Модернізм і авангардизм як літературні напрямки ХХ ст

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РЕФЕРАТ

З історії зарубіжної культури

Тема: «Модернізм і авангардизм як літературні напрямки ХХ ст.» 
 

 

 

ЗМІСТ 

1. Модернізм,  його зародження і основні  прояви в літературі 

2. Авангардизм 

3. Висновки 

4. Список використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Модернізм, його  зародження і основні  прояви в літературі 
 

Слово «модернізм» (від франц. moderne - новітній, сучасний) - це не лише

термін, що позначає певний напрям у художній літературі. У загальному

культурному контексті воно набуло сили стрижневого поняття, що фіксує

докорінні зміни у мистецтві, філософії, і  ширше - у світорозумінні

людини XXст. 

Англійська  письменниця-модерністка В. Вулф напівжартівливо  датувала

виникнення  модерністського мистецтва груднем 1910 p., оскільки саме

тоді, за ЇЇ словами, змінилася людська природа. Звісно, не слід розуміти

її твердження буквально, адже процес модерністського  оновлення, що

відбувався  у царині гуманітарної культури, навряд чи міг з'явитися

якогось конкретного місяця чи навіть року. 

А втім, дослухатися до зауваження В. Вулф все ж таки варто. Цілком

слушно  вона вказала на зв'язок між новим  напрямом у мистецтві XXст. та

змінами «людської природи», тобто змінами  у сприйнятті та розумінні

дійсності, у системі ціннісних пріоритетів, і, зрештою, у художньому

мисленні. 

Тема  зрушень в естетиці початку XX ст. була настільки нагальною, що

проникала навіть на сторінки художніх творів. Так, у романі «У пошуках

утраченого  часу», що належить одному з корифеїв модерністської

літератури  М. Прусту, ми знаходимо характерні міркування з цього

приводу. Оригінальний маляр чи оригінальний письменник, говориться у

творі, «діють мов ті окулісти. Лікування  їхнім малярством, їхньою прозою

не завжди приємне пацієнтам. По завершенні курсу  лікар наказує нам:

"Тепер  дивіться". І ось світ (створений не раз, а щоразу перетворюваний

новим оригінальним митцем) постає перед  нами зовсім інакшим і водночас

цілком  ясним... Такий ото він, новий, свіжостворений і недовивчений

Усесвіт. Він проіснує до наступного геологічного зсуву, що його викличе

новий оригінальний маляр чи новий оригінальний письменник». 

Мала  рацію В. Вулф і коли виділяла як «час модернізму» саме 10-і роки XX

ст. Адже у цей період вступили у пору творчої  зрілості такі знакові

письменники та поети, як М. Пруст, Дж. Джойс, Ф. Кафка, Т.С. Еліот, P.M.

Рільке  та інші. Новий етап у розвитку західного  модернізму розпочався у

20-і  роки, коли були завершені та  надруковані центральні твори

зазначених  майстрів слова. Неймовірно плідним  був, зокрема, 1922 р. 

Він ввійшов  до історії західної літератури, як рік народження pяду

модерністських  шедеврів - романів “Улісс” Дж. Джойса та “В пошуках

утраченого  часу” М. Пруста, поеми “Спустошена  земля” Т.С. Еліота та

циклу «Дуїнянські елегії» P.M. Рільке. 

Естетичні витоки модернізму сягають ще доби декадансу, коли в

універсальних художніх системах романтизму та реалізму зародилися нові

напрями та течії: від критичного реалізму відбрунькувалися натуралізм та

імпресіонізм, а від романтизму - неоромантизм та символізм. На початку ж

XX ст. ці напрями та течії, що вже вичерпали свій духовно-естетичний  течії, що вже вичерпали свій духовно-естетичний

потенціал, були синтезовані модернізмом на новій основі. Внаслідок

такого  синтезу визначилась одна з найхарактерніших рис модерністської

літератури - принцип поєднання елементів життєподібного зображення

(натуралістичних  та імпресіоністичних) з елементами  умовними,

символічними. 

В українській  літературі під прапором модернізму на початку 20 ст.

виступали М. Вороний, В.Пачовський. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Авангардизм 
 

Авангардизм (від франц. – передовий загін) – умовний термін для

позначення  низки художніх течій у літературі й мистецтві, що зародилися

на початку  ХХ ст. і рішуче поривали з попередньою  літературною

традицією. Вихідним пунктом естетичного пошуку митців-авангардистів було

прагнення зламати усталені принципи побудови художнього твору та норми

смаку публіки.  

Авангардистське мистетцво вирізняють життєбудівничий  пафос, ствердження

позиції соціальної активності, загострена емоційність, що нерідко

набуває форм відвертого епатажу (скандальних  витівок), настанова на

руйнацію  естетичного канону, сміливі експерименти з художньою формою та

поетичною мовою. 

Однією  з найвизначніших течій авангардизму був експресіонізм. Назва цієї

течії походить від латинського слова  “вираження”. Справді, для

експресіоністів головним було не життєподібне відтворення  дійсності чи

всебічне  пізнання світу, а загострене увиразнення  важливої емоції або

ідеї, яке  досягалося шляхом її навмисного загострення аж до гротеску. 

Представниками  експресіонізму в літературрі були Г.Гайм, Ф.Верфель,

Г.Тракль, Г.Бенн та ін. Експресіоністська естетика справила вплив і на

українських майстрів красного письменства, зокрема  на М.Бажана. 

У перші  роки свого розвитку експресіонізм існував як форма

індивідуального протесту проти капіталістичної  дійсності, жорстокості,

зла. Початок  першої світової війни привніс у  творчість експресіоністів

теми  протесту проти війни, приреченості людини, смерті. Не аналізуючи

соціально-політичної природи війни, вони засуджували її як вбивство

людини  людиною. Ця властивість раннього експресіонізму приваблювала тоді

німецьких письменників Г. Зегерс, К. Манна, Б. Брехта, С. Цвейга, які

саме  у межах цього напряму починали свій творчий шлях. Однак пізніше

деякі з них відійшли від експресіонізму, який не міг задовольнити їх

насамперед  тому, що такі митці, як, наприклад, Зегерс і Брехт, вже на

початку творчого шляху прагнули до глибокого  аналізу соціальних

суперечностей свого часу. Орієнтація ж експресіонізму на протест заради

протесту, на релігійно-містичні мотиви, на свідоме  відокремлення людини

від зовнішнього  світу не могла задовольнити соціальне  зрілих митців.

Суперечливість  світоглядних засад експресіонізму гостро виявилася

згодом. У фашистській Німеччині було заборонено чимало творів

експресіоністів. Деякі з представників цього  напряму, не визнаючи форм

активної  політичної боротьби, покінчили життя  самогубством. Водночас

частина експресіоністів активно співробітничала  з фашистами. 

До найпотужніших авангардистських течій першої половини ХХ ст. також ї половини ХХ ст. також

відноситься і сюрреалізм. 

Сюрреалізм (франц. surrealisme — надреалізм) — один з поширених

напрямів  у сучасному мистецтві й літературі. Надреалізм, літературний  і

мистецький  напрям, виник по першій світовій війні, на початку 20 ст.  у

Франції. Зачинателем його був французький  письменник А. Бретон (франц.

Andre Breton). Філософськими засадами сюрреалізму  є

суб'єктивно-ідеалістичні теорії інтуїтивізму, фройдизму, східні

містико-релігійні вчення. 

Естетичні засади напряму викладено в “Маніфестах  сюрреалізму” А.Бретона.

Сюрреалісти закликали звільнити людське  “Я” від “пут”матеріалізму,

логіки, які вони вважали пордженням буржуазної цивілізації. На їхню

думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу, сни,

галюцинації, марення, аби проникнути по той бік  свідомості, осягнути

безкінечне  й вічне. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального,

містичні  мотиви, елементи фантастики) використовуються в “театрі

абсурду”. 

У мистецтві й літературі сюрреалізму єдналися речі й несподівані образи,

контрастні  і часто безглузді (Ґ. Аполлінер, Л. Араґон, П. Елюар, А.

Бретон). 

В українській  поезії риси сюрреалізму мали вірші  В. Хмелюка, частково Б.

І. Антонича, з 1950-их pp. найсильніші в поезії і прозі Е. Андієвської

(творення  «надреальної» мови), Ю. Тарнавського  і молодших. У мистецтві

основною  прикметою сюрреалізму є відірваність від реального моделю речі

і нелогічні  сполучення предметів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки 
 
 

Як бачимо, сутнісний смисл авангардизму і модернізму - епатаж публіки

новими, нетрадиційними формами в ім'я  руйнування старих, догматизованих