Культурно-мистецький процес України у ХVІІІ ст

     Культурно-мистецький процес України у  ХVІІІ ст.

     Вступ.

     Історія  культури України вивчає культурні та мистецькі надбання народів,  що  проживали і проживають на території України. Об’єктом  дослідження і вивчання є пам’ятки духовної та матеріальної культури, створені впродовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах.  Пам’ятки розглядаються по історичній вертикалі як цілісне явище, а також за регіональними ознаками,  враховуються взаємозв'язки з культурними досягненнями  інших народів,  оскільки  жодний етнос, народ, нація не може розвиватися  в ізоляції, поза загальним історичним  процесом.                                                      

     Історія культури  вивчає та аналізує пам’ятки духовної культури, зафіксовано усною формою: казки,  міфи, легенди, билини, пісні, думи, прислів’я,  приказки, де фіксуються історичні події , мудрість народу, узагальнюються явища і зберігаються для прийдешніх поколінь.

     Український народ залишив у спадок незліченну кількість об’єктів матеріальної культури, які посіли гідне місце у скарбниці світового мистецтва. Сюди входять комплекси містобудівництва, ділової та побутової архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський та ремісничий реманент, твори, декоративно-ужиткового мистецтва.

     Наша  країна  фіксує свою історію низкою писемних джерел, багата на мистецьки пам’ятники. Історія України вивчає традиції, свята, обряди, релігії.   Історія України – одна із суміжних історичних наук, що вивчає культурні явища в загальному контексті розвитку історичного процесу.

     Невпинний поступ продуктивних сил України обумовлював необхідність розвитку освіти, науки, появи нових видів знань, дедалі ширшого втягнення різних верств народу у духовне життя.

     Особливості  розвитку літератури.

    Починаючи з XVIII ст. в українську літературу входять нові напрямки. На противагу дидактичній і теологічній літературі починає формуватися світська, в якій збільшується жанрова різноманітність: сатира, епіграма, емблематична поезія та ін.

    Шкільна драма поступово відходить від  вузької і догматично-церковної теологічної тематики, популярними стають висвітлення вітчизняних історичних подій. Одним із перших, хто звернувся до цього жанру, був Ф. Прокопович. Він 1705 p. написав п'єсу "Володимир", яку було поставлено силами викладачів та студентів Київської академії. У ній звучали мотиви боротьби прогресивних сил із регресивними; вона була спрямована проти консервативного духовенства. Популярною була також драма невідомого автора "Милость Божия Украину... чрез Богдана-Зиновия Хмельницкого... свободившая..." (1728). У ній висвітлено події визвольної війни 1648-1654 pp., а також роль у ній Богдана Хмельницького. Автор з любов'ю і патріотичним настроєм показує героїчну історію свого народу. Г. Кониський у драмі "Воскресение мертвых" (1747) загострює соціальні мотиви, показує, як козацька старшина загарбувала козацько-селянські землі.

    Великої популярності набули інтермедії, які  йшли в антрактах театральних  вистав. Провідними темами їх були протиборство між шляхтичами і селянами, а герої-запорожці  завжди виступали охоронцями прав народу проти утисків поміщиків, польських панів та орендарів. Реалізм і народний характер інтермедій, гумор і певною мірою сатиричні нотки були поштовхом для розвитку інших жанрів української літератури.

    Суттєво змінюється віршована література. Панегірики поступаються історичній та побутовій тематиці, широко побутує версифікація — фігурні вірші, акровірші. Найбільшої популярності на початку сторіччя зажили І. Величківський, автор емблематичних збірок "Млеко", "Зегар" та збірок епіграм, ієромонах К. Зінов'єв, плідний сатирик Д. Туптало, С. Яворський, Г. Сковорода та ін.

    У творах цих авторів простежуються  мотиви народної творчості, наліт сентименталізму, висвітлюється побут українського народу, героями стають міські жителі та ремісники. Особливо це помітно у К. Зінов'єва, який перелічує десятки професій міського населення Лівобережжя. Він виступає проти пияцтва, а біблійних персонажів перевдягає у традиційну українську одіж — кожухи, свитки, плахти і розміщує серед народу.

    Започатковується  сатирична поезія; у ній висміюються "земляки", які ганяються за дворянськими титулами і намагаються якомога більше загарбати землі та кріпаків. У сатиричних віршах також викривається не краще ставлення до церкви та її служок. Переважно ці твори анонімні, адже авторам подібних сатир не хотілося їхати вивчати життя і побут народів Сибіру за державний кошт.

    До  оригінального виду літературної творчості  можна зарахувати також проповіді, адже це був своєрідний жанр, який містив певну історичну інформацію, формував моральні засади, здійснював порівняльний аналіз біблійних осіб із сучасниками; робилися спроби ввести в них навіть анекдоти та приказки; за популярністю їх можна прирівняти сьогодні з детективною літературою або телесеріалами. Відомими авторами того часу були К. Ставроцький, який видав збірку проповідей "Перла многоцінне", П. Могила, М. Смотрицький, Ю. Аникій, Й. Галятовський (був професором і ректором Київської колегії і автором збірки проповідей "Ключ розуміння" (1659) та трактату "Наука або способ зложення казання", власне теорії проповіді. Він також був автором низки проповідей проти унії та ісламу), А. Радзивиловський, автор збірок проповідей "Огородок Марии Богородицьі" і "Вінець Христов". Популярними були проповідники Л. Баранович із збірками "Меч духовний" та "Труби словес проповідних", Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович, Ю. Кониський, Г. Сковорода та ін.

    Популярними стають й оди. їх пишуть з різних історичних приводів, а також як пошанування тієї чи іншої особи. У цьому славословному жанрі  варто зазначити, як ми вже згадували, два твори, які, завдяки використанню традиційної форми оди, виходять на рівень політичної програми. Це, зокрема, "Разговор Великороссии з Малороссиею" С. Дивовича (1762) — твір великої політичної та художньої сили проти московської політики, де доводяться права України на історичну суверенність, показано почуття національної гідності, глибоко розкрито розуміння минулого України, володіння автором історичним матеріалом, а також відома "Ода на рабство" В. Капніста, яка датується початком 80-х років XVIII ст. У ній гостро засуджується покріпачення селян, висловлюється протест проти централізаторської політики Росії. Доречно згадати, що жодний із цих творів не вийшов друком у XVIII ст.

    Вартий  уваги доробок народних митців, які  створили непересічні пам'ятки фольклорної спадщини, представленої історичними і ліричними піснями. У селянських піснях відбилася вся глибина соціальних суперечностей того часу. На противагу дворянській літературі, де селянство зображалося в пейзанському світі пастухів і пастушок, у народній творчості життєві ситуації відбивалися у поприкрашеній реальності.

    У піснях йде оповідь про славні дні героїчного Запоріжжя, про боротьбу повстанців, гайдамаків, галицьких  опришків, Коліївщину та інші події. Багато пісень створено про героїв визвольної війни: Богдана Хмельницького, Семена Палія, Івана Богуна, Максима Залізняка, Олексу Довбуша, Івана Гонту та ін. Народ змальовує їх могутніми відважними богатирями, які безмежно віддані Україні. Не обійшов увагою народ різні сторони селянського життя — від народин (великі цикли колискових пісень) до ліричних, сімейно-побутових та наймицьких; за ними можна вивчати життя і побут українського селянства.

    Історичні твори, які виходять у першій половині XVIII ст., генетично пов'язують період Гетьманщини з княжою добою, щоправда, тут більше романтичних домислів і міфології. Найвизначнішими з них є "Краткое описание Малороссии" (1730), твори Г. Покаса "Описание о Малой России" (1751), П. Симоновського "Краткое описание о козацком малороссийском народе" (1765), С. Лукомського "Собрание историческое" (1770). Найбільша цінність усіх цих творів у тому, що їхні автори доводять: український народ — це єдина спільність, яка має глибокі історичні корені.

    Відсутність воєнних конфліктів, високий соціальний статус дали можливість українській старшині, а особливо її дітям, уже у XVIII ст. здобути високу і блискучу освіту в українських, російських та європейських навчальних закладах. Багато з них почали вести свої хроніки, щоденники, які стали цікавими документами епохи. На особливу увагу заслуговують "Дневник Петра Апостола" (1725-1727), "Дневник" (1735—1740) генерального підскарбія Я, Маркевича. Наукову і пізнавальну цінність має "Дневник" генерального хорунжого М. Ханенка, сучасника гетьманів І. Скоропадського, П. Полуботка та Д. Апостола.

    У XVIII ст. між українською старшиною  та російською адміністрацією через  недосконалість законодавчої бази виникла  конфліктна ситуація. Вона потребувала  розробки перехідної системи, роботу над  якою очолив гетьман І. Скоропадський. Він скликає комісію з українських правознавців, щоб зробити переклад, впорядкувати та пристосувати до місцевих особливостей Литовський Статут — "Саксон" і "Порядок". Незважаючи на активну і плідну діяльність комісії, роботу не було завершено. Комісії в 1734 p. було дано розпорядження зробити переклад "Прав, по которым судится малороссийский народ". Комісія повинна була внести поправки, скоротити чинні закони та скласти "Кодекс" — проект зводу нових законів для України. Працю було завершено в 1743 p.

    Проте "Кодекс" затримав генерал-губернатор Д. Бібіков, потім сенат і лише в 1756 p. його одержав гетьман К. Розумовський. Він скликав комісію з представників  генеральної та полкової старшини. Однак у 1759 p. "Кодекс" знову  не було затверджено. Гетьман у 1763 p. скликав на раду старшину із 150 найвидатніших представників козацтва, але й цього разу перевагу було надано Литовському Статуту, "Кодекс" так і не було затверджено.

    До  комісії, що працювала над Статутом, входило 49 чоловік. Це були найкращі правознавці України того часу: В. Стефанович, М. Ханенко, Ф. Чуйкович, Н. Нечай, Л. Філевич та ін.

    Цей документ засвідчив наявність в  Україні висококваліфікованого  правознавчого кадрового потенціалу і, власне кажучи, української правознавчої школи.

      Особливості розвитку культури.

      Невпинний поступ продуктивних сил України  обумовлював необхідність розвитку освіти, науки, появи нових видів  знань, дедалі ширшого втягнення  різних верств народу у духовне життя. Але на Лівобережжі і Слобожанщині ці процеси гальмувалися політикою російського самодержавства. Поступово українська мова витіснялася не тільки з діловодства, а й з літератури та школи. Натомість повсюди запанувала мова російська.

     Відривалася від свого національного коріння  й козацька старшина. Прагнучи якнайшвидше здобути права російського дворянства, вона відмежовувалася від усього українського, запроваджувала звичаї (навіть у побуті), моральні норми та духовні цінності свого північного сусіда. У свою чергу російська культура, яка одержала могутню підтримку з боку держави, міцніла і розвивалася. Тепер уже молоді люди з України направлялися у Москву та Петербург здобувати технічну освіту, навчатися в університетах та Академії наук. Але, відірвані від природних основ свого народу, вони практично нічого не робили для розвитку власної національної культури.

     У XVIII ст. було багато перешкод на шляху  духовного розвитку Правобережжя. Тут  недоторканими зберігалися всі  органи й установи, які виникли  раніше. Спроби відкрити нові школи  та інші навчальні заклади наштовхувалися на опір магнатів і шляхти. Всі державні, освітні та духовні установи заполонила польська мова. Нею писались політичні трактати і видавались книги, велося викладання і церковна служба. Українська мова вживалася на побутовому рівні та зберігалася лише у середовищі селян і міських низів.

І  все ж український народ витримав і цей натиск самодержавства та варшавського уряду. Його кращі представники навіть у цих несприятливих умовах внесли помітний вклад у культурну скарбницю України.

     Освіта  і книгодрукування.

     Початкову освіту, як і раніше, діти козацької  старшини, духовенства, заможних міщан  здобували в школах при церквах  та монастирях, вищу — в Київській  академії. Протягом першої половини XVIII ст. почали діяти також нові навчальні  заклади — колегіуми у Чернігові, Переяславі, Харкові.

     Центром освіти була Київська академія. Студенти вивчали слов'янські, латинську, грецьку  та західноєвропейські мови, історію, географію, математику, астрономію, природознавство, богослов'я. Цей навчальний заклад не просто давав ґрунтовні знання з тих чи інших предметів. Студенти вчилися у ньому дискутувати і відстоювати свої погляди. Вони пробували сили в ораторському мистецтві, намагалися дохідливо і ясно висловлювати власні думки. Викладацькою діяльністю тут займалася група професорів, серед яких широтою наукових інтересів виділявся Феофан Прокопович. У своїх лекційних курсах він виступав проти марновірства, пустого красномовства, сліпого наслідування авторитетів. Визнаючи Бога як основу всього існуючого, Ф. Прокопович разом з тим підійшов до розуміння єдності світу, його матеріальності. Згодом Ф. Прокопович став одним з найближчих сподвижників Петра І. У своїх працях вчений прагнув обгрунтувати необхідність проведення реформ у сфері освіти, побуту та звичаїв. Він вніс певний вклад у реорганізацію армії і флоту.

     Академія  мала велику бібліотеку, в якій налічувалося близько 12 тис. книжок. Значні книгозбірні  належали представникам української  старшини. Відомо, наприклад, що велику бібліотеку мав гетьман І. Мазепа. Сучасники свідчили, що вона вражала не лише своїми розмірами, а й підбором книг. Тут були представлені зарубіжні й вітчизняні автори, зберігалися різні хроніки та літописи. Власником великої бібліотеки був і генеральний підскарбій Я. Маркевич. З його щоденника відомо, що книги були поділені за галузями знань. Про зацікавленість старшини різними науками свідчить, зокрема, той факт, що у бібліотеці М. Ханенка зберігався гербарій, а також підручники з фізики та географії. Не менші книгозбірні мали монастирі, шляхта, школи.