Некласична наука і масова культура в їх впливах на стан суспільного розвитку

    Мистецтво постмодернізму одним з перших аналізував американський дослідник Іхаб Хассан у книзі «Розчленування Орфея. До проблеми постмодерністської літератури» (1971). Для того, щоб визначити основну властивість цієї літератури, він нагадує міф про Орфея, що його розірвали на шматки збожеволілі менади. Відсутність цілісності, розірваність смислових структур - ось що визначає нове мистецтво у кінці ХХ ст. Якщо для традиційного й авангардистського мистецтва характерні форма, намір, проект, ієрархія (тобто раціональність й організація), то для постмодерністського мистецтва - антиформа, гра, випадковість й анархія. Мова йде про відсутність єдиного підходу й фіксованої точки зору, про принципову нескінченність підходів й комбінацій, про децентралізованість творів мистецтва й літератури, тобто про відсутність головного героя, головного сюжету, головної ідеї. Художники відмовляються від самого принципу «сенсу», тобто від визначеного, структурованого, однозначно зрозумілого послання.

    Герой літератури постмодернізму - людина, що загубилась у повсякденному бутті, втратила зв'язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не відає, куди йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати, оскільки її думки й почуття здеформовані під впливом трагічної дійсності. Постмодернізм в образно-символічній формі відтворює загальній абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв'язків у світі, падіння людства у безодню, де немає шансів на спасіння.    

      Постмодернізм - це складний і багатомірний рух сучасної думки, її своєрідна реакція на зміни у світовій цивілізації. За словами американського дослідника Дж.Гассана, це "зусилля зрозуміти наше історичне сучасне, осягнути взаємовплив мов", знання і влади в нашу епоху, поєднати й підтримати реальні категорії нашої екзистенції".

    Постмодернізм розвивається у жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського  і соціально-психологічного роману та ін.

    У другій воловині XX ст. активізується  жанр наукової фантастики, який у своїх  кращих зразках поєднується з  прогностикою (прогнозами на майбутнє) та антиутопією. Письменники-фантасти намагаються усвідомити загальні тенденції розвитку цивілізації, показати вплив наукових досягнень на життя людини, попередити про небезпечність перетворення особистості на "гвинтик" державної машини, про відповідальність людства за долю Всесвіту.

    У 60-х рр. ХХ ст. у США на фоні тодішньої  дійсності: соціальних контрастів й  потрясінь, війни у В'єтнамі, науково-технічних  досягнень і ядерної загрози  виникає література «чорного гумору», витоками якої були екзистенціалізм  й творчість Набокова і Борхеса. Корифеєм нового напряму був Джон Барт, вихідним пунктом творчості  якого було переконання в тому, що будь-які світоглядні схеми  є однаково безглуздими перед  лицем споконвічного хаосу життя  і тому є легко замінюваними. Предметом  висміювання у прозі «чорного гумору» є безпідставні претензії  людської свідомості, її безсилі потуги об'єктивно відобразити життя. Мислення — це лише конструювання міфів, воно сприяє не становленню і збагаченню особи, а навпаки, її зубожінню й  навіть руйнації. Барт вважає, що в сучасному світі особа перетворюється на суму масок, губиться серед брехливих дзеркал культури, що давно втратила гуманістичну основу, внутрішній сенс існування. Письменник стверджує, що мистецтво вичерпалось і продовжити своє існування воно може лише ціною самоіронії і самовисміювання. Наприклад, творче зусилля сучасного композитора може звестись до переписування, нота за нотою, VI симфонії Бетховена; достатньо уявити її собі у контексті культури ХХ ст., століття «закінчень й останніх рішень», щоб вона перетворилась на новий твір пронизливо іронічного звучання. Один із своїх власних романів «Цапоюнак Гайлз» (1966) Д. Барт спорядив підзаголовком «Роман, імітуючий форму роману і написаний автором, що розігрує роль автора».

    В архітектурі постмодернізму іноді ніби намічається логіка, система координат: око розрізняє там або класичний ордер, або інженерну конструкцію у дусі Ейфеля, а то й лапідарний геометризм конструктивізму. Однак усі ці спогади про архітектурні системи виникають головним чином заради того, щоб себе ж і заперечити. Вони поєднуються, провокуючи дивним чином, вони неочікувано випливають назовні з хаосу форм і так само раптово провалюються у порожнечу, безстильовість, в якесь Ніщо. Тут маса історичної ерудиції й уміння бавитися з архітектурними цитатами, але принцип цієї гри - невпевненість, двозначність й парадокс. Віденський «Хаос-хаус» відбиває у своєму криволінійному, абсолютно дзеркальному фасаді собор св. Стефана, що стоїть поруч, а вигадливими надбудовами над бічними фасадами перегукується із середньовічною забудовою старого Відня. Але всередині «хаус» заповнений пульсуючими органічно-біоморфними формами, трохи в дусі пізнього Корбюзьє, а коронує їх традиційний японський місток, ніби з гравюри Хокусаї. «Храм споживання й дозвілля» в центрі австрійської столиці - будівля символічна, знак часу. Його крамниці, ресторани, лавиці й місця відпочинку є цілком притульними й доброзичливими. Однак, саме тут виникає відчуття непевності, невизначеності: якщо все це є середовищем нашого існування, то де ж ми тоді знаходимося, і хто ми такі, і чи при своєму ми розумі? Мистецтво постмодернізму примушує ставити перед собою саме такі чи подібні питання.

    Постмодернізм в образотворчому мистецтві формується у рамках авангардистських напрямків 60-70-х рр. ХХ ст. (поп-арт, концептуальне мистецтво, хепенінг, перформенс, гіперреалізм, ленд-арт та ін.), які, втім, поступово втрачають свій критичний пафос й «революційність», перетворюючись у відверту гру із вже існуючими формами або у комерційні проекти.  
 

    Прояви  культури постмодернізму

    Як  вже було зазначено, постмодернізм  являє собою «широку суспільну  течію, що поширується в різних областях культури: літературі, музиці, образотворчому мистецтві, архітектурі». Тому для більш чіткого розуміння, варто розглядати постмоденізм в його ж проявах. Приклади прояву постмодернізму можна знайти в мистецтві, літературі, кіно, на телебаченні, в музиці, архітектурі, науці. Так наприклад з культурою постмодернізма прийнято зв'язувати деякі сучасні тенденції в літературі (Б. Виан, Н. Мейлер, У. Эко), архітектурі (Дж. Стирлинг, Ч. Джэнкс), живопису (М. Мерц , М. Паладино, О. Фукс).  

    3.1. Мистецтво 

    Постмодернізм – це перш за все явище, що спочатку було «народжено» й теоретично оформилося в західному мистецтві і для  того, щоб зрозуміти його треба  пам’ятати, що постмодернізм «пропагандує»  зміну якості авторської свідомості, тобто те, що руйнується прерогатива  монологічного автора на володіння  вищою істиною. Авторська істина розчиняється в багаторівневому  діалозі точок зору.

    Це  суперечить тому, що стверджував Платон говорячи, що ідеальним втіленням  мистецтва є «старовинні священні хороводи», які являють собою - замкнуте коло, на який вони вказують. Це коло є - символ постійності, чогось замкнутого або статичного. Мистецтво ж постмодернізму як би двоїсне. Воно зв'язує (змішує) між собою «реальність технологічного світу» з міфом. Це ж в свою міру відповідає потребам, як і «еліти» так і рядового члена суспільства (популярні смаки), показуючи при цьому різноманітність того або іншого витвору мистецтва.  
Тому сучасне мистецтво свідомо відкидає багато правил та обмежень, що були вироблені попередньою культурною традицією, пропонує інше відношення людини до навколишнього світу, демонструє особливе бачення. По переконанню Ліотара, художник або письменник перебуває в ситуації філософа, оскільки він створює «твір», не керований ніякими попередніми правилами. Ці правила створюються разом з твором і в такий спосіб кожний здобуток стає подією.  

    3.2. Література

    Можна із упевненістю сказати, що література постмодернізму є «антилітературою», тому що трансформує «бурлеск, гротеск, фантастику а також різні літературні  форми й жанри в антиформи, що несуть у собі заряд насильства, божевілля, апокалиптичности, перетворюючи космос у хаос». Говорячи про постмодерністський стан сучаної вітчизняної літератури можна відзначити таких письменників, як Володимир Набоков, Віктор Пелевін , Володимир Сорокін, Сашко Соколов, Венедикт Ерофеев. Візьмемо, наприклад - Набокова. Набоков, один з видатних російських письменників, автор скандально відомого роману «Лоліта» (1955), у якому автор спробував з'єднати еротику, любовну прозу, соціально-критичні нравописания, відомі эстетические теми й філософські питання. Роман «Лоліта» багатошаровий, а «реальне й уявлюване в ньому злиті, пародія прикривається романтичним і роз'їдається іронічним». Роботи Набокова характерні як складною літературною технікою, так і глибоким аналізом емоційного стану героїв данного твору, все це має місце в непередбаченому сюжеті з відтінками трилера. Що стосовно англійської літератури властивої перу постмодернистів, то вона наприклад, може бути представлена таким автором як Умберто Еко з його романом «Ім'я Рози».  

    3.2. Кіно

    Представниками  сучасного постмодернистического  кіно, яких відрізняє змішування елементів  чужої й своєї творчості, цитати й ремінісценції, цілком можуть бути такі голлівудські режисери як Вуді Ален, Девід Лінч, що намагаються показати всю «містичність та абсурдність буття», Квентін Тарантіно, Педро Альмодован.

    Цікаво, що останній вже протягом багатьох років виражає своє постмодернистическое мислення через масове комерційне кіно. В його роботах дуже сильно виражена якась «пристрасть до вишуканої агресії образів та грайливості сюжетів». Говорячи про творчість Девида Лінча можна згадати його фільм «Блакитний оксамит» (Blue Velvet) у якому можна побачити не просто зіставлення, а навіть якесь змішання брудного, огидного й корумпованого світу з гарним містечком. У цьому фільмі видно, що два світи співіснують в одному просторі (вимірі), картини життя переплітаються між собою, а персонажі живуть одночасно перебуваючи в цих двох світах. Картина порівнює образи «звичайного життя: «білий частокіл і рівно скошена трава» з такими непристойностями, як «гниюче в траві вухо». Все це показує «формулу» постмоднистскої культури - що «дзеркало не завжди відбиває те, що ми розраховували в ньому побачити».

    Лінч  також відомий як творець культового серіалу «Твін Пікс». За словами критиків, режисер постає як «загадковий дослідник темного потойбічного світу, що ховається за фасадом добропорядного американського суспільства». Сам Лінч розуміє свою творчість у такий спосіб:

    «Мене приваблювала думка повернутися  в світ телевізійних серіалів. Мене буквально сушило бажання розповісти тривалу історію, у надра якої глядач поринав би глибше й глибше. Поринав доти, поки не втратив би в її просторі всілякі орієнтири».

    Сюжет «Твін Піксу» будується так, що глядачеві  як би надається можливість додумувати кінець самому, що можна зрівняти з  тим, що коли людина, пробуджена від  стороннього шуму, прокинулася від  сну, додумує той сон, що був раптово  перерваний. Також варто згадати ще одне кінематографічне «здобутття» культурної епохи постмодернізму. Багато хто з нас звичайно ж пам'ятає популярний мультиплікаційний фільм «Кролик Роджер» (Roger Rabbіt). Дана картина являє собою переплетіння мультиплікаційного жанру зі звичайним світом, де кожний із ціх світів стає частиною загального світу – вигаданого режисером.

    Окремої уваги може заслуговувати картина  «Матриця», «братів» Вачковских. Фільм  «Залишайся» (Stay) ще один приклад картини, що є не чим іншим, як плодом постмодернистического уяви.

    Але треба перейти до висновку тієї «спадщини», що залишає нам кінематографічна культура постмодернізму. Загальною  тут є гра з умовностями  створення й сприйняття кіно. Створюючи  вигаданий світ, а потім розмиваючи між реальним та вигаданим світами вселякі грані, ці фільми руйнують бар'єри, які ми вишиковуємо. Стираються вселякі грані того, що на наш погляд здається реальним, а що вигаданим. Хіба романтичні мрії й позахмарні фантазії, навіяні нам Голівудом, не є важливою частиною нашего «реального» життя? Хіба не правда, що за фасадами звичайного тихого сільського життя часто ховаються демони? Що «реально»? Хіба сама реальність не є конструкцією режисера?  

    3.3. Музика 

    Електронна  музика мабуть є найкращим прикладом  культурного стану постмодернізму. Використовуючи як «матеріал», електронну музику, композитор працює не тільки зі звуковою темою й композицією, але й з самими звуками, які народжуються «шляхом складання в музичні тони й шуми сінусоідних чистих тонів».  
Популяризація музики, як масового продукту проявляється навіть у тім, що її охрестили досить характерним і малоприємним для елемента мистецтва терміном «шоу-бізнес». Важливим елементом сучасної музики є змішування стилів і напрямків. Отже все нове, що з'являється у світі музики, багато в чому є продуктом змішування різних і раніше далеких один одному стилів. Тому вдалі результати цих експериментів й створюють моду, невдалі клеймуються ганьбою й залишаються на задвірках музичної історії. Яскравим прикладом музикантів, що задають тон у суміші стилів, є Avrіl Lavіgne, Justіn Tіmberlake та інші.