Микола Лисенко та розвиток музичної культури к. ХІХ поч. ХХ ст.

Тематика циклу дуже різноманітна. Тут і соціальне загострені романси «Із-за гаю сонце сходить», «Три шляхи» (слова Т. Шевченка), «Досить невільная думка мовчала» (слова Л. Українки), «Степ» (слова М. Чернявського), тут і грайливо жартівлива пісня «Утоптала стежечку» (слова Т. Шевченка), ї романс, сповнений тонкого ліричного відчуття,— «Розвійтеся з вітром» (слова І. Франка). Залежно від образного змісту текстів композитор знаходить відповідні засоби музичної виразності.

Якісно новий етап в творчості Я. Степового починається з перемогою Великої Жовтневої соціалістичної революції. Композитор звертається до полум'яних публіцистичних віршів Л. Українки («Слово», «Гетьте, думи»), І. Франка («Земле моя», «Каменярі», «У долині село лежить»), а також до поезій С. Руданського («Чумак з мазницею», «Засідатель»), П. Тичини («Арфами, арфами»). Широка, урочиста, на великому диханні мелодія «Гетьте, думи» звучить як внутрішній голос художника, що знову знайшов віру в життя, віру в торжество світлого майбутнього, ради якого готовий «...на гору круту крем'яную... камінь важкий підіймать і, несучи вагу ту страшную,... пісню веселу співать».

Мужньої сили набуває мова композитора в солоспіві «Каменярі». Його вольові, енергійні інтонації та пунктирні чітко маршові ритми, навіяні мелодіями революційних пісень, відтворюють непереможні сили народу-борця, що переносить будь-які труднощі, змітає всі перешкоди на шляху до здійснення своїх мрій.

Виявляючи своє ставлення до навколишнього життя, прагнучи відповісти творчістю на історичні події, викликані Великим Жовтнем, Степовий обробляє ряд революційних пісень і складає з них збірку, до якої увійшли: «Інтернаціонал», «Похоронний марш», «Сміло у ногу рушайте», «Дубинушка», «Вперед», «Червоний прапор», «Комуністична марсельеза», «Шалійте, шалійте», «Вічний революціонер» Значне місце в творчості Степового займають обробки українських народних пісень для голосу з фортепіано та для хору а-капела (5 десятків народних пісень для мішаного хору). Матеріалом для обробок служили композитору записи К. Квітки, П. Демуцького, О. Рубця, А. Конощенка. За своїми жанрами вони дуже різноманітні. Це ліричні пісні, чумацькі, козацькі, бурлацькі, обрядові, дитячі, гумористичні, танцювальні.

4. Творчість М. Леонтовича

Основу музичної спадщини Леонтовича складають хорові мініатюри — обробки українських народних пісень, які й донині є неперевершеними й виконуються всіма українськими хорами в Україні і діаспорі.

Це позначені великим талантом композитора перлини народного мелосу «Щедрик», «Козака несуть», «Дударик», «Із-за гори сніжок летить», «Женчичок-бренчичок», «Гаю, гаю, зелен розмаю» та багато інших.

На основі українських народних мелодій Леонтович створював цілком оригінальні самобутні хорові композиції, всебічно художньо переосмисливши їх, надавши їм неповторного звучання. Леонтович був одним з перших серед майстрів української музики, які по-новому інтерпретували фольклор, використовуючи музичні надбання європейської музично-хорової культури. Водночас почерк Леонтовича вирізняється з-поміж інших граничною гнучкістю і природністю руху голосів, ювелірною шліфовкою деталей. Леонтович вдало використав традиції імпровізаційності в творчості українських кобзарів, які кожну нову строфу тексту пісні інтерпретували по-новому.

Леонтович застосовував темброву варіантність виконання народних рапсодів у своїх обробках, надаючи хору можливість розкрити велике розмаїття гармонії, контрапункту. Послідовно втілюючи в своїх обробках ідею гармонізації й поліфонічності, Леонтович, маючи глибоку й різнобічну музичну освіту, широко використовував найкращі досягнення світової хорової техніки.

Тематика хорових мініатюр композитора надзвичайно різноманітна. Це обрядові, церковні, історичні, чумацькі, жартівливі, танцювальні, ігрові пісні. Одне з центральних місць у творчості Леонтовича посідають хори на побутові теми. Це, зокрема, «Ой у лісі при дорозі», «Ой темная та невидная ніченька», «Мала мати одну дочку», «Ой з-за гори кам'яної». Вони характерні динамічним розгортанням сюжету, активною драматизацією подій та образів. Взірцем такого високого драматичного піднесення може служити народна пісня «Пряля», в якій Леонтович досяг рівня трагічної балади.

В піснях-реквіємах «Козака несуть», «Із-за гори сніжок летить», «Смерть» Леонтович талановито переосмислив мелодику народного плачу, використовуючи специфічне звучання окремих голосів та цілих хорових груп, застосовуючи різні хорові звукові ефекти, наприклад, спів із закритим ротом.

Найвищим досягненням композитора вважаються пісні «Щедрик» та «Дударик», в яких Леонтович досягнув максимальної ритмічної організації. Особливо популярним був і залишається «Щедрик», в якій органічно поєднані прийоми народного багатоголосся з досягненнями класичної поліфонії, і кожен голос відіграє цілком самостійну виражальну роль, відтворюючи найтонші зміни настрою в пісні, подаючи кожен художній образ у граничному завершенні.

5. Загальний розвиток музичної культури

Розвиток професіональної музики на Україні в XIX ст. зосереджується головним чином у містах, що швидко зростали як політичні і культурні центри. З розкладом феодально-кріпосницького ладу поміщицькі маєтки втрачали ту роль, яку вони раніш відігравали в українській музичній культурі. Оркестри, капели, театральні трупи все частіше виступають у містах. Музичне виконавство з примусової кріпацької праці стає вільнонайманим — професією. Поряд з поширенням домашнього музикування і аматорських концертів у містах розвивається професіональне виконавство, дістають розвиток специфічно міські форми мистецького життя. Відкриваються постійні театри, збагачується концертне життя, концерти стають доступними для досить широкого кола відвідувачів.

Поступово все організованіших форм набуває музична освіта; якщо в першій половині XIX ст. музиці навчали, головним чином, приватні вчителі або вона викладалася в загальноосвітніх учбових закладах, то пізніше організується досить розгалужена мережа музичних шкіл.

Інтерес до музичного мистецтва ширших демократичних верств і гостра потреба у вихованні вітчизняних кадрів — як творчих, так і виконавських,— викликала появу різноманітних музичних і хорових товариств.

У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р.— Вищий музичний інститут, з 1939 — державна консерваторія ім. М. В. Лисенка). У 30-х роках діяли дев'ять філій музичного інституту - у Бориславі, Дрогобичі, Стрию, Тернополі, Яворові та інших містах.

Давні традиції має музично-театральна культура Львова. Тут 1842 р. відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один з найбільших у Свропі (нині у цьому приміщенні — Український державний академічний драматичний театр ім. М. Заньковецької). На його сцені дебютували вихованці Львівської консерваторії С. Крушсльницька, М. Менцинський, О. Мишуга, О. Руснак, Ф. Лопатинська, О. Носалсвич, виконавська майстерність яких набула світового визнання. У 1900 р. розпочав діяльність Великий міський театр (з 1939 р.— Львівський театр опери і балету, з 1956 — ім. І. Франка). До здобутків театру належать опери “Золотий обруч” Б. Лятошинського (за повістю І. Франка “Захар Беркут”), “Ернані” Дж. Верді, балети “Сойчине крило” А. Кос-Анатольського, “Створення світу” А. Петрова. До цієї групи належить Василь Барвінський зі своїми інструментальними творами, головним чином камерного характеру, як фортепіанові прелюдії, концерт “Мініатюри” тощо, два фортепіанні тріо, фортепіанний сексет, струнний квартет, сімфонічні твори, як рапсодія, увертюра тощо. Дає Барвінський також і вокальні речі з дуже орігінальною обробкою народних пісень. Він навчався на юридичному факультеті Львівського університету, філософському факультеті Кардового університету (Прага), закінчив Празьку консерваторію. У Львові очолював Вищий музичний інститут і консерваторію. У 1948—1958 рр. зазнав репресій. У творчості В. Барвінського відчутні мотиви імпресіонізму. Композитор плідно працював у різних жанрах. Його творча спадщина — вокально-інструментальні етнографічні картини “Українське весілля” для мішаного хору, квартету солістів і оркестру, хорові твори а капела (“Шевченкова хата”, “Колосися, ниво” на слова Б. Лепкого), солоспіви для голосу у супроводі оркестру (“Псалом Давида” на слова П. Куліша”, “Ноктюрн” і “Сонет” на слова І. Франка) та ін.

У період першої світової війни з'являються стрілецькі пісні. Вони відображають ідеї національно-визвольного руху на західно-українських землях. Стрілецькі пісні (патріотичні, маршево-похідні. жартівливі та ін.) грунтуються на народних й козацьких традиціях. Для січових стрільців писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д. Макогон, Б. Лепкий, Л. Лепкий, Р. Купчинський. Музику створювали композитори Ф. Колесса, В. Барвінський, М. Гайворонський, Л. Лепкий. Р. Купчинський, Н. Нижанківський, М. Леонтович. Найпопулярніша пісня січових стрільців — “Ой у лузі червона калина” (1915). Поетичний образ "червоної калини" сприймається як символ духовної єдності українського народу, розмежованого у ті часи кордонами двох імперій - Росії та Австро-Угорщини. Пісня побутувала як народна. Існує вона і в музичних обробках різних композиторів та виконавців.

Попри усі суперечності доби в українській музиці поширювалися ідеї національного й соціального визволення. І навіть за умов радянської влади, яка у культурній політиці орієнтувалася на розвиток інтернаціонального більшою мірою, ніж національного, українська демократична музика зберігала традиції національної єдності.

Одночасно посилювався ідеологічний контроль над творчістю музикантів з боку тоталітарної держави. Урядовою постановою 1932 р. ліквідована Асоціація Сучасних Музик (АСМ), об'єднання композиторів, які орієнтувалися на новаторські західноєвропейські музичні течії (експресіонізм, конструктивізм, джаз). Товариство їм. М. Леонтовича було реорганізовано у Всеукраїнське товариство революційних музикантів (1928—1931); утворилася Асоціація пролетарських музикантів України (1928 — 1932), Спілка композиторів України (1932—1937), республіканське Хорове товариство (1959, у 1975—1991 рр.— Музичне товариство України). Зазнали репресій чимало діячів музичної культури, у тому числі народні співці-кобзарі.

Висновки

Своєю багатогранною діяльністю М.В. Лисенко зробив для українського народу те, що зробив для російського народу Глинка, для Норвегії Гріг, для Польщі Шопен, для Фінляндії Сібеліус, — підніс українську професійну музику до рівня світового мистецтва. М.Лисенко блискуче знав творчість багатьох великих митців світового музичного мистецтва, користувався їх технікою, але ніколи у власній творчості не відривався від народного грунту. Саме це й дало йому можливість посісти гідне місце у світовій музичній культурі.

Творчість М. Лисенка становить цілу епоху в музичному житті України, своїми засобами вона слугувала високій меті утвердження української культури як рівноправної серед європейських культур. Композиторська діяльність М. Лисенка розгорталася у зв’язку з розвитком українського театру, з діяльністю драматичних, хорових і музичних труп, ансамблів, гуртків. До М. Лисенка ніхто з українських композиторів не проник так глибоко в розуміння самобутньої краси, багатства народної пісні й музики.

Крім того, протягом усього творчого життя композитор писав музику для дітей, збирав, обробляв народні пісні. Велику наукову цінність в історії фольклористики мають теоретичні праці М.В. Лисенка. В історію української культури він увійшов ще і як диригент, педагог, організатор хорових та інструментальних колективів і як засновник музично_драматичної школи у Києві.

Під впливом музикального генія М.Лисенка та його творчості виховувалися видатні українські композитори К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, М. Вериківський, С. Людкевич, Л. Ревуцький та багато інших.

Отже, музична культура к.ХІХ поч. ХХ ст. найтіснішим чином пов’язана з ідеями національно-культурного відродження. Набувають розвитку теоретичні й методологічні проблеми музикознавства, досліджується народна творчість. Як самостійна галузь знань з’являється фольклористика.

Використані джерела :

С. Лісецький. Українська музична література для 4-5 класів ДМШ. К.:  «Музична Україна», – 1991.

Кудрицький А.(відп.ред.) та інші, - К: Українська енциклопедія ім. М. Бажана, - 401 с.

Навч. посібник / Наук. ред. В. М. Шейко. – К.: Кондор, 2006. – 264 с.

http://uk.wikipedia.org/wiki/

http://osvita.ua

http://ukrlibrary.com.ua/books/5/1/3/lysenko.html