Людина, як найвища цінність в культурі Відродження

     МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

     КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
 
 
 
 
 

     Самостійна  робота з курсу «Культура і народи» на тему:

       «Людина, як найвища цінність в культурі Відродження» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Київ  – 2011

     План

1. Вступ.
2. Характеристика епохи Відродження.
3. Осмислення місця людини у епоху Відродження.
4. Висновок.
5. Список використаної літератури.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     1.

     В кінці XIV - початку XV ст. в Європі почала формуватися ранньобуржуазна культура, що отримала назву культури Відродження (Ренесанс). Культура Відродження і Реформації відноситься до культури так званого перехідного періоду. Феномен перехідної епохи як незалежної фази культурного процесу - це загальна історична закономірність, яку багато хто переживає народи в різні історичні періоди. Термін «Відродження» вказував на зв'язок нової культури з античністю.

     Епоха Відродження характеризувалася  багатьма дуже значними змінами в  умонастроях людей в порівнянні з періодом Середньовіччя. Посилюються  світські мотиви в європейської культури, все більш самостійними і незалежними  від церкви стають різні сфери  життя суспільства - мистецтво, філософія, література, освіта, наука.

     Нова  роль, нове місце у світі очікувало  і на людину епохи Відродження.  
 

     2.

     Для того, щоб дослідити місце людини у культурі епохи Відродження, варто  зрозуміти, чим саме була ця епоха.

     Отже, Відродження або  Ренесанс (фр. Renaissance — «Відродження») - це епоха в розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи, перехідна від середньовічної культури до культури нового часу. Занепад середньовіччя почався в 15 сторіччі. Не випадково цей період називають часом великих змін, хоча для багатьох істориків межею, що відокремлює одну епоху від іншої, є англійська буржуазна революція, під час якої була зруйнована стара політична система і відкрився вільний шлях для розвитку капіталізму. Проте, саме з 15 сторіччя кардинальні зміни охопили всі сфери державного і громадського життя. Тому історичний період, про який піде мова, правильно називати етапом переходу до Нового часу, або раннім Новим часом, тому що вже тоді закладалися основи сучасної західноєвропейської цивілізації, капіталістичного виробництва. Завдяки технічним нововведенням прискорилися темпи економічного розвитку. Великі географічні відкриття розсунули межі західного світу, прискорився процес формування національних ринків, загальноєвропейського і світового. З'явився новий соціальний тип - підприємець. У релігії, літературі і мистецтві відбувалися зміни, що руйнували систему середньовічних цінностей.

     Середньовіччя не відразу відступило перед новими віяннями: у масовій свідомості традиційні уявлення зберігалися. Протистояла  новим ідеям і церква. Феодальна  система виявляла достатньо велику життєстійкість. Кожна європейська  країна переживала її по-своєму й у  своїх хронологічних рамках. Капіталізм довгий час існував як устрій, охоплюючи  лише частину виробництва у місті  і в селі. Проте патріархальна  середньовічна млявість стала відступати в минуле.

     “... На Заході відбувся той єдиний, значущий, істотний для усього світу прорив, наслідки якого призвели до ситуації наших днів і його остаточне значення усе ще не проявилося цілком. ” (К. Ясперс. Початки історії і її ціль, 1948 р.)

     Характерними  ознаками культури Ренесансу є такі:

        1. Світський, нецерковний характер  культури Відродження, що було  наслідком секуляризації (звільнення) сус­пільного життя загалом.

        2. Відродження інтересу до античної  культурної спадщини, яка була  майже повністю забута у середні  віки.

        3. Створення людської естетично-художньої  спрямованості культури на противагу  релігійній домінанті у культурі  середніх віків.

        4. Повернення у власне філософських  дослідженнях до античної філософії  і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

        5. Широке використання теорії  «подвійної істини» для обґрунтування  права науки і розуму на  незалежне від релігії і церкви  існування.

        6. Переміщення людини, як основної  цінності, у центр світу і в  центр філософії, літератури, мистецтва  та науки. 

     Ідейною основою ренесансної культури був  гуманізм, світсько - раціоналістичний по своїй головній спрямованості, світогляд , він був по змісту світоглядом демократичним, антифеодальним, тому що звільнював свідомість людини від класових, корпоративних, церковно-схоластичних кайданів, сприяв активному життю.

     Ранні гуманісти: поет філософ Ф. Петрарка (1304-1374), письменник Дж. Боккаччо (1313=1375)  хотіли створити прекрасну людську  особистість, вільну від забобонів  середньовіччя, і тому насамперед намагалися змінити систему освіти: ввести в  неї гуманітарні науки, зробивши акцент на вивченні античної літератури і філософії.

     Наступала епоха стихійного і буйного самоствердження  людської особистості, що звільняється від середньовічної корпоративності  і моралі, що підкоряє індивідума цілому. 
 

     3.

     Те  що прийнято називати Відродженням, або  по - італійськи, Ренесансом, було твердженням наступності великої античної культури, твердженням ідеалів гуманізму.

     Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

     Провідники  нової культури називали себе гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури. Справжній гуманізм проголошує право людини на свободу, щастя, визнає благо людини основою соціального устрою, стверджує принципи рівності, справедливості, людяності у відносинах між людьми і звільняє їх від релігійних пут. Гуманісти Відродження вважали, що можливості людського пізнання безмежні, бо розум людини подібний до божественного розуму, а сама людина є як би смертним богом, і врешті-решт люди вступлять на територію небесних світил і там облаштуються і стануть як боги. Насолода земним буттям -- це неодмінна частина культури Відродження. Гуманісти Відродження вважали, що в людині важливо не його походження або соціальний стан, а особистісні якості, такі як розум, творча енергія, підприємливість, почуття власної гідності, воля, освіченість. У якості «ідеального людини »визнавалася сильна, талановита та всебічно розвинена особистість, людина творець самого себе і своєї долі. В епоху Відродження людська особистість набуває небачену раніше цінність, найважливішою рисою гуманістичного підходу до життя стає індивідуалізм, що сприяє поширенню ідей лібералізму та загального підвищення рівня свободи людей в суспільстві. Не випадково гуманісти, в цілому не виступали проти релігії і не оскаржують основних положень християнства, відводили Богу роль творця, що призвів світ в рух і далі не втручається в життя людей. Почалася нова культурна епоха - епоха Відродження, яка фактично означала кінець культури Середньовіччя.

     Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього  періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння.

     Якщо  середньовіччя можна назвати  епохою релігійною, то Відродження  — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується  розмаїтий світ людського почуття  та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна  реальність.

     Розвиток  виробництва, нові суспільні відносини  вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником  певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

     Світоглядною  спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку  вона не мала ні в античності, ні в  середньовіччі. Її сила, влада над  усім існуючим і, над самою собою  не потребує ніяких зовнішніх сил  — ні природи (античність), ні Бога (середні  віки).

     В епоху античності людина вважалася  природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й  подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і  як наслідок цього — потреба в  божій благодаті для свого  спасіння.

     Визначний мислитель епохи Відродження  Пікоделла Мірандола (1463-1494) саме так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю". 
 

     4.

     В цілому в епоху Відродження відбувається грандіозний переворот в світовідчутті  людей.

     Формування  нового погляду на Людини і Культуру відбувалося під впливом соціальних і економічних перетворень.

     Епоха Відродження «прокотилася» по більшості  країн Європи, залишаючи за собою  культурні пам'ятники, до цього дня  визнані геніальними.

     Нова  епоха викликала до життя нові уявлення про сутність суспільства, про природу людини. Один з головних моментів нового погляду на суспільства  як суми незалежних один від одного.

     По-новому було осмислене місце людини в  суспільстві та житті загалом. Отож вважалося, що Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина.

 

     

     Список  використаної літератури:

1. История философии. /Пер. з чешського під ред. І.І. Богута - Мысль. 1995р.
2. Учебный курс по культурологии. - Ростов-на-Дону: Фенікс. 1996р.
3. Інтернет-сайт  http://www.countries.ru/
4. Левяш І.Я. Культурологія: Курс лекцій. - Мн.: НТООО «ТетраСістемс», 1998.
5. Інтернет-сайт  http://www.renclassic.ru/