як держави, відкритої для всебічних  контактів з цивілізованими країнами.