Походження української мови

Міністерство  освіти і науки України

Таврійський національний університет імені  В. І. Вернадського

Факультет слов'янської філології і журналістики 
 
 

Реферат за темою: « Походження української мови» 
 
 
 
 
 
 

роботу  виконала

студентка 3курсу групи ,-РБ

спеціальності «Російська мова та література»

Авамілова Динари 
 

Сімферополь 2011

Вступ :

             Дехто вважає мову лише засобом  порозуміння між людьми. Насправді  ж цим не вичерпується її  значення. У мові закодовує нація  всю свою історію,багатовіковий  досвід, здобутки культури, духовну   самобутність.

              Мова для кожного народу стає  ніби другою природою, що оточує  його, живе з ним всюди і  завжди. Без неї, як і без  сонця, повітря, рослин, людина  не може існувати. Як великим  нещастям обертається нищення  природи, так і боляче б’є  по народові зречення рідної  мови чи навіть неповага до  неї, що є рівноцінним неповазі  до батька й матері.

               Українська мова своєю красою  і багатством давно привертала увагу вчених. Чого тільки не застосували губителі украінськоі мови! І офіційно забороняли, і оголошували неіснуючою чи придуманою німцями, і вважали діалектом російської чи польської мови, і тримали в мовних гетто, й оцінювали як "хлопську", "колхозну" і підлаштовували її під іншу мову з метою прискорення її злиття в і'мя світлого майбутнього всього людства, і прославляли її "небувалий розквіт" завдяки дружнім впливам, - а вона таки живе. "Не вмирає душа наша!" 
 
 
 
 
 
 

1.   Говорити про мову протоукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індо-європейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Ангатов та ін.

     Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні, наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка “А ми просо сіяли” існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про сотворення світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому іншої потреби.

                Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної східнослов'янської підгрупи слов'янської групи мов . Історію української мови починають від праслов’янської (спільнослов'янської) мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.

За традиційною  версією походження східнослов'янських  мов, яка ще донедавна була офіційною  та обов'язковою, вважалося, що після  завершення праслов'янської епохи  розпочався спільний східнослов'янський  період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI-XII ст. під час  феодальної роздрібненості Київської  Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних  слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три  східнослов'янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи. Сучасний рівень лінгвістичних, археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.

           Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов’янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови не існувало.

         Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.

        З XIV по XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася, як писемна. Поява новоукраїнської мови, яка згодом стала сучасною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський творчість, якого ознаменувала собою початок нової ери української літератури. Із порівняно невеликого за обсягом творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження. Поема «Енеїда», над якою І.Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською і художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашому письменництву. А основоположником вважають Тараса Григоровича Шевченка творчість, якого займає особливе значення, як в історії української літератури, духовної культури взагалі, так і літературної мови. Завдяки творчості Шевченка українська мова постала перед світом як одна з розвинених мов.

Історія української мови

Основними сучасними гіпотезами є дві:

      Концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка  Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови. Після розпаду праслов'янської мови у «східних слов'ян» сформувалося п'ять діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову.

Історію української мови Шевельов поділив  на шість періодів:

• «протоукраїнський період VІІ-ХІ ст. — немає джерел, написаних носіями мови на території України, використовуються інструменти зіставної лінгвістики
• давньоукраїнський період ХІ-ХІV ст. — представлений досить значною кількістю писемних пам'яток, які написані не українською, а церковнослов'янською мовою, досліджуються окремі елементи української фонології в іншомовних текстах
• ранньосередньоукраїнський період ХV—ХVI ст. — основною проблемою є відмежування пам'яток і рис української мови від білоруських
• середньоукраїнський період середина ХVI — перші роки ХVIІІ ст. — писемна мова виступає з одного боку як особливий різновид церковнослов'янської мови, з іншого боку як особливий, дуже перероблений різновид розмовної мови
• пізньосередньоукраїнський період ХVIІІ ст. — писемні джерела часто фіксують мішанину української та російської мов у різних пропорціях
• сучасний період від останніх років ХVIII ст. до сьогодні — використання української мови в художній літературі та всіх інших жанрах

ІІІ тис. до н. е. — сер. XIV ст. В цей час  відбувалося виділення української  мови з праслов'янської, мови Русі. Ю. Шевельов виділяв у періоді з VІІ до кінця ХІV два етапи розвитку української мови: протоукраїнський період VІІ-ХІ ст. та давньоукраїнський  період ХІ-ХІV ст.  Виділення української  мови з праслов'янської

Друга основна ідея запропонована   О. О. Шахматовим (1864– 1920). Російський філолог, академік Петербурзької АН (1894). Видатний дослідник російської мови та її говірок, проблем слов'янського етногенезу, питань прабатьківщини та прамови.

         За Шахматовим, малоруська мова походить із «спільноруської прамови», з якої походять й інші руські мови: північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська. Але, зважаючи на історичне минуле народу — носія малоруської мови, її слід вважати чимось окремим від інших руських мов, бо немає жодних вказівок на спільні з ними мовні та фонетичні явища. Причини такого відособлення малоруської мови слід шукати в дещо специфічному процесі розселення слов'ян.

Шахматов  був переконаний, що у слов'янських  народів існувала не одна, як вважалося  раніше, а дві прабатьківщини. Першою прабатьківщиною академік вважав не загальноприйняту версію про басейн Вісли й Дніпра, а басейн Західної Двіни. Сусідство слов'ян із готами з південного заходу спричинило наявність  готських елементів у слов'янських, балтійських, фінських мовах.      

       Теорія авторитетного академіка Шахматова перетворилася на своєрідний міф, що багато років не вимагав наукових підтверджень. Але дослідження Олексія Олександровича створили міцне підґрунтя для формування сучасних поглядів на ґене-зу української мови.

        Новаторською гіпотезою походження  української мови є концепція  Олександра Царука — Новаторський погляд на походження української мови.  Науковець на основі аналізу вже відомих та нових історичних, археологічних, етнографічних, антропологічних та лінгвістичних фактів пропонує дуалістичний розподіл (на антську і словенську підгрупи); До антської підгрупи науковець зараховує антську прамову, українську, білоруську, польську, чеську, словацьку, хорватську, верхньолужицьку. До словенської підгрупи — словенську прамову, старослов'янську мову, російську, болгарську, македонську, сербську, нижньолужицьку, кашубський і словінський діалекти польської мови, словенську. О. Царук вважає, що дві, за традиційною класифікацією, «східнослов'янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов'янськими мовами, які найбільш яскраво відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп

           Українська і російська мови мають різні історії. Упродовж певного хронологічного періоду  ці дві мови найвіддаленіші в типологічному аспекті. Лише географічне сусідство, спільність фрагментів історії, релігійної традиції спричинили часткове наближення їхніх граматичних систем. На думку вченого, ці мови не вичленовуються з одного «давньоруського» тіла, а певний час просто взаємодіють

Погляди лінгвістів ХІХ ст. на походження української  мови

          Питання походження східнослов'янських  народів і відповідно їхніх  мов (української, російської, білоруської)  має уже майже двохсотлітню  традицію. Над проблемою походження  української мови вчені почали  замислюватися задовго до здобуття  Україною незалежності, ще в ХІХ  столітті. Першим ґрунтовним дослідженням  з історичної фонетики української  мови, де порушено питання про  час її формування, була праця  П. Г. Житецького «Очерк звуковой истории малорусского наречия», надрукована 1876 р. у київських «Университетских известиях». Учений дійшов висновку, що основні риси українського вокалізму (тобто системи голосних звуків) сформувались уже в ХІІ–ХІІІ ст.

       Видатний український філолог,  професор О. О. Потебня вважав, що східнослов'янська мовна територія в глибоку давнину становила певну спільність — руську мову, що згодом поділилася на два наріччя, одне з яких утворило основу української мови. Цей процес був поступовий і досить тривалий. Учений і не прагнув установити точний час виникнення української мови, а лише зазначив: «Можна тепер напевне сказати, що поділ руської мови відбувся у часі раніше ніж час ХІ ст.», бо «вже на початку руської писемності мова наша є лише сукупністю наріч». Отже, згідно з поглядами О. О. Потебні, українська мова існувала вже за часів Київської Русі.

Погляди науковців ХХ ст. на походження української  мови

            Донедавна, коли українці вивчали  історію інших народів, але  були ізольовані від власних  національних надбань, тобто під  час зросійщення, єдино правильною  вважалася позиція, за якою  початок формування української  мови, як і російської та білоруської,  припадає на XIII–XIV ст., період падіння  середньовічної держави Київська  Русь. «Материнською колискою» української,  російської та білоруської мов  проголошувалася давньоруська, або  спільносхіднослов'янська мова (період  її розвитку — VIII–XIII ст.).