Літературні і мистецькі процеси в умовах ідеологічних репресій і хрущовської «відлиги»

Літературні і мистецькі  процеси в умовах ідеологічних репресій і хрущовської «відлиги»

Із закінченням війни  сталінське керівництво різко змінило акценти в національно-культурній політиці, особливо в Україні. Те, що ще вчора заохочувалось у пропагандистських цілях, видавалось героїчним і позитивним з історичного минулого українського народу (героїзм і нескореність козацтва, військовий і державницький хист Б. Хмельницького, визвольні мотиви української класичної літератури і мистецтва тощо), тепер оцінювалось не інакше як спроби буржуазно-націоналістичної ідеалізації минулого, рецедиви хвильовизму, шумськізму, скрипниківщини, петлюрівщини і мазепинства. Водночас новий курс супроводився пев- ною глорифікацією (перебільшенням) ролі російської культури, відро- дженням імперської психології та великодержавного шовінізму. Ця лінія викликала ще більший опір з боку національно-патріотичних сил, особливо ОУН-УПА, а також національне свідомої інтелігенції, твор чої молоді, що спричинило посилення ідеологічного терору та репресій: на ниві культурно-національного відродження.

Провідником сталінської  репресивної політики в культурно-науковій та літературно-мистецькій сфері став головний на той час ідеолог пар-тії  А. Жданов, а після його смерті М. Суслов. Так звана «жданівщит на» означала справжню війну творчості інтелігенції, національне- патріотичним силам, стратегія якої була сформульована в цілому ряді постанов ЦК ВКП(б) і продубльована відповідними рішеннями і

ЦК КП(б)У.

Тон нових ідеологічно-каральним  акцій проти українського культурно-національного  відродження задав Й. Сталін ще ЗО січня 1944 p., коли в Кремль було викликано  О. Довженка, а також М. Бажана, О. Корнійчука, М. Рильського для обговорення  кіносценарію «Україна в огні». Спробу видатного майстра слова О. Довженка правдиво змалювати долю українського народу в роки воєнного лихоліття Сталін оцінив як ревізію ленінізму, як «вилазку проти партії, радянської влади»*.

Усім органам цензури  було надіслано директиву «не  публікувати в цивільній і  військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Осмислюючи цю ситуацію, О. Довженко записав у своєму щоденнику: «... невже любов до свого народу є націона- , лізм? Чи націоналізм ... в невмінні художника стримати сльози, коли народу : боляче ...?». ЦК КП(б)У 12 червня 1944 р. спеціальною ухвалою

«Про Довженка О. П.» вивів  його з комітету по сталінських преміях, з редакції журналу «Україна», увільнив від обов'язків художнього керівника київської кіностудії, а секретар ЦК К. Литвин вимагав активніше критикувати довженківські погляди.

Розгортання кампанії з викриття націоналізму в українській літературно-мистецькій творчості провадилось на тлі  збройного опору ОУН-УПА сталінізації західних областей України, який знаходив моральну підтримку частини творчої інтелігенції, молоді в східних регіонах республіки. Певна синхронність каральних акцій простежується у постановах ЦК КП(б)У «Про підвищення пильності, посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України» (лютий 1946 р.) і «Про журнал «Вітчизна» (жовтень 1946 p.), які націлювали на використання всіх засобів — від ідеологічних до військово-каральних для викорінення національної свідомості і фізичного знищення її носіїв. У цих та інших циркулярах, у виступах партійних ідеологів, матеріалах преси піддавались гострій критиці діячі української культури за прояви «буржуазного націоналізму», «безідейності», «національної обмеженості», нагніталась атмосфера страху, погроз і підозри. До того ж усе це робилось на фоні неврожаю і масового голоду 1946—1947 pp., що охопив більшість областей України і забрав життя у тисяч людей.

Важким ударом по духовності українського народу, особливо в західних областях України та Закарпатті, став так званий Церковний собор у  Львові (березень 1946 р.) і в Мукачеві (1947 р.), на яких було інспіровано ліквідацію Української греко-католицької церкви. Категорично заборонялась діяльність Української автокефальної православної церкви, інших конфесій. Життя Руської  православної церкви ставилось під повний контроль партійно-державних органів.

Чорні дні для української  культури настали з весни 1947 p., коли Сталін направив в Україну для  розправи з провідниками національно-культурного  відродження свого соратника  Л. Кагановича на посаду першого секретаря  ЦК КП(б)У. Очевидно, його «досвід» розгрому «хвильовизму», гальмування своєрідного ренесансу української культури 20-х років виявився необхідним тепер, коли Україна переживала новий спалах національного пробудження. '

З прибуттям до Києва Л. Каганович ініціював прийняття вже зазначеної постанови про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії, а також цілу низку викривальних заходів щодо діяльності творчих спілок. За його вказівкою було підготовлено довідки про «націоналістичні прояви» у творчості багатьох письменників України, зокрема М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, А. Малишка, ухвалено спеціальну постанову «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград». У ній літератори України звинувачувались у тому, що опинилися

«на позиціях обивателів і  до самого останнього часу не бачили гострих  і різних ухилів націоналістичного характеру». За особистою вказівкою Кагановича у вересні 1947 р. «Радянська Україна» опублікувала статтю Ф. Єневича «Про націоналістичні помилки М. Рильського». До речі, згодом редактор одержав листа від студентів зі Львова, в якому Ф. Єневич порівнювався з собакою, що застрелив Пушкіна. Звичайно, листа не опублікували, а М. Рильського примусили каятися і публічно «визнавати» помилки і гріхи.

Виникає питання, що ж так  непокоїло партійне керівництво  у творчості українських письменників, чому воно обрушилося на них з ідеологічними  репресіями? Річ у тім, що українська література — поезія, проза, драматургія — прагнула збагатити НАЦІональні традиції, започатковані в творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, художньо втілити загальнолюдські цінності та почуття, насамперед любові до свого народу, рідної землі, материнської мови. З новою силою засяяв образ Матері, в якому уособлювалась тема жінки-матері в її ніжно душевних, героїчних і трагічних рисах, і тема матері-України, яка винесла на собі воєнне лихоліття і важкі повоєнні випробування. Письменники зверталися до народних джерел, фольклору, звеличували героїчні подвиги своїх предків, формували національну гордість, почуття самоповаги і нескореності. Очевидно саме ці мотиви викликали переполох у можновладців, заражених духом великодержавності та шовінізму.

У «Мандрівці в молодість» М. Рильського, в романах «Жива  вода» Ю. Яновського, «Його покоління» І. Сенченка, в повісті П. Панча «Голубі ешелони» та в інших творах пріоритети віддавались не класовим, не корпоративним, а загальнонаціональним цінностям, найбільшою з яких є сама людина. Тут слід мати на увазі, що українська література, як і мистецтво, навіть на материковій землі ніби розкололася на два протилежних стани: з одного боку, прихильники національно-культурного відродження, борці за правдиве і неупереджене відображення минулого свого народу, його історії, за оборону його національних скарбниць, насамперед мови, а з іншого — захисники та апологети тоталітарної системи, її співці, що творили панегірики Сталіну, писали доноси і наклепи. Все це породжувалось не стільки ментальністю нашого народу, скільки самою системою, яка паразитувала на заохочуваних нею протиріччях у лавах творчої інтелігенції, підігрівала атмосферу самопоїдання.

Перед спокусою прославитись не спинився і О. Корнійчук, який на шпальтах «Правды» таврував вияви українського патріотизму як бур-жуазно-націоналістичний ухил, заявляв, що в середовищі українських  письменників живуть бацили хвильовизму  і продовжують шкодити соціалістичному будівництву. До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії та літератури закликав і М. Бажан, хоч особисто немало зробив для збагачення української культури.

У повоєнні роки зазвучала  драматично-героїчна література і поезія учасників визвольних змагань ОУН-УПА. Це ще маловідома нашому загалу поезія опору та національно-визвольної ідеї, вірші-протести, пісні-марші, що продовжили традиції поезії стрілецьких січовиків. Твори вояків Української повстанської армії Ю. Липи, М. Боєслава, П. Гетьманця, П. Василенка та інших, написані мовою віри, надії, нескореності, любові до України і ненависті до її ворогів, тільки через десятиріччя вливаються в духовну скарбницю українського народу.

Незважаючи на цькування  і заборони, основні сили української  творчої інтелігенції залишилися вірними  синами своєї землі, не стали на коліна, не склали зброї, підтримували моральний дух свого народу, його віру в майбутнє.

Центральною телюю в творчості  письменників, художників, композиторів залишалася проблема людини, втни і  миру, праці і рідної землі, героїзму і боягузтва, але підходи до цих тем, діапазон художньо-мистецьких засобів їх вирішення були досить різноманітними. Не маючи змоги донЬсити до людей окремі перлини літературно-художньої творчості, частина інтелігенції зуміла зберегти їх у своїх архівах і шухлядах. Йдеться, зокрема, про «Розстріляне безсмертя» та «Третю роту» В. Сосюри, «Хрещатик і любов» І. Сенченка, спогади Ю. Смолича та ін. Тільки тепер до нас дійшли деякі твори П. Тичини, А. Малишка, М. Рильського, В. Швеця, П. Воронька, П. Дорошка, І. Качуровського, Ю. Клена, Т. Осьмачки, О. Ольжича.

Як заключний акорд  агонії сталінізму, апогей «жданівщини» можна розглядати критику творчості  В.-Сосюри, насамперед його епохального  вірша «Любіть Україну», написаного ще в 1944 р. Майстру високої поезії більшовицький режим не міг простити слів: «Не можна любити народів  других, якщо ти не любиш Вкраїну». Виступ «Правды» в 1951 р. став сигналом для нової хвилі ідеологічно-репресивних акцій, масових арештів, особливо в західних областях України. Проте наближалася смерть тирана, з якою людство пов'язувало настання кращих часів і глибоких змін. Та фізична смерть Сталіна (1953) не означала смерті сталінізму як ідеології, практики тоталітарного режиму, відмирання системи.

Наступники Сталіна, зокрема  Г. Маленков, а ще більше М. Хрущов, розуміш, що радянській моделі соціалізму, в тому числі її культурно-ідеологічній ланці, треба надати більш привабливої форми, лібералізувати її. Викриття злочинної діяльності Л. Берії, ініційоване зверху, амністія, часткова реабілітація жертв сталінських репресій, постанова XX з'їзду КПРС про подолання культу особи і його наслідків, публічна критика беззаконня і зловживань владою, деяке розширення прав союзних республік, активізація міжнародних контактів створили враження потепління суспільного клімату. За влучним висловом І. Ерен-бурга, в країні настала «відлига», яка торкнулася і сфери культури.

Для духовного життя України, як й інших республік СРСР, хрущов-ська «відлига» стала помітним культурно-національним пробудженням, очищенням від найбільш негативних явищ сталінщини, від грубого свавілля і терору. Під натиском громадськості переглядались деякі стереотипи культурної політики, зростав інтерес до національних духовних цінностей, розгорнулась реабілітація частини репресованих діячів науки, культури, мистецтва. Невдовзі після XX з'їзду партії були реабілітовані письменники В. Еллан (Блакитний), В. Чумак, М. Ірчан, Г. Косинка, І. Микитенко, 3. Тулуб, відомі діячі української культури — драматург М. Куліш, режисер Л. Курбас, кінорежисер О. Довженко, припинились нападки на А. Малишка, М. Рильського, В. Сосюру, були зняті звинувачення з композиторів В. Мураделі, Г. Жуковського, Б. Лятошинського, М. Колесси. Треба лише мати на увазі, що це була реабілітація людей, а не тих ідей і цінностей, які вони сповідували, особливо української ідеї.

На культурно-мистецькому  і науковому житті певний слід залишило пишне святкування 300-річчя  Переяславської ради, яку партійні документи кваліфікували як історичний акт возз'єднання України з Росією. За Україною закріплювався статус «другої серед рівних республік», що дало поштовх частковому усамостійненню культурного життя, розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва. На зміну сталінським морозам, за образним висловом В. Симоненка, хрущовська «відлига» вдарила наче «грім з ясного неба».

Лібералізація позитивно  вплинула на морально-духовну атмосферу, стимулювала творче, наукове і  культурне життя, сприяла підвищенню інтересу до історії України, її культури, традицій, звичаїв, мови. Були започатковані видання журналу «Радянське літературознавство», «Українського історичного журналу» (1957 p.), відновлено часопис «Всесвіт». Арсенал літературно-художніх і мистецьких творів поповнюється новою тематичною спрямованістю, жанрами і філософським осмисленням минулого і сучасного, стали проростати дослідницькі й аналітичні тенденції художнього пізнання. Дедалі більшого, поширення набувають історичний роман, документальна повість, але догматичні схеми, кон'юнктура, заідеологізованість стали досить помітними в творчості багатьох літераторів і художників.

І все ж певна розкутість, хоч і стримувана ідеологічними  догмами, сприяла появі творів, що відкривали нову сторінку в українській  літературі. Йдеться про «Поему про  море» і «Зачаровану Десну» О. Довженка, «Прапороносці», «Таврію», «Людина  і зброя» О. Гончара, «Гомоніла Україна» П. Панча, «Вир» Г. Тютюнника, «Правда і кривда» М. Стельмаха, поетичні збірки «Троянди й виноград» М. Рильського, «Проміння землі» Л. Костенко, «Правда кличе» Д. Павличка, ряд поезій М. Бажана, П. Тичини, А. Малишка, В. Сосюри, П. Воронька та ін. У 1962 р. було встановлено Державну премію України ім; Т. Г. Шевченка, якою відзначалися і літературно-мистецькі твори. Доба «відлиги» дала щедрий грунт для появи покоління «шестидесятників», життя якого, за визначенням М. Вінграновського, мало подвійну сутність: «... одну офіційну, казенну, для вчителів та оцінок у школі, а другу — поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву ...». Творча молодь виступила проти лакування і прикрашання дійсності, намагалась ламати догми і шаблони, її творчість виходила не лише за рамки традиційних форм, за межі методу «соцреалізму», а й звучала як протест проти системи, пробуджувала національну свідомість. Ті, хто повірив у Хрущов -ську критику культу особи, відчували солодкий смак свободи, намагалися говорити і писати правду, прагнули до дальшого поступу і демократії. Це була спроба розкріпачення духу, і її робили поети, вчені, художники, музиканти, юристи — В. Симоненко, І. Світличний, Л. Костенко, Є. Сверстюк, Д. Павличко, В. Стус, А. Горська, В. Зарецький, В. Чор-новіл, О. Заливаха та ін. Після нищення і цькування української духовності в 30~40-х роках початок 60-х років заявив про себе як спробу нового національно-культурного пробудження і відродження, духовної опозиції тоталітарній системі, вияв нонконформізму.