Формування української культурологічної думки

План

Вступ

1. Формування культурологічної думки в XVI-XVIII ст.

2. Культурна проблематика в українській теоретичній думці XIX - початку XX ст.

3. Українська культурологічна думка XX ст.

Висновки

Перелік джерел 

Вступ

Культура  завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура,  політична культура),  а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому.   Культурологія є інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії,  історії,  психології,  мовознавства,  етнографії,  релігієзнавства,  соціології та  мистецтвознавства. Основою культурологічного знання виступають окремі науки про культуру,  в межах яких досліджуються певні феномени культури.  Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері. Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері,  в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів. 

Культурологією  є наука, що вивчає культуру як цілісність, систему, як синтез знань про сутність і закономірності її існування та розвитку, значення культури для людства, способи її пізнання, а також різні, дуже специфічні сфери культурного життя, зразкові форми і норми. Основними завданнями цієї науки є: аналіз культури як системи культурних феноменів; виявлення ментального змісту культури; дослідження типології культури; розв'язання проблем соціокультурної динаміки; вивчення культурних кодів та комунікацій.

Культурологія, яка наразі є самостійною наукою, формувалась  в міру розвитку культурологічної думки. Культурологічні думки та настрої України суттєво різняться в різні періоди розвитку суспільства. При розгляді основних етапів формування та розвитку культурологічної думки в Україні простежується характер західноєвропейських ідейних впливів та особливості їх сприйняття українськими мислителями.

1. Формування культурологічної думки в XVI-XVIII ст.

Значну роль у суспільно-культурному  житті України кінця XVI - першої третини XVII ст. відігравали братства - національно-релігійні  організації православного населення українських міст. У філософуванні братчиків доволі помітні традиції ще києворуського візантинізму: філософія розуміється як шлях осягнення істини через містичне єднання з Богом, доводиться актуальність духовних цінностей княжої доби, висловлюються містично-аскетичні ідеї. При цьому активно обстоюється ідея використання старослов'янської мови, яка наділяється майже чудодійною силою і сакральним сенсом. Що стосується розуміння сенсу та тенденцій розвитку культури представниками братських шкіл цього часу, то тут переважають ідеї перетворення старозаповітної, перейнятої земними пристрастями і бажаннями людини на людину нового - духовного, або "внутрішнього", типу. Такими ідеями пройняті твори Герасима Смотрицького, Ісаї Копинського, Клірика Острозького, Івана Вишенського, Йова Княги-ницького, Віталія з Дубна та ін.

Приблизно до 1615 р. у братській  традиції простежується виразно  негативне ставлення до культурних надбань латинізованого католицького Заходу. Але із заснуванням Київського братства, членами якого стали чимало випускників західноєвропейських університетів та колегій, ситуація поволі змінюється. Посилюються тенденції до розвитку типово західних гуманістичних ідей, з'являється зацікавленість натурфілософською проблематикою, логікою. Пріоритет побожності все більше замінюється на пріоритет освіченості та розуму. Приходить усвідомлення необхідності синтезу досягнень вітчизняної та європейської теоретичної думки. На цьому етапі розвитку філософської культури братських шкіл активно виступають із своїми ідеями Мелетій Смотрицький, Йов Борецький, Касіян Сакович, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Хома Євлевич та ін.

Новий етап формування української  культурологічної думки почався  із заснуванням у 1632 р. Києво-Могилянської академії. Саме цей навчальний заклад започаткував не тільки традицію української вищої освіти, а й традиції вітчизняної науки в її сучасному розумінні. Розвиток філософської думки в стінах Києво-Могилянської академії сприяв значному піднесенню натурфілософії, психології, права і загалом підвищенню рівня теоретичного мислення. До видатних представників Києво-Могилянської наукової школи належать Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький, Іоаникій Галятовський, Лазар Барановський, Григорій Сковорода та багато інших відомих діячів української культури.

Характерне відображення духовних Пошуків цього часу можна  знайти в працях історика й філософа Інокентія Гізеля (бл. 1600-1683), який досліджував проблематику таких категорій, як "єдине", "істинне" та "добре". Він доводить, що поняття єдиного є мірою досконалості, а істинного та доброго - мірою оціненості.

Звернення до специфічно культурологічної проблематики стало  характерною рисою української  філософської думки XVIII ст. Григорій Сковорода (1722-1794), безперечно, був найвизначнішим українським мислителем цього часу. Його філософські погляди, в тому числі з культурологічної проблематики, викладені насамперед у трактатах та діалогах. Сковорода сповідує ідею "трьох світів": макрокосм (всесвіт), мікрокосм (людина) та особлива символічна реальність, яка поєднує мікро - та макрокосм і відтворює їх в ідеальній формі. Хоча Сковорода, звісно, не вживає слова "культура", але поняття його ідеального світу є дуже близьким до пізніших культурологічних трактувань світу культури як простору смислів і значень. За Сковородою, що був близький до "внутрішнього" християнства (духовна течія, що виводиться найчастіше від містики ренесансної доби, заперечує абсолютний авторитет церкви та прагне до алегоричного тлумачення Святого Письма), найдосконалішим зразком цього ідеального світу є Біблія.

Християнська культура у світогляді Г. Сковороди безперечно домінувала, та йому не була чужою й  антична філософія. А вчення українського філософа про "сродну" працю має очевидні паралелі зі східною концепцією карми. Він висловлює переконаність у тому, що щасливою людина стає тоді, коли їй вдається розгледіти свою сродність, розпізнати свою схильність до того чи іншого виду фізичної або духовної праці. Власне, йдеться про значення самопізнання людини в культурі та її самореалізації в суспільстві. Сковорода закликає "спершу пізнати самого себе" і пише: "Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами, як риба у воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва, відхили лише вхід у душу свою".

2. Культурна проблематика в українській теоретичній думці XIX - початку XX ст.

На початку XIX ст. українські мислителі, культурні діячі продовжують традиції національної філософської думки, яка зверталася до пізнання людини та її світу. Українсько-російський філософ Петро Лодій (1764-1829) у праці писав: "...Філософія повинна бути святилищем здорового розуму і надійним дороговказом до благополучного життя, вона повинна бути освітою розуму і серця".

Для української думки  першої половини XIX ст. характерним  було звернення до раціоналізму. Так, перший професор філософії Київського університету Орест Новицький наголошував: "Джерело всякої істини для людини, істини, звісно, залежної тільки від людини, є розум, як найближчий скарбник ідеї істини".

Наприкінці першої половини XIX ст. значну роль у розвитку української  культурологічної думки відіграло  Кирило-Мефодіївське братство, одним із засновників якого був молодий професор Київського університету Микола Костомаров. Члени братства, до якого, зокрема, входили Т. Шевченко та П. Куліш, підготували статут, програми діяльності та інші документи, в яких були висловлені думки про генезу культурно-історичного процесу, аргументувалась національна самобутність українського народу, порушувалися питання розвитку української культури.

Суттєвий внесок в  осмислення специфічно культурологічної проблематики в Україні в XIX ст. зробили представники академічної філософії, такі як П. Юркевич, В. Лесевич, М. Драгоманов, О. Потебня, Г. Челпанов та ін. Слід зауважити, що хоча в Україні в цей час склалися потужні центри професійної філософської думки (Київський та Харківський університети), однак відсутність державної самостійності та фактичне витіснення української мови з академічної науки мали одним з наслідків те, що практично всі дослідження вітчизняних науковців писались і публікувались російською мовою. Внаслідок цього їх автори тривалий час розглядались, як правило, в контексті російської, а не української науки та філософії. Тож сьогодні актуальним є повернення до української культури і наукової історії цілої низки імен - таких, наприклад, як П. Юркевич.

Памфіл Юркевич - один із найзначніших українських філософів XIX ст., у таких своїх теоретичних працях, як "Ідея", "Із науки про людський дух", "Мова фізіологів і психологів", "Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта", "Читання про виховання" та ін., порушує питання, що стосуються сутності людини як культурної істоти, закономірності цієї її сутності в загальному контексті буття.

У своїх дослідженнях П. Юркевич приходить до висновків, які цілком відповідають і сучасним культурологічним концепціям. Так, П. Юркевич  висловлює думку, що активність і дієвість самої людини, людського духу з його естетичними, моральними та релігійними потягами є свідченням того, що джерелом буття може бути тільки так само "божественна і розумна" духовна сутність, або ідея. Адже якби в природі діяли принципи пасивності та механічності, то вона не могла б породити все багатство духовного життя людини. Позиція українського філософа цілком відповідає сучасному розумінню культурогенезу, згідно з яким культурний смисловий простір утворюється за тими самими принципами, що і природний, матеріальний простір.

Видатний український  мислитель, філолог і етносоціолог Олександр Потебня (1835-1891) розробляв  порушену німецьким філософом і  мовознавцем Гумбольдтом проблематику співвідношення мови і мислення. Він  наголошував на зв'язку між мовою і культурою, трактував мову як механізм мислення. За Потебнею, кожен акт мовлення є творчим процесом, у якому не повторюється вже готова істина, але народжується нова.

Творцем мови є народ. Разом з тим насамперед мова, за О. Потебнею, зумовлює національну специфіку народу, або "народність". Звідси Потебня обґрунтовує і право кожної народності на саморозвиток. Як словом не можна сформулювати абсолютне уявлення або смисл, які б виключали можливість іншого уявлення, так неможливим є й існування єдиного, всеосяжного народу.

О. Потебня розмежовував поняття народності і національності, вважаючи формування народності явищем давнішим, ніж виникнення ідеї національності, яке він датував початком XIX ст. На думку Потебні, ідея національності не є атрибутивною ознакою народу, - а виникає як намагання окремих осіб або їх угруповань зробити характерні для народу риси керівним началом власної діяльності. Через своєрідне "забарвлення" цієї діяльності характерними для світогляду і поведінки народу рисами вона звеличується, ментально підноситься, набуває більшого енергетичного потенціалу. В критичні моменти історії національна ідея, яка, за Потебнею, завжди є різновидом месіанізму, може оволодіти значною частиною народу.

Михайло Драгоманов (1841 -1895) мав досить широкий спектр наукових інтересів і цікавився проблемами не тільки історії та літератури, а й етнографії, соціології, філософії. Загалом тяжіючи до позитивізму, Драгоманов пов'язував історико-культурний прогрес як з розвитком науки та матеріальних передумов, так і з утвердженням цінності людської особистості. Перебуваючи під впливом ідей соціалізму, М. Драгоманов убачав майбутнє суспільства і культури в цілому у відмові від силових механізмів керування, які є сутністю ідеї держави. У "Передньому слові" до женевської збірки "Громада" 1878 р. Драгоманов пише: "Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств..." Далі він уточнює: "Для таких порядків мусить також, щоб не було попівства й віри, з котрої виходить попівство, бо попівство теж панство й начальство, а віра заводить незгоду між людьми. Замість віри мусить бути вільна наука, котра до того мусить настільки полегшити людям чорну роботу, щоб люди не могли ділитися на чорноробів і білоробів, щоб кожний робив чорну роботу й мав час для білої роботи, для вправи громадських діл, для науки, котра тепер тільки в руках панства, або доводить до панства вчених людей над невченими". В такій позиції Драгоманова, безперечно, бачимо вияв майже традиційної для історії людської думки утопічної ідеї абсолютної рівності.

Приділяючи значну увагу  аналізові так званого "українського питання" та проблемі становлення  України як самостійної національної спільноти, М. Драгоманов пов'язує вирішення  національної проблеми з вирішенням проблеми загальнолюдської. В розвідці "Чудацькі думки про українську національну справу" він пише, що "... сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям". Наслідками вироблення такої "всесвітньої правди" Драгоманов уважає створення міжнаціональних держав, у яких не було відвертого і жорстокого панування одних народів над іншими (як приклад подібної держави він наводить Перську державу середини І тис. до н.е.), та появу світових релігій. Причому у формуванні християнської концепції Драгоманов убачає значну роль космополітичних ідей, які від греків перейшли до римлян. Наступним кроком у встановленні "світової правди" вчений вважає появу прагнення до припинення ворожнечі між церквами.