Культура України на етапі становлення державності

Розпад Радянського Союзу і крах комуністичної системи ознаменували початок нової історичної доби в геополітичних, суспільних, економічних і культурних процесах цілого світу.

Безкровна поява майже в центрі Європи суверенної України, її політичне відродження суттєво вплинули на суспільні та геополітичні реалії не тільки в цьому регіоні, а й в усьому світі: посилився інтерес країн світової співдруж­ності до її економіки, історії, національно-політичного і на­ціонально-культурного відродження, міжнародних зв'язків. Це стало можливим тому, що в середовищі українського народу за багато століть сконцентрувався величезний по­тенціал цілісної духовної культури на противагу постійним зазіханням на колонізацію українських етнічних земель з боку чужоземних держав.

Збереглося чимало цінностей і традицій української національної культури, які нині мобілізують культурний самозахист українського суспільства, готують нову інтелек­туальну еліту нації.

Концепція національної культури, розроблена М. Грушевським, знайшла своє втілення в умовах боротьби за Українську державу і в час її розбудови. Ідея М. Грушевського грунтується на автохтонності розвитку українського народу, його культури. Вона з'явилась у реальному проголо­шенні перед усім світом і практичному становленні укра­їнської державності, що включає всі компоненти суспіль­ного життя, зокрема культуру.

Разом з тим, жодна національна культура не може існу­вати як замкнена, самодостатня — без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки української культури ста­ють надбанням усього світу, оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес.

Особливістю української культури доби національного відродження є те, що вона поставлена в умови жорсткої конкуренції. Причини цього в тому, що українська куль­тура перебувала в умовах тривалого бездержавного буття, коли для розвитку нації залишався тільки обмежений куль­турний простір. Згідно з цим переконливими є слова Ч.Купчана, політичного оглядача газети "Лос-Анжелес Тайме", який після візиту Президента України Л.Кучми до США, аналізуючи українські проблеми у світовому контексті, писав: "Якщо державу не об'єднує національна ідея та І почуття відданості справі, що виникає на її основі, то най­кращі люди, найсвітліші уми опиняються деінде. Ця "вте­ча інтелекту" — переважно до Москви — позбавила країну інтелектуального капіталу, який так потрібен їй, коли йдеть­ся "про творення нації та держави практично з нуля".

Розкрити інтелектуальний потенціал українського наро­ду неможливо без реформування системи освіти, яка зав­жди була могутнім чинником зростаючої соціальної функції культури.

Існуюча в Україні система освіти перебувала в стані, що не задовольняв вимог, які поставали перед нею в умовах розбудови української державності. Передусім це виявилось у невідповідності освіти досягненням людства.

Концептуально засади реформи освіти в Україні визна­чені державною національною програмою "Освіта" ("Ук­раїна XXI століття"), спрямованою на досягнення якісно нового стану навчання і виховання українських громадян, що відповідатиме сучасному цивілізованому рівню та її інтеграції у міжнародний світовий простір.

Відповідно до цієї програми навчальні заклади в зміст своєї роботи почали вводити елементи народної педагогі­ки, етнографії, народної творчості. У багатьох школах було створено кімнати та куточки народного побуту, "українські світлиці". Бібліотеки шкіл поповнилися новими джерела­ми з історії, літератури, мови, культури і мистецтва.

Почала розвиватися туристське-краєзнавча робота. У 1994 р. в країні вже працювало 8,5 тис. гуртків цього профі­лю. Набули поширення експедиції "козацькими шляхами", "Краса і біль України", конференції учасників краєзнав­чих пошукових загонів "Роде мій красний, роде мій пре­красний", міжнародні форуми юних українців-краєзнавців "До оберегів відродження".

Традиційними стали всеукраїнські фольклорні свята рідної мови. Користується популярністю всеукраїнський фестиваль "Таланти твої, Україно". Кращі художні колек­тиви закладів освіти беруть участь у міжнародних святах, фестивалях і конкурсах в Італії, Туреччині, Індії, Норвегії та інших країнах.

З ініціативи Українського державного центру науково-технічної творчості молоді в Україні щороку проводиться 30 всеукраїнських і міжнародних масових заходів з техніч­них видів спорту, моделювання, раціоналізаторства і винахідництва, інформатики.

Україна успадкувала систему вищої освіти, яка не повною мірою відповідала інтересам особи, суспільства, держави. Жорстка регламентація змісту вищої освіти, уніфікація на­вчальних планів, надмірна ідеологізація навчання призвели до певної невідповідності структури освіти світовим стандар­там, втрати престижу вищої освіти, низької мобільності ви­пускників на ринку праці.

Зрушення в цій сфері відбулися не відразу. Почалося з того, що перший набір студентів у 1992р. зробив Націо­нальний університет "Києво-Могилянська академія"(після його ліквідації царизмом у 1817р.).

Заснування університету "Києво-Могилянська акаде­мія" стало вагомим внеском у процес національного й інтелектуального відродження.

Національний університет має мережу колегіумів різних рівнів: Острозький колегіум як вищий навчальний заклад та середні навчальні заклади — Києво-Могилянський ко­легіум, Запорізький січовий колегіум, колегіум "Берегиня" в Черкасах, Феодосійський колегіум у Криму. В універси­теті, крім української, вивчають англійську, німецьку, фран­цузьку, польську, чеську, італійську, санскрит, китайську, арабську мови.

З урахуванням реальних національних процесів в Ук­раїні, її регіональних особливостей у багатьох вищих закладах освіти держави впроваджується в навчально-вихов­ний процес конкретна програма докорінного оновлення структури і змісту гуманітарних наук. Особливого значен­ня набули дисципліни — історія України, історія і теорія світової та української культур, народознавство, україно­знавство.

Міжнародне співробітництво в галузі освіти починає дедалі ширше інтегрувати національну освіту України у світову систему освіти для підготовки фахівців міжнарод­ного рівня, отримання доступу до сучасних технологій та іноземних інвестицій для розвитку національної освіти. / Розвиваються безпосередні зв'язки між навчальними закладами України і зарубіжних країн. 78 вищих навчаль­них закладів України здійснювали пряме співробітництво на основі угод з 415 іноземними вищими закладами освіти та 19 фірмами. Аналогічні угоди мали школи та профтеху­чилища.

Поряд з досягненнями у сфері освіти за ці роки мали місце і недоліки. Так, з планів загальноосвітніх шкіл з 1996 р. було виключено години на додаткові заняття й кон­сультації, зменшено курси за вибором і факультативи. Не враховуються регіональні особливості у вихованні. Держав­на мова не стала домінуючою в загальноосвітній і вищій школах.

Надто низький рівень оплати праці науковців і викла­дачів, їхня соціальна незахищеність знизили в суспільстві престижність педагогічно-наукової праці, призвели до відтоку найбільш кваліфікованих викладачів (у 1993 р. він становив 5 тис. осіб, з них 188 докторів наук, професорів і 1955 кандидатів наук, доцентів).

Однак система освіти, маючи ряд серйозних недоліків, збагатилася не лише пропозиціями щодо поліпшення її функціонування, а й окремими практичними здобутками. Всі вони спрямовані на поліпшення становища в освітній галузі.

За роки будівництва нової держави виникли десятки громадських об'єднань, що презентують інтерес різних національностей і відроджують їхні культуру, мову, зви­чаї, традиції.

У Криму, Закарпатській, Донецькій, Одеській областях розроблені програми задоволення духовних потреб національних меншин. У Закарпатті створено центр сло­вацької, угорської, німецької культур. У Києві та в інших містах відкрито бібліотеки єврейської, польської культур, тюркомовних народів та української діаспори.

Добрий приклад дали традиційне свято народів Криму в Сімферополі, Міжнародні фестивалі народної творчості "Слов'янське коло" в Хмельницькій та "Берегиня" у Во­линській областях за участю колективів слов'янських на­родів України, Росії, Білорусії, Словаччини, Югославії та ін.

При Українському фонді культури створено національ­ну програму як частину міжнародної під назвою "Нові імена України", якою опікується ЮНЕСКО. Завдяки їй світові стали відомі справжні творчі обдарування, такі, як скри­палі А. Білов з Хмельниччини, О. Грицаєнко з Херсона, співак В. Богачов з Одеси.

Неперервний культурний потенціал несуть у собі конк­ретні творчі колективи, діячі мистецьких жанрів, які актив­но поширюють у світі українську культуру. Вже з 1990р. проводиться український фестиваль "Київ музик-фест". На перший фестиваль до Києва прибули гості з США, Кана­ди, Нідерландів, Франції, Німеччини, інших країн. Фес­тиваль зав'язав творчі контакти: так, капела "Думка" відвідала Францію, у Парижі з успіхом виступив оркестр Держтелерадіомовної компанії України під керуванням В. Сіренка. У рамках фестивалю плідно працює компози­тор І. Карабиць. Дві артистичні групи Національної опери України влітку 1997р. показали разом з Будапештською оперою під час щорічного фестивалю "Будафест" київсь­ку постановку "Ріголетто" і в рамках Зальцбурзького му­зичного фестивалю (Австрія) європейській музичній гро­мадськості "Жізель" А. Адана, "Кармен-сюїту" Р.Щедріна та концертну програму. Солісти опери та балету Р. Май-борода, В. Лупалов, С. Ярошенко, Т. Штонде, Т. Боровик, Д. Матвієнко справили на глядачів незабутнє враження своєю мистецькою майстерністю.

г Національну музику успішно поширюють квартет "Геть­ман", гурти "Дзвони", "Соколи", "ВВ", "Гуцули", "Чорні черешні", "Брати блюзу", "Рокнація", "Жаба в дирижаблі".

Українську музику, пісню, танець пропагують у світі Державний заслужений академічний народний хор ім. Г. Верьовки під керівництвом народного артиста України ака­деміка А. Авдієвського, танцювальний ансамбль ім. П. Вірського.

Цікавлю і самобутньою є творча палітра етнографічного хору "Гомін", яким керує лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Л. Яценко. Традиційні купала, веснян­ки, колядки і щедрівки, обжинки, які проводить "Гомін", відтворюють збірний образ цих свят, оскільки в них вико­ристовується пісенна різноманітність усіх регіонів України.

Хор "Гомін" став джерелом виникнення цілого ряду фоль­клорних ансамблів "Євшан", "Просвіта", "Молодіжний гурт".

Активно пропагують у світі історію та культуру нашо­го народу діячі української діаспори. Великими тиража­ми вийшли дослідження з історії українського народу О. Субтельного, О. Пріцака, Т. Гунчака, А. Жуковського та ін.

Однією з ознак поступового зближення культури захід­ної української діаспори з українською материковою куль­турою є вручення українських урядових нагород та держав­них премій письменникам і митцям українського поход­ження, котрі живуть за кордоном. Ця добра практика була започаткована 1992 р. в першу річницю здобуття Україною самостійності, коли відзнака Президента України була вручена всесвітньо відомому скульпторові із Канади Л. Мо­лові (Молодожанину).

Незалежна Українська держава стала запорукою вільно­го розвитку літератури. Насамперед слід наголосити, що в Україну почали повертатися твори заборонених тоталітар­ним режимом письменників, поетів зі світовим ім'ям: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олександра Олеся, Олени Теліги, Зеновія Красівського, Богдана-Ігоря Антонича та ін.

З'явилися неупереджені твори молодих українських літе­раторів, серед яких виділяються П. Селецький, О. Орос, О. Виженко, П. Кралюк, С. Українець, В. Мастерова, І. Римерук, О . Здобужко, В. Герасим'юк та ін.

Сучасна літературна молодь замислюється над етоло-гічними проблемами української душі крізь призму віднов­люваної етногенетичної пам'яті. Так, в історіософіській ліриці П. Селецького ("Новітня казка про Івана Побива­на" та ін.), С. Українця ("Плач полонянок", "Сповідь і спо­кута Петра Калнишевського"), О. Чекмишева ("Ворог", "Мазепа") та в інших творах стали відчутними досить жорсткі неореалістичні інтонації. Історія для цих авторів не предмет захоплення, а суворий урок, без засвоєння якого неможливе самоствердження українства як повноправно­го володаря свого життя.

Продовжують плідно працювати в українській літературі давно визнані майстри слова І. Драч, В. Крищенко, І. Калинець, М. Луків, Р. Іваничук, П. Перебийніс, Р. Федорів, Є. Сверстюк, В. Захарченко та багато інших.

Загальна криза в державі позначилася на кіномистецтві. Зникли багатолюдні черги до кас кінотеатрів, скоротилася кількість глядацьких залів. У 1994р. коштом державного бюджету було завершено лише дев'ять українських кіно­фільмів. Не на краще становище й нині.

В Україні немає свого фільмофонду і державного кіно-музею, низький рівень кіноосвіти. Зовсім зникла кінопреса (журнали "Новини кіноекрана", "Вавилон").

Разом з тим є приклади, які вселяють надію на розви­ток національного кіномистецтва. Зокрема, це проведен­ня у березні 1995 р. у Москві кіновернісажу "Нове украї­нське кіно", де були показані стрічки як знаних режисерів — М. Іллєнка, В. Дахна, М. Мащенка, А. Сирих, так і мо­лодих талановитих постановників — С. Маслобойщикова, В. Кастеллі, О. Чорного, В. Домбровського та ін.

На екранах з'явилися фільми талановитих режисерів О. Бійми "Казка", "За ніччю день іде"; В. Артеменка "Ой, на горі калина", "Солдатські вдови", "З матір'ю на самоті". Знято ряд короткометражних картин режисерів-початківців О. Чорного, В. Домбровського, І. Миленка, Н. Андрійченка та ін.

У вересні 1997р. у Парижі демонструвався кінофільм київського режисера В. Криштофовича "Приятель покійни­ка". Ця стрічка була показана на Каннському кінофести­валі.