Естетичний ідеал: сутність, своєрідність форм виявлення

     Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет  імені Івана Франка

Філософський факультет

Кафедра теорії та історії культури  

 

 

  

 

                                                    Реферат

                          на тему:

 «Естетичний ідеал: сутність, своєрідність форм виявлення»

 

 

 

 

Виконала:

студентка групи  ФЛУ-28

Козачок Христина

  Перевірила:

Сурмач О.І.  

 

                                              

                                                    Львів-2011

 

      Вступ

      Естетична практика в своїх різноманітних формах на основі продуктивної творчої уяви формує особливе духовне утворення, в якому ідеально співвідносяться цілісність, творчість, досконалість. Це — естетичний ідеал. У повному змісті естетичний ідеал можна визначити і як духовну мету естетичної практики.

        Слово ідеал грецького походження (від «ідея», «поняття», «образ», «уявлення»). Як поняття використовується в ширшому розумінні, має відношення і до деяких інших сфер людської діяльності, наприклад: ідеал моральний, політичний або суспільний. Але в такому випадку частіше йдеться про певний принцип, сформульований в поняттях, таких як рівність, братерство, свобода тощо. Що стосується естетичного ідеалу, то він має духовно-практичну форму, оскільки звернений до емоційної, чуттєвої сфери людини або, як кажуть, постає в конкретно-чуттєвому образі.

       Необхідність в ідеалі як особливій формі регулювання людської діяльності пов’язана з наявністю в природі людини, що розуміється як «відкритість світу», такого моменту, який в класичній філософії розглядається як момент розвитку духа. Цей момент має вираження в орієнтації людини на взірець належного, на цінність, на основі якої відбувається постійний вихід людини за власні межі, здійснюється процес самовдосконалення. На відміну від будь-якого соціального ідеалу естетичний існує не в абстрактній, а в чуттєвій формі, тому що тісно пов’язаний з емоційним, чуттєвим ставленням людини до світу. В цьому полягає перша особливість естетичного ідеалу.

       Друга особливість визначається різними засобами співвідношення естетичного ідеалу з дійсністю. Ідеалістична естетика виявляє відірваність естетичного ідеалу від сутності його природи і тому наполягає на незбагненності його усвідомлення та досягнення.

      Третя особливість естетичного ідеалу пов’язана з характером відображення дійсності в ідеалі. Естетичний ідеал, без сумніву,відтворює її особливим чином, але не пасивно, а творчо, що визначається вмінням особистості або суспільства відкинути наносне, випадкове, неістотне. Звідси випливає визначення естетичного ідеалу. Естетичний ідеал — відображення сутності предмета, але сутності найглибшого порядку, яка містить у собі найвищу форму розвитку реальності, що дана емоційно.

     Наступна, четверта, особливість полягає у співвідношенні об’єктивних якостей дійсності та особливостей внутрішнього світу людини. Вищим ступенем розвитку реальності є її соціальна форма, а її носієм — людина як сукупність суспільних відносин. Естетичний ідеал суспільства, який відбивається через людину в чуттєвих формах, втілює у собі головні, визначні суспільні відносини даного суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Естетичний ідеал: сутність, своєрідність форм виявлення

        Ідеал означає: першообраз, взірець досконалості. Естетичний ідеал — це вид естетичного відношення, що є образом належної й бажаної естетичної цінності. Поняття "ідеал" осягає усі сфери духовного досвіду з огляду гранично можливої його досконалості — ідеї досконалості. Це бажаний взірець, мета прагнень. Тому правомірно говорити про ідеал моральний, політичний, суспільний, пізнавальний тощо. Утримання ідеалу як мети та наслідку практичного формування, пізнавального процесу, моральних стосунків визначає спрямованість на досконалість, а результативність засвідчує сходження на нові щаблі духовності. Тому ідеал постає критерієм оцінки явищ на їх відповідність образу досконалості.

        Зазначимо, що "доцільною" може бути й аморальна, антисуспільна діяльність: може існувати хибне уявлення про сутність ідеалу, що виносить його сенс поза межі людяності стосунків та одухотвореного змісту краси. Однак мета та наслідки такої "доцільності" відкриваються своєю результативністю у деструктивних суспільних процесах та деструктивних виявленнях особистості, їх місце в духовному досвіді людства визначається тим, що відверта потворність наслідків постає складовою досвіду уникання потворного, негативного як факторів, що відкидають людство далеко назад у поступі до духовного вдосконалення. Краса, тобто чуттєво осяжний образ внутрішньо доцільної життєвості (здійснена краса), є єдиним видом доцільності, що органічно поєднується з істиною та добром. Інакше кажучи, у кожній сфері духовного досвіду людства критерієм його цінності постає ідеал.

       Поняття "ідеал" в історії становлення духу (історії духовної культури людства) розгорталося у своїй якісній визначеності через співвіднесеність з поняттям "ідея". їх діалектичний зв'язок такий: ідея — це форма осягнення в думці об'єктивної реальності в єдності з метою та засобами формуючого ставлення до неї; ідеал — це реальний наслідок об'єктивації ідеї в образі. Історія становлення теорії ідеалу у співвіднесеності його з ідеєю засвідчує, що вони визначалися між собою як формуюча, породжуюча модель (ідея) та наслідок — реальна досконалість (ідеал). При цьому ідея містить у собі потенцію (принцип) породження досконалості як свою мету, досконалість (краса) є внутрішньою суттю ідеї, ціннісною її основою.

         Підстави і витоки згаданого зв'язку в історії становлення теорії ідеалу сприймалися по-різному. Антична філософія, що по суті була філософською естетикою, вбачала у кожному виявленні космічного буття фізичне і смислове начала, об'єднані на засадах гармонії. Смислове начало (ідея) постає, згідно з Платоном, формуючою силою, субстанцією речі. Без ідеї матерія була б лише безформною масою. У кожному конкретному оформленому виявленні буття (ідеал) наявний момент всезагального цілісного буття — ідеї. Інакше кажучи, кожна річ несе в собі загальне, ціле у специфічний спосіб — в образі . У кожному виявленні впорядкованості, що панує в космічному цілому, Платон бачить субстанційне начало. Воно уособлює себе у чуттєвих образах світу як краса, що реалізується за допомогою поняття міри, пропорції, симетрії, гармонії. Однак, найвищим уособленням краси постає ідея. Людина може формувати прекрасні речі лише за взірцем ідеї. Платон ("Бенкет") говорить про "вічність" прекрасної ідеї на відміну від плинної краси предметних форм, що своїм існуванням завдячують ідеї. Важливо, що, згідно з Платоном, іманентною ідеї е довершена краса, але не в стані саморепрезентації, а в діяльності опредметнення.

          У філософії пізньої античності, середніх віків, у естетичній теорії класицизму та романтизму, в німецькій класичній естетиці справжнім осереддям життя ідеалу було мистецтво. На нього покладалась основна мета — творити ідеальний образ досконалості. Філон Александрійський основним предметом художнього відображення вважає приховану "вищу красу". Велику увагу філософ приділяє естетичному сприйманню краси мистецтва, усвідомлюючи його як "роботу душі". Оскільки пізнання трансцендентного божества недосяжне, то насолоду дає не наслідок, а власне процес пізнання. Його наступник — Климент Александрійський — вбачає у мистецтві втілення "розлитої у всесвіті думки" (Божественного задуму). Краса в її вищому втіленні відкривається через образи мистецтва. Головним у вченні Климента постає поняття еікоп (образ). Образ універсуму — "першопричини" — взірець, основа образної ієрархії, "першообраз" для наступних відображень. На цьому ґрунті формуються поняття символу, алегорії, що стають провідними у ранньохристиянській естетиці й створюють засади для розробки теорії ідеалу.

        Самостійного значення поняття "ідеал" набуває в естетиці класицизму, що ґрунтувався на вченні античності про мистецтво як наслідування природи, доповнивши його вченням про ідеал. Принцип вірності логічно організованій природі класицизм доповнює ідеєю її творчого облагородження розумом. Класицизм вбачає призначення мистецтва у "покращенні", "вдосконаленні" природи.

         Розгорнуту теорію ідеалу містить естетика І. Канта. Аналізуючи сутність прекрасного у зв'язку з теорією смаку, вчений розкриває діалектику ідеї та ідеалу. "Ідея означає... деяке поняття розуму, а ідеал — уявлення про одиничну сутність, адекватну якійсь ідеї". Ідеал прекрасного може бути представлений у зображенні, а здатність зображення ґрунтується на уяві. Поняття ідеалу філософ розглядає у зв'язку з ідеєю прекрасного в природі та мистецтві. Він не заперечує виразності та внутрішньої життєвості природних форм як предмета наших почуттів, але наголошує, що сприймана нами доцільність виявлень її життєвості не може бути метою природи. Це ми сприймаємо її виявлення як внутрішньо доцільні й переживаємо їх виразність. Ідеальність цілей наявна лише у формуючій здатності людини. Вищим її уособленням постає художнє формування, метою якого є не деяка зовнішня меті практична потреба, а духовність (ідеальність) цілей: вільне втілення естетичної ідеї в органічному їй способі життєвості. І. Кант називає процес та наслідки такого типу художнього формування "вишуканим мистецтвом", продуктом творчості генія, на відміну від формування, метою якого е "механічна доцільність". Вишукане мистецтво отримує своє "правило" через естетичні ідеї, а не "ідеї певних цілей". Внутрішня доцільність художніх форм — перша і необхідна умова художності мистецтва.

         Другою необхідною умовою є змістовність мистецтва, тобто глибинність ідеї, що вкладається у художні образи і розгортається в їх ідеальній життєвості. Щодо ідеї прекрасного як змісту мистецтва, то І. Кант наголошує на зв'язку прекрасного та морально доброго: "прекрасне є символом морально доброго". Філософ пояснює, що не можна мислити ідеал красивих квітів, красивого умеблювання чи красивого пейзажу. Так само не можна говорити про красу, обумовлену певними цілями, коли неможливо уявити її відповідність ідеалу. Наголошується, що поняття ідеалу може мати лише людина, оскільки вона через розум визначає свої цілі. "Тільки те, що має ціль свого існування в собі самому, а саме людина, що розумом може сама визначати собі свої цілі... може бути ідеалом краси, так само, як серед усіх предметів в світі лише людство в його особі як мисляча істота може бути ідеалом досконалості". Естетика, зокрема німецька класична, певною мірою виходячи з ідей І. Канта щодо ідеалу прекрасного, зосереджує увагу на людині як основному предметі мистецтва (Шіллер, Шеллінг, Гегель).

         Поняття "ідеал" постає центральною проблемою в естетиці Г. Гегеля. Філософ розробляє теорію діалектичного зв'язку ідеї та ідеалу, розкриваючи закономірності художнього розвитку людства. Саме в естетиці Г. Гегеля мистецтво набуло теоретичного обґрунтування як складова духовного досвіду людства та розкрилося властивими йому особливостями щодо змісту досвіду. При цьому розширюється його духовно-формуюча природа: мистецтво постало необхідною складовою духовного досвіду, оскільки є конкретизованим образом ідеї. Як її чуттєва даність ідеал відображає міру досконалості ідеї у реальних проявах її життєвості в образній тканині мистецтва. Своєю досконалістю твори мистецтва (аж до мистецтва цілих історичних епох) засвідчують органічність буття ідеї в образі. Реальні виявлення досконалості ідеї — змістовна глибина, що набула довершеного способу втілення у найбільш відповідній їй мові мистецтва. У такий спосіб поняття "ідея" розкрилося не як певна абстрактна досконалість, а як висхідний процес на шляху вдосконалення: наближення ідеї до уособлення всезагальності духу, закономірного у духовному досвіді людства у цілісній його життєвості (див. детальніше тему "Німецька класична естетика"). В естетиці Г. Гегеля художнє формування як феномен діалектичної єдності ідеї та ідеалу розкрилося як необхідна складова саморозвитку духу.

       У філософії Г. Гегеля завдяки тому, що він конкретизував поняття дух, осмисливши його як сукупний (всезагальний) духовний досвід людства, поняття ідеалу було розширене і введене в межі історії людства. Ідея духовності розкрилася як процес сходження духу щаблями досконалості, а реальним суб'єктом творення духовного досвіду постала особистість. У "Філософії історії" Г. Гегель зазначає два чинники, що сприяють реальній життєвості ідеалу. Перший — це ідея, другий — людські пристрасті при тому, що перший становить основу, а другий є "тканням великого килима всесвітньої історії". Поєднальним ланцюгом цих двох сил є моральна свобода в державі. Г. Гегель наголошує, що ідея свободи є природою духу і кінцевою метою історії. У діяльності людей, що переводить часткові й формальні цілі певної особи на рівень всезагально цінного у змісті досвіду, реалізується ідея всезагального. Тих, котрі здатні нести у власному інтересі та реалізувати всезагальні інтереси, Г. Гегель називає великими людьми, всесвітньо-історичними особистостями. "Вони є великими людьми саме тому, що вони хотіли і здійснили велике і до того ж не уявне чи удаване, а справедливе і необхідне (курсив авт. — В. М.)". Отже, ідеал, по-перше, визначився як вище уособлення досконалості, а відтак — як мета людських зусиль. По-друге, ідеал розкривається як реальність суспільного життя в особі суб'єкта моральності, діяльність та зміст інтересу якого уособлюють всезагально цінне і реалізуються як такі.

       Ідеал творчої особистості, що почав формуватися в добу Відродження завдяки творчості геніїв епохи і визначався як реальність вільного самоздійснення суб'єкта, задав нові якісні виміри життєвості. Теоретичного обґрунтування він набуває у філософії Г. Гегеля. Не менш актуально в контексті проблем українського сьогодення лунають думки філософа щодо змісту суспільного (державного) життя як умови творчості суб'єкта. Г. Гегель розглядає державну організацію на засадах свободи, опертої на моральні чинники, як на об'єктивну передумову здійснення всезагального змісту інтересу в діяльності певної особистості.

         Наголосимо ще на одному важливому моменті зв'язку ідеї та ідеалу в творчості. Не можна говорити про наперед визначену здатність людини у власному інтересі уособлювати всезагальний зміст досвіду. Не реалізується вона і як випадковість, а є наслідком змістовності ідеї (всезагальність змісту) та волі й характеру (особливе) на її втілення у життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок