Культура як соціальне явище.Феномен української культури.

1. Поняття «культури».Сутність, структура, основні функції культури.

2.Поняття «національна культура»  та специфіка українського типу  культури.

1.Сучасне розуміння категорії  „культура" пов'язане з Існуванням  різних точок зору, тому для  його усвідомлення необхідно  провести їх класифікацію. При цьому необхідно звернути увагу на те, що класифікації можуть бути різними. Так, згідно однієї, існуючої точки зору можна згрупувати навколо трьох підходів:

1. Антропологічного, при якому стирається  межа між поняттями „культура", „спосіб життя людей", „суспільне життя".

2. Соціологічного, при якому культура  охоплює не все життя суспільства,  а тільки його певну частину,  є окремою сферою суспільства  поряд з іншими сферами.

3. Філософського,   при   якому   культура   розуміється   як   якісна   характеристика суспільства, як вираження цього суспільства.

Всі підходи мають як вразливі місця, так і певні позитивні моменти. Але саме філософський підхід до культури дає можливість розкрити її як цілісний феномен, а не як суму цінностей. Важливо  з'ясувати, що становить основу цієї цілісності. Більша частина дослідників схильна дивитись на культуру як на наслідок суспільне корисної діяльності людини. Причому діяльність спрямована на „культивування", удосконалення чогось, завжди передбачає спільні зусилля. Тобто культура в істинному розумінні цього слова ніколи не роз'єднує, навпаки, вона об'єднує людей. Царина культури завжди життєтворча, а не життєруйнівна. З цієї позиції словосполучення „антигуманна культура", що інколи застосовують в сучасній публіцистиці, втрачає всякий сенс. Саме гуманізм, як цілісна система цінностей, спрямованих на всебічний розвиток і удосконалення людства, становить той абсолютний критерій, який дає змогу визначити, що у світовій або національній історії відноситься до дійсно культурних надбань, а що є здобутком хиб і оман.

Інша класифікація всі існуючи  точки зору на культуру ґрунтує навколо  трьох підходів:

1.  Культура розуміється як  творча діяльність.

2. Культура розуміється як спосіб  діяльності.

3. Культура розуміється як результати діяльності.

Кожний з цих підходів в певній мірі обмежений. Тому доцільно дати визначення на основі синтезу цих трьох підходів. Культура - це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих  сил і здібностей людини, висловлений  в типах і способах життя і діяльності людей, а також в створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Зрозуміти сутність культури можливо лише через призму діяльності людини, народів, що населяють планету. Культура не існує поза людиною. Вона пов’язана з людиною і породжена тим що ця людина постійно прагне шукати сенс свого життя і діяльності, удосконалювати себе і світ, в якому вона живе.

Діяльнісний підхід виявився дуже продуктивним при визначенні сутності культури. Початковий розгляд культури дозволяє окреслити її сутність першого порядку, яка показує себе історично відпрацьованим способом діяльності. Розгляд цих способів діяльності з позицій її суб'єкта і цілей його діяльності, дає можливість визначити сутність культури другого порядку, що безпосередньо виявляє цінність цих способів діяльності з точки зору суб'єкту діяльності, його саморозвитку.

Людські цінності становлять сутність культури другого порядку. Але цілі і цінності культури виробляються на основі цілісних уявлень людини про  навколишній світ, про себе, своє відношення до своєї дійсності, тобто на основі її світогляду. Тобто існує сутність культури третього порядку - світоглядна сутність культури. Виходячи із світоглядної сутності культури, можна будь який тип культури визначити через пануючий в суспільстві тип світогляду.

Людина не народжується соціальною, а лише в процесі діяльності стає такою. Освіта, виховання - це ні що інше як оволодіння культурою, процес передачі її від одного покоління до іншого. Отже, культура означає прилучення людини до суспільства. Кожна людина, становлячись дорослішою, передусім оволодіває тією культурою, яка вже була створена до неї, освоює соціальний досвід, нагромаджений її попередниками. Оволодіння культурою може здійснюватись у формі міжособистих стосунків (спілкування в дошкільних закладах, школі, вищих навчальних закладах, підприємстві, сім'ї, неформальних організаціях) і в формі самоосвіти. Велику роль в цьому грають засоби масової інформації - радіо, телебачення, преса. Освоюючи накопичений раніше досвід, людина може внести свій власний внесок в розвиток культури.

Процес соціалізації - це безперервний процес оволодіння культурою і разом  з тим індивідуалізації, тому що цінності культури обумовлюють конкретну  індивідуальність людини, її характер, психічний склад, темперамент.

Культура - це складна система, яка  вбирає і відбиває суперечності усього світу. В чому вони виявляються?

1.  В протиріччі між соціалізацією  та індивідуалізацією особи: з  одного боку людина неминуче  соціалізується, засвоює норми суспільства, а з іншого - намагається зберегти індивідуальність своєї особи.

2.  В протиріччі між нормативністю  культури і тією свободою, яку  вона надає людині. Норма і  свобода - це два початки які  борються.

3.  В протиріччі між  традиційністю культури і тим  оновленням, яке відбувається в її організмі.

Ці і інші протиріччя складають сутнісну характеристику культури, вони є джерелом її розвитку. Культурі притаманні власні закони функціонування. Під останніми розуміються -сутнісні, стійкі, повторювані відносини, що об'єктивно існують між культуротворчими явищами, процесами які відображають зв'язки між ними, особливості їх функціонування протягом певних періодів та епох існування людства.

Виділяють такі закони:

1.  Закон єдності і  різноманітності культур. Він  стверджує, що культура - здобуток усього людства, вона втілює родову властивість людини і людства. Національні ж культури народів внутрішньо єдині і одночасно самобутні, унікальні. Різноманіття і єдність культури - це об'єктивна реальність.

2.  Закон   спадкоємності  і  розвитку  культури.   Він  проголошує,   що  культура  є історичним успадкованим досвідом поколінь людського роду. Спадкоємність – основа розвитку культури, вона є важливою об'єктивною закономірністю.

3.  Закон   неперервності   і   безперервності   розвитку   культури.   Культура   складна система,   яка  в  своєму  розвитку  перервна  і  одночасно  безперервна.   Кожна історична епоха людства, цивілізація має свій вид культури. Це є свідченням перервності  культури.  Однак стара культура не знищується.  Кожна епоха  в розвитку  людства  наслідує досягнення  попередніх  культур,  поєднуючи  їх  в систему    суспільних    відносин.    Перервність    носить    відносний    характер. Безперервність – абсолютний.

4.  Закон взаємодії і співіснування різних, навіть суперечливих культур. Взаємовплив, співробітництво культур - об'єктивна закономірність.

5.  Закон функціональної  єдності і взаємозалежності існування  природи, людини, культури у Всесвіті. Він стверджує - технічні та  технологічні досягнення культури нині набули такого розвитку, що являють собою небезпеку для самого існування людства і природи, планети Земля, як частини Всесвіту.

Культура – це дуже складна, багаторівнева система. Структурні частини культури прийнято виділити на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову і національну культури. Світова культура - це синтез кращих досягнень національних культур, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живопису, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

За конкретними носіями  виділяється культура міська і сільська, класова, професійна і молодіжна, культура сім'ї чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення народної (непрофесійної) і професійної культури.

Культура поділяється  на певні роди і види. Основою  для подібного розподілу є  урахування різноманітності людської діяльності. Виходячи з цього виділяють  матеріальну та духовну культуру. Але їх підрозділ має умовний характер, тому що в реальному житті вони взаємозв'язані.

До матеріальної культури належать такі її різновиди: культура праці і виробництва, культура побуту, культура регіону і місця проживання, фізична культура, екологічна культура.

Духовна культура також  виступає багатошаровим утворенням і складається з пізнавальної, філософської, моральної, художньої, правової, педагогічної, релігійної.

Матеріальна і духовна культури перебувають у стані єдності, цілісності. І матеріальна і духовна культури складаються з продуктів які мають неприродне походження. Вони створені творчою працею людини і називаються артефактами, тобто штучно створеними. В людській діяльності, у реальному житті практично неможливий розподіл на суто матеріальне і духовне, оскільки кожна матеріальна дія (фізична діяльність) невіддільна від свідомого акту, від проникнення духу, а духовний бік життєдіяльності має матеріальну оболонку.

Матеріальна сфера культури припускає  наявність таких компонентів, як людина, діяльність і її наслідки. Розвиток людини як суб'єкта матеріального виробництва, її фахових знань, умінь і навичок, досвіду, здібностей і потреб, спрямованих на олюднення навколишнього світу, становить її суть і мету. Формування і реалізація названих якостей у діяльності, тобто упредметнення особистісної форми, забезпечує функціонування і предметної форми матеріальної культури – засобів виробництва, засобів споживання, виробничих відносин, а також творення людського життя.

Духовна культура є тією сферою діяльності, яка пов'язана із свідомістю, духом, його формуванням, розвитком і вдосконаленням. Природно, в такому випадку, вважають її основою духовний стан людей, їхні духовні потреби, інтереси, ціннісні орієнтації. Мотиви, соціально-психологічні настанови діяльності, ідеали, уявлення про зміст життя, щастя, справедливість тощо, в цілому світогляд, ментальність, творчій потенціал (особистісна форма), що формується і підносяться у процесі духовної діяльності, а також реалізуються у вигляді наочно-сприйнятних результатів цієї діяльності (предметна форма культури) – формах свідомості і соціальних інститутах; моралі, праві, політиці, філософії, науці, мистецтві, релігії, системах освіти і виховання, культурно-освітньої роботи, звичаях, традиціях, обрядах, суспільній думці тощо. Окрім того, духовну культуру характеризують і ті відносини, що складаються при здійсненні духовної діяльності.

Культура функціонує в таких  формах як система навчання, наука, мистецтво, література, міфологія, релігія, мораль. Ці форми взаємодіють одна з одною, створюючи єдину систему такого унікального явища як культура. В різні культурно-історичні епохи характер взаємодії форм культури своєрідний. Так, наприклад, в умовах цивілізацій Стародавнього Сходу і в добу Середньовіччя домінувала в цій взаємодії релігія, в добу Відродження -мистецтво, а в добу Нового часу - наука.

Призначення культури та роль, яку  вона відіграє в суспільстві, виявляються  в її функціях. Складна і багаторівнева  структура культури зумовлює її поліфункціональність. Серед її функцій виділяються пізнавальна, інформативна, комунікативна, регулятивна, аксіологічна, а також людинотворча.

Важливе місце серед них належить пізнавальній. В чому вона виражається? По-перше, у фіксації в кожну конкретну  історичну епоху результатів  пізнання світу. При цьому подається цілісна картина пізнання та освоєння навколишнього світу, поєднуються результати наукового, ціннісного та художнього його відображення. У відповідності з рівнем духовної культури ми судимо про рівень пізнання світу в певну епоху, а отже, про ступінь панування людини над стихійними силами природи і суспільства.

По-друге, культура це самосвідомість соціальних груп населення, націй, класів, суспільства в цілому. Завдяки  культурі ці суб'єкти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії.

Найважливішого функцією культури є інформаційна, її ще називають  функцією трансляції соціального досвіду  чи функцією історичної спадкоємності. Культура виступає складною знаковою системою, єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від одного народу до іншого.Адже крім культури, суспільство не має ніякого іншого механізму трансляції всього досвіду, нагромадженого людством. Тому невипадково культуру вважають соціальною пам'яттю людства. Розрив культурної спадковості прирікає нові покоління на втрату соціальної пам'яті (феномен манкуртізму).

Культура - це не просто „комора" нагромадженого людством соціального досвіду, а засіб його активної переробки, відбору тієї інформації, яка необхідна певному суб'єкту.

З інформаційною функцією культури нерозривно пов'язана комунікативна. Вона забезпечує багатогранність спілкування  людей. Спілкування за своїм характером буває безпосереднім і опосередкованим. Безпосереднє спілкування - це пряме засвоєння надбань культури. Воно доповнюється непрямим, опосередкованим - коли реалізується через засвоєння культурної спадщини.Спілкування між людьми здійснюється за допомогою різних засобів, знакових систем (літературної мови, „мов" науки та мистецтва). Сьогодні наука створює умовні, спеціальні мови, галузь застосування яких обмежена в основному електронікою („Алгол", „Фортран" тощо), на яких здійснюється комп'ютерне програмування. Звичайно, ці „мови" ніколи не заміняють живої мови повсякденного людського спілкування, але діапазон їх застосування з розвитком електроном-обчислювальної техніки зростає.

Регулятивна (нормативна) функція  культури пов'язана з регулювання  різних видів суспільної і особистої  діяльності людей. В сфері праці, побуту, міжособистісних відносин культура так чи інакше впливає на поведінку людей і регулює їх вчинки, дії і вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Нормативна функція культури включає надзвичайно широке коло вимог, які пред'являються до духовного світу людини, її знань, світогляду, моральних якостей тощо. Регулятивна функція спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

Ціннісна, або аксіологічна функція  відбиває найважливіший якісний  стан культури. Культура як система  цінностей формує у людини цілком визначені ціннісні потреби і орієнтації. За їх рівнем і якістю люди частіше всього судять про ступінь культурності тієї чи іншої людини. Моральний та інтелектуальний рівень людини виступає критерієм відповідної оцінки.

У динамічному процесі функціонування культури відбувається формування духовного обличчя людини, її світогляду, політичних, правових, моральних, художніх, релігійних поглядів, виробляються певні ціннісні орієнтації, моральні установки, культурні смаки, формується багатогранний духовний світ людини.

Гуманістична чи людинотворча функція  є головною, системоутворюючою функцією культури. Культура покликана сформувати певний тип особи, який би відповідав вимогам певного суспільства. Але  вона не лише пристосовує людину до певного середовища, сприяє її соціалізації. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людини, людства. Кожного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку й задоволення матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, висуванні перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм. Тому кожний новий етап у культурному поступові є новим кроком в напрямку розширення горизонтів людської свободи.

           2.Національна культура є оригінальним, самобутнім, властивим лише для даного народу способом бачення світу, поведінки в ньому, системою норм, цінностей та ідеалів. Кожна національна культура обов`язково має в собі співвідношення національних та загальнолюдських цінностей, оскільки жодна культура не може розвиватися ізольовано. У складі національної культури можна виділити цілий ряд елементів, які характеризують і визначають її розвиток. До них можно віднести культурноформувальні  чинники географічного середовища,політичну і правову системи, особливості побуту . Крім того, важливого значення у процесах розвитку національної культури набувають особливості національного характеру та менталітету народу. Спроби визначення специфіки національної культури залежить від особливостей відповідних культурологічних напрямків. Одним з таких напрямків є географічний детерменізм,який набув особливої популярності в ΧΙΧ ст.(Т.Р.Мальтус, Л.Гумільов). Основна ідея даного напрямку полягає в тому, що географічні чинники – кліматичні умови, особливості ландшафту – обумовлюють специфіку культури.                                                                                                 

            Не можна всі особливості культури виводити винятково з географічних чинників, але вони мають особливе значення на етапі формування культури: чим нижчим є рівень технічної могутності культури, тим більшою є її залежність від географічних факторів.

            У ΧІΧ ст. виникає психологічний напрям у дослідженні культури. Його представники стверджували, що всі індивіди одного народу несуть відбиток  особливої природи народу на своєму тілі і душі. Психічну подобу представників одного народу спочатку назвали «народним духом». Пізніше це явище отримало назву «менталітет».Менталітет – це специфіка світосприйняття та світотлумачення, властива конкретному народу.

            Як  зазначає  сучасний  дослідник   даної  тематики Ф.Х.Кессиді, «кожна нація – це свого роду індивідуальність, жива цілісність, головними ознаками якої  є   особливості  психічного складу і типів мислення. Історія кожного народу (за інших умов) є результатом взаємодії змінного соціального середовища і відносно незмінного  складу  (характеру)духовного світу цього народу». В процесі свого розвитку нації утворюють властиву для них систему уявлень про внутрішній і навколишній світ, час і простір та своє місце в них, а також особливі засоби переживання, сприйняття і відображення світу (мову, символи, знакову систему тощо). Разом узяті, вони складають національно-своєрідну картину світу, національний космос, що співвідноситься з поняттям національного типу культури. Національна культура проходить різні етапи в своєму розвитку, які становлять частку культурно-історичного процесу, вступає в безпосередній чи опосередкований діалог з іншими культурами, відчуваючи на собі їхні впливи. Але все ж таки стан кожної культури визначається, передусім, внутрішніми процесами, а вже потім — зовнішнім впливом. Кожна національна культура обов'язково має в собі співвідношення національних та загальнолюдських цінностей, оскільки жодна культура не може розвиватися ізольовано.

            Історично так склалося, що протягом тривалого часу українська культура перебувала у тіні інших культур. Саме ця обставина створила певний стереотип сприйняття її як вторинної і провінційної. Тим часом, самобутня культура українського народу є не лише повноправним і унікальним елементом світової культури, а й важливим чинником світового культурно-історичного процесу. Становлення і розвиток культури України можливо висвітлити тільки з урахуванням контексту розвитку світової культури та цивілізації. Отже, усвідомлення феномена української культури означає сприйняття її як цілісної системи у процесі історичного розвитку та у взаємозв'язку з культурами інших народів.

            У складі національної культури можна виділити цілий ряд елементів, які характеризують і визначають її розвиток. До них можна віднести культуроформувальні чинники географічного середовища, політичну і правову культуру, культуру побуту тощо. Крім того, важливого значення у процесах розвитку національної культури набувають особливості національного характеру та менталітету народу.

Українська культура належить до європейського  кола культур, де традиційно вищою цінністю визнавалися свобода і значущість особистості. Саме визнання особистості як основної цінності національної культури може забезпечити прогресивний культурний розвиток країни. Культура виступає, водночас, і як мірило цивілізованості етносу, і як форма та зміст внутрішнього зв'язку поколінь. Процес створення і передавання всього найкращого, формування культурної традиції є своєрідною потребою кожної нації. Протягом усього часу свого існування український народ творив культуру, яка постійно збагачувалась, незважаючи на постійну загрозу знищення етносу та його асиміляції.

Перший період розвитку культури України  пов'язаний з її глибинними джерелами. Це досить тривалий часовий відрізок, який охоплює період від початків людської цивілізації на цій території до культури східнослов'янських племен дохристиянської доби. Племена і народи, які проживали на цій території впродовж тисячоліть, творили культуру, передаючи її у спадок наступним поколінням і забезпечуючи цим безперервний прогресивний розвиток. Найдавніші свідчення перебування людини на території України датуються ще добою пізнього палеоліту. У наступні епохи розширювалися сфери людської діяльності, вдосконалювалися зміст і форми культуротворення, змінювалася сама людина. Відчутний слід залишили в історії культури України племена трипільської культури, для яких характерними були високий розвиток землеробства і суспільної організації. Трипільська кераміка надовго пережила своїх творців і слугувала взірцем для наступних поколінь. Античні джерела сповіщають про племена кіммерійців, які проживали на нашій території і мали культурні зв'язки з народами Малої Азії і Кавказу. Культура племен іранського походження, зокрема скіфів, — ще одна яскрава сторінка розвитку людської цивілізації на українських територіях. Скіфському періоду відповідає час існування на узбережжі Чорного моря грецьких міст колоній, де значного розвитку досягли сільськогосподарські ремесла, торгівля, архітектура, мистецтво. Культура античних міст Північного Причорномор'я сприяла розвитку економічного життя, суспільних відносин і культури місцевих племен, що прискорювало процес розкладу первіснообщинного ладу і сприяло їх подальшому прогресу.

            Племена черняхівської культури — анти — мали усталені торговельні та культурні зв'язки з Римом, що було важливим чинником розвитку культури племен на землях антів. Чималий вплив на антів у галузі військової техніки та організації справили племена готів, що жили на півдні України.

З розпадом первісного ладу на території  слов'янських племен виникають напівдержави - об'єднання   союзи племен, на чолі яких стояли князі. На рубежі VIІІ- ІХ ст. у Середньому Подніпров'ї склалося державне утворення «Руська земля», яке мало більш високий рівень політичної організації у порівнянні з давніми союзами племен і об'єднувало вже кілька таких союзів. У другій половині ІХ ст. переважно завершився тривалий процес становлення давньоруської держави — Київської Русі.

Культура доби Київської Русі —  це другий період формування культури України. За часів князювання Володимира Святославича на київських землях було введене християнство за грецьким зразком, що відповідало тодішнім інтересам держави. Християнство сприяло розширенню економічних і культурних відносин Київської Русі з європейськими країнами і, по суті, володіло монополією на культурне творення у державі. Склалася і розвивалася давньоруська мова, почався інтенсивний розвиток освіти, літератури, мистецтва. Давньоруська культура — одна з найяскравіших сторінок історії культури середньовіччя. Давньоруські майстри внесли у скарбницю світової культури багато нового і цінного. Вони творили з глибоким відчуттям реальної краси навколишнього світу. Релігійні сюжети, створені ними, сповнені живою красою реального буття, зворушливо передають ідеї гуманізму і добра. У всіх творах давньоруських майстрів можна простежити риси, які йшли з життєдайного джерела народної творчості. Культура Київської Русі створила ті традиції, що використовувалися всіма поколіннями давньоруської й української народностей.

Наступний період – третій – це час, позначений формуванням української народності. З середини XIII ст. Русь зазнавала руйнівних нападів монголо-татарських орд, що мали катастрофічні наслідки для її економіки і культури. За цих умов феодальна роздробленість посилюється, цього ж часу починаються процеси етногенезу — визрівання етнічних спільностей — української, білоруської, російської, які розвивалися на ґрунті стародавніх племінних відмінностей. Формування української народності проходило на території Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Волинського і Галицького князівств. Центром цього процесу стало Середнє Подніпров'я. Українська народність починає виступати як окрема етнічна спільність зі своєю мовою, територією, особливостями економічного життя і своєрідною культурою. Назва «Україна», яка спершу вживалася тільки у Південній Русі, набула також етнічного значення і поширилася на всі землі, де формувалася українська народність. До середини XVII ст. тривав процес формування основних рис української народності, складалася її територія, мова, економічна спільність, психічний склад. Процес формування української народності супроводжувався загостренням соціальних суперечностей, викликаних боротьбою народних мас проти іноземного гноблення. У цей період з'являється в Україні нова соціальна верства — козацтво, якому судилося відіграти епохальну роль в історії і культурі України. Четвертий період розвитку української культури проходив під впливом визвольної війни народу під проводом Богдана Хмельницького. Усна народна творчість другої половини XVII ст. відобразила найголовніші події тієї доби. У процесі визвольної боротьби значно поширився світогляд українців, зросла їх етнічна самосвідомість. Розвивається освіта, книгодрукування сприяє зміцненню культурних відносин України з іншими народами. Події визвольної війни опиняються у центрі уваги літераторів, художників, музикантів, істориків. Триває розвиток системи літературних жанрів, розробляються теоретико-мистецькі проблеми.

У другій половині XVIІ ст. в Україні  поширюється стиль бароко, який став стилем епохи, цілісною художньою системою. У XVIII ст. українська культура продовжувала розвиватися у важких умовах. Територія України залишалася у складі різних держав, обмежувалися культурні права українського народу, гетьманська влада слабшала, а згодом була остаточно скасована. Українська православна церква втратила свою автономію, стала частиною Російської церкви. Однак навіть у цих умовах творчій геній українського народу створив ряд неперевершених шедеврів, які стали надбанням не  тільки вітчизняної, а й світової культури. Культура цього часу стає більш оригінальною і національною, поступово відходять старі традиції та ідейно-стетичні концепції.

Наступний період розвитку української  культури пов'язаний з глибокими  перетвореннями у всьому слов'янському світі. Уже наприкінці XVI11 ст. почалися процеси формування слов'янських націй, які супроводжувалися бурхливим розвитком національних культур, формуванням етнічної самосвідомості. Джерелом, з якого постають процеси українського національно-культурного відродження XIX ст., був фольклор. Українська інтелігенція, яка народжується цього часу, сприяє розвитку демократичних напрямів у культурі. Розвиток нації знаходить вияв у неповторних національних формах культурної творчості. Розквітає українська література, відбувається становлення професійного театру, започатковується музична класика, реалістичного вияву набуває живопис. У XIX ст. витворилася не лише національна культура, спільна для сходу і заходу України, але й виник особливий тип митця, діяча української культури, який характеризувався тісним зв'язком із народним життям.

Історія української культури XX ст. — складний і суперечливий час  — це шостий період розвитку етнокультури українців. Культура України XX ст. —  це свідчення незламного духу народу, який постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам'яті, мистецьких надбань минулих часів. Початок століття був періодом, коли закладалися головні, фундаментальні засади, з яких виходив розвиток культури України у подальші часи. XX ст. характеризується аритмією культурного розвитку. Бурхливе століття відбилося на формах, змісті та ідейному розвитку української культури. Високі злети чередувалися з падіннями, українська культура виходила на високу орбіту світової культури і одночасно зазнавала нечуваних  утисків тоталітарної системи.

90-ті роки XX ст. започаткували сьомий  етап історії української культури. Акт про державну незалежність України, прийнятий 24серпня 1991 р., відкрив нову сторінку в історії культури України. Чи не вперше український народ отримав можливість вільно творити.

У процесі розбудови нової держави  актуальною стає проблема людини як творця. По суті відбувається зміна  світоглядного  ставлення до людини, гуманістичного усвідомлення ролі людини у процесі творчості. Гуманістична орієнтація суспільства має на меті втілення у практику пріоритетів загальнолюдських цінностей, які знаходять вираження у національній культурі. У XXI ст. Україна увійшла незалежною державою. Поступово вона посідає гідне місце у світовій системі економічних, політичних і культурних зв'язків.

            Специфіка українського типу культури значною мірою зумовлюється належністю української території до ареалу стародавньої хліборобської осілої культури, котра довгі століття, якщо не тисячоліття, знаходила опору свого існування в традиціоналізмі. Українська культура та суспільство здавна пронизані глибокою повагою до традиції, прагненням до усталеності, обережністю або нехіттю до новацій, що нерідко давало підстави для висновків про впертість як рису національного характеру українців. Прагнення до стабільності та рівноваги — характерні риси, успадковані від аграрного типу культури, що спрямована передусім на гармонію з навколишнім природним середовищем.

            Природа займає особливе місце в духовній культурі українського народу. Пейзаж набагато характерніший для українського образотворчого мистецтва, аніж інші жанри. Він включає в себе, зокрема, мальовничі краєвиди Лівобережжя і Слобожанщини, степові простори Півдня, гірські річки, полонини і ліси Заходу. Але найчастіше географічним символом України виступає Дніпро, в той час, як лагідний затишок білої хати під стріхою, оточеної невисоким тином і неодмінним садком з квітами є типовим для уявлень про українську «малу Батьківщину». Мотиви степової безкінечності, волі, мандрів у невідому далечінь і зв'язаний з цим образ шляху як символу буття примушують нас згадати про долю княжих дружинників, козаків, чумаків, мандрівних дячків, переселенців до Сибіру та Америки. Постійне спілкування з природою, відчуття небезпеки і незахищеності формували в українців своєрідний фаталізм, ліричну меланхолійність з присмаком влучного гумору, надавали перевагу здоровому глузду перед почуттям.

В той же час, посеред не обмеженої  стійкими кордонами розтягненості, чужої стихії завжди відчутним було прагнення українців до творення острівців стабільності, що виступають то у вигляді укріпленої фортеці — Січі, то військового табору на степовій рівнині, то хуторських вкраплень у сільському морі, то окремої хатини (молодих, як правило, відділяли після одруження); подібними ж острівцями виглядали й нечисленні осередки української інтелігенції в іншомовних містах від середньовіччя до сучасності.

Поєднання природного начала з індивідуальним знаходило своє гармонійне відображення в естетизмі українців, нахилі та здібності їх до наук, мистецтва, освіти, культури. Широке визнання здобули українські народні пісні. Недарма фігура співця — кобзаря — давно вже перетворилася на символ співучої України, веселої до самозабуття, тужливої до сліз, але завжди ліричної та чуттєвої.

Український народ порівняно довго  зберігав стійкі ознаки родового суспільства з властивим для нього перенесенням сімейних взаємин на соціальне життя. Отаман називався батьком і козаками середньовіччя, і повстанцями та партизанами XX ст.; батьком іменували народні перекази Тараса Шевченка і псевдонародні — радянського «вождя всіх часів і народів».

Особливу роль відіграє в українській  культурі жіноче начало, яке домінує  над чоловічим у побутовому та культурному житті Жінка, як правило, виявляє більшу енергію і заповзятливість, ніж чоловік, у сімейних справах; вона користується великою повагою в ролі нареченої та матері сімейства; навколо дівчини створено справжній культ любовною лірикою українців; зрештою, сама Україна часто виступає у вигляді якщо не матері, то покривдженої дівчини.

Суспільний ідеал українців  здавна лежав у вільних громадах, асоціаціях, артілях, відзначався демократизмом  і прагненням до соціальної рівності, а також неприйняттям авторитарного  начала, тим більше, якщо воно не зв’язане з родовим чи моральним. «Громада — великий чоловік», — кажуть українці, але їхні суспільні цінності, що ґрунтувалися на традиційних, родових взаєминах, не переросли в правові у такій мірі, щоб прищепити почуття особистої дисципліни, громадського обов'язку незалежно від власних уподобань індивіда. Чи не в цій нехіті до лідера — з одного боку і прагненні до соціальної однорідності — з другого, слід шукати, поряд з іншими причинами, пояснення відриву верхнього прошарку українського суспільства від власного етнокультурного ґрунту: в ХУІ-ХУП ст. — до польського, а в кінці ХУШ-ХІХ ст. — до російського? Стати аристократом, дворянином, представником еліти означало, як правило, розірвати зв'язок зі своїм народом. В іноетнічному, іншомовному середовищі українці досягали справжніх вершин, в той час, як доля українського політика, ідеолога, митця, вченого була в більшості випадків сумною.

Історичний процес українського народу ось уже кілька століть символізує козацтво. Недарма український народ та його країна ще на початку XIX ст. називалися козацькими. Козак є таким же репрезентантом всього українського, як, приміром, ковбой — американського, чи шляхтич — польського. Військові подвиги козацтва лежать в основі українського пісенного епосу та історичної пам'яті, козацька держава — Гетьманщина — довгий час була втіленням політичного буття українців, козацька тематика була провідною в часи формування національної самосвідомості.

Слід зауважити, що традиційність  української сільської, хліборобської, родинної культури довгий час оберталася пануванням села над містом. Сільський пейзаж, побут, народне житло та одяг, страви, чарівні народні пісні — все це і понині широко використовується для визначення національної специфіки української культури, репрезентує її в очах інших народів. В той же час поняття українського міста з властивим для нього модерним способом життя, субкультурою окремих соціальних груп починає повертатися до української культури лише в другій половині чи наприкінці XX ст. Українська культура досі не стала міською в цілому, можливо, через те, що почувала себе загроженою і мусила стояти на сторожі своїх основ. Але утримувати свою індивідуальність на основах непорушності в умовах швидкоплинного часу не вдавалося нікому. Звідси мотиви постійної туги, плачу над минулим і сучасним, смутку і печалі, в які оповиті твори кращих представників української культури.

В цілому ж українська національна  культура досить молода в порівнянні з багатьма сучасними культурами західноєвропейського ареалу. В силу багатьох історичних обставин вона ще не встигла здобути широке світове визнання власної цілісності, своєрідності і неповторності в очах багатьох розвинених народів, освоїти «вічні» проблеми буття в такій мірі, щоб вести з відомими європейськими культурами рівноправний діалог, скристалізуватися настільки, щоб від проблем власної мови перейти до загальносвітових проблем власною мовою. Сподіваємося, що все це чекає її у майбутньому. Українська культура має багато спільного з загальноєвропейською (якщо абстрагуватися від національної специфіки німецької, французької та інших національних культур Європи). Перш за все це стосується гуманістичних цінностей, важливої частки національної самосвідомості, котра багато в чому визначає ментальність народу, його характер.

       Таким чином,основні риси українського менталітету: емоційність, індивідуалізм, толерантність,переважання негоції над трансформацією як типом світо ставлення(якщо життя не влаштовує-не варто щось змінити силоміць, краще втекти від нього «в душу і долю», працьовитість, антеїзм-любов до рідної землі, єдність з природою,пошана до жінки.

Узагальнення

Культура - це не просто одна із специфічних  сфер життя суспільства, вона є системним  людським способом буття, що визначає увесь спектр практичної й духовної діяльності людей, їх ставлення до навколишнього світу і до самих себе. Соціальні умови детермінують явища культури, але створює її людина. Людина дії під впливом внутрішніх спонукань, але творчій процес відбувається в певних суспільних умовах і відповідає певним суспільним потребам. На культурні процеси впливають рівень розвитку матеріального виробництва. рівень житія, ступінь політичного розвитку, забезпеченість засобами культурного розвитку. Не існує прямо пропорційного зв'язку між рівнем життя і культурою суспільства. Високий рівень життя може створювати сприятливі умови для оволодіння культурою, а може й навпаки – вести не до розвитку, а до розкладу і занепаду культури. Складність процесу соціальної детермінації культури виявляється у тому, що зв’язок між суспільними умовами і культурою е нелінійним, різноплановим, історико-конкретним.

Культура є історично обумовленим  способом людської діяльності, способом збереження, регулювання і розвитку всього суспільного життя.

           Українська культура – це сукупність надбань, спосіб сприйнятт світу і опанування ним, система мислення і творчості українського народу.Незважаючи на те, що культурний розвиток народу країни протягом століть гальмувався відсутністю власної державності, українська культура розвивалася в контексті європейського культурного процесу і є його невід’ємним складником. Збереження рідної мови й традицій, почуття власної гідності і національної свідомості – ці культурні завдання були актуальними для українського народу. Незважаючи на серйозні проблеми і згадані негаразди, культура України була й залишається яскравим явищем світової культури, становить ще невикористаний резерв у загальнолюдській цивілізації.

Література для самоосвіти: 3, 8, 9, 13, 14.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте основні підходи до вивчення феномену культури.
2. Доведіть необхідність філософського підходу до культури.
3. Поясніть сутність та витоки культури .
4. Проаналізуйте структуру та основні функції культури.
5. Проаналізуйте, які чинники сформували культурну своєрідність українського типу культури.
6. Виділіть періоди в історії України, які характеризувались піднесенням її культури.
7. Визначте, які чинники активно впливають на процеси національно-культурного відродження в сучасній Україні.