Державна мова – мова професійного спрямування

Державна мова – мова професійного спрямування

 

Поняття національної мови, історія розвитку української мови, її місце серед інших мов світу. 
Українська мова як державна. 
Літературна  мова, її найістотніші ознаки, основні етапи становлення сучасної української літературної мови.  
Поняття про мовну норму. Типи мовних норм. 
Специфіка мови професійного спілкування.

 

Українська мова належить до східної групи слов’янських мов  і функціонує як національна мова українського народу в Україні. Слов’янські  мови походять з одного джерела –  праслов’янської (спільнослов’янської) мови, від якої й успадкували спільні  або подібні тенденції розвитку. Розпад праіндоєвропейської спільності, з якої виділилася праслов’янська мовна єдність, сягає бронзового віку – ІІІ тис. до н. е. На думку вчених, праслов’янська мовна єдність розпалася приблизно в ІУ – УІ ст. н. е., а десь із УІІ ст. можна говорити про консолідацію трьох етномовних груп: західнослов’янської, південнослов’янської та східнослов’янсокї.

У ІХ – ХІІІ ст. східні слов’яни мали могутню давньоруську державу  – Київську Русь. Ця ранньофеодальна  держава протягом ІХ – Х ст. об’єднала  всі східнослов’янські племена (полян, древлян, сіверян, ільмен, кривичів, радимичів, уличів та ст.), що зумовило близькість трьох сучасних мов східнослов’янської групи: української, російської й білоруської. Українська мова розвинулася з південного східнослов’янського діалектного масиву. Її риси виразно виявляються уже з ХІІ ст.

Українська мова входить  до групи слов’янських мов (індоєвропейської сім’ї), яку складають три підгрупи: східнослов’янська (українська, російська, білоруська мови); південнослов’янська (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови); західнослов’янська (польська, чеська, словацька, верхньолужицька  і нижньолужицька).

Не слід сплутувати поняття  національна і державна мова. Найчастіше державною виступає мова титульної  нації (Франція – французька, Німеччина  – німецька), водночас державною  може бути взагалі мертва мова, основ. у Ватикані – латинь, або одразу декілька мов. Державний статус української  мови закріплений в Конституції  України, ст. 10:

«Державною мовою в  Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний  розвиток і функціонування української  мови в усіх сферах суспільного життя  на всій території України.

В Україні гарантується вільний  розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов  міжнародного спілкування.

Застосування мов в  Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.»

Важливо розрізняти поняття  «загальнонародна, національна мова»  та «літературна мова». Літературна  мова є вищою формою вияву національної мови. Літературна мова – унормована мова суспільного спілкування, зафіксована  в писемній та усній практиці. Це одна з форм національної мови, що існує  поряд з іншими її формами –  діалектами (територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору. Головні  ознаки ЛМ – її основоположник характер, стабільні літературні норми  в граматиці, лексиці, вимові, а також  наявність розгалуженої системи  стилів. Вона є основою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки.Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. В історії становлення нової літературної мови основоположне значення має творчість І.П.Котляревського. В умовах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови його поема «Енеїда» (1798), п’єси «Наталка Полтавка» (1818), і «Москаль-чарівник» (1818), написані на основі живого усного мовлення народу, започаткували новий етап формування літературної мови.

Пріоритет у справі нормалізації української літературної мови без  сумніву належить Т. Г. Шевченкові. Пишучи народною мовою, він завдяки своїй мовній інтуїції відкинув вузькодіалектні слова, форми, вульгарну лексику, в нього жодного разу не трапляються викривлені форми іншомовних слів. Своєю творчістю поет утвердив такі норми літературної мови, які існують і зараз. Отже, Т.Г.Шевченка по праву вважають основоположником сучасної української літературної мови.

Поняття літературна мова нерозривно пов’язане з поняттям мовної норми: унормованість виступає основною ознакою літературної мови.

Норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, закріплених в процесі  суспільної комунікації, що вважаються правильними та зразковими на певному  історичному етапі. Мовні норми  характеризуються системністю, історичною та соціальною зумовленістю, стабільністю й водночас змінністю.

Нормативність мови виявляється  на рівні орфоепії, акцентуації (наголошування), лексики, морфології, синтаксису, фразеології, стилістики.

Одним із показників досконалості кожної літературної мови є сталість норм. Цьому не суперечить така риса норми, як історична змінність. У  ході розвитку літературних мов на зміну застарілим явищам приходять  нові, проте історична змінність  норми поєднується з її відносною  стабільністю, без якої було б неможливе  повноцінне існування мови.

Вироблення норм, попри  всю стихійність їх складання, відбувається також і шляхом свідомого регулювання, що знаходить своє вираження у  виступах на мовні теми, у мовних дискусіях, діяльності спеціальних  установ, як, наприклад, Інституту української  мови НАН України, у спеціальних  виданнях (словниках, підручниках тощо).

В інформаційному суспільстві  фахівець має вміти швидко сприймати  будь-яку форму мовлення, схоплювати необхідну інформацію, створювати монологи, вести діалоги, дискусії, висловлюватися публічно тощо. Слово є одним із інструментів професійної діяльності лікарів, педагогів, правозахисників, менеджерів, журналістів тощо. Від  багатства словникового запасу, рівня  культури мови і техніки мовлення значною мірою залежить професійна майстерність, імідж та успіх особистості. Будь-яка професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних умінь.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лексичні засоби української мови за професійним  спрямуванням. Термінологічна і виробничо-технічна лексика

 

1. Загальні вимоги до  відбору лексики у професійному  мовленні. Особливості вживання іншомовної лексики.

2.  Синоніми та евфемізми у діловій мові. Особливості вживання паронімів.

3. Термін та його ознаки. Загальнонаукова, міжгалузева і  вузькоспеціальна термінологія.

4. Способи творення термінів.

5. Особливості термінології  обраного фаху.

 

 

Необхідно дотримуватися  певних вимог до професійної мови, зокрема мови документів, які випливають з норм літературної мови:

1. Вимога зрозумілості мови ділового документа передбачає вживання загально відомих, зрозумілих усім мовцям слів.
2. Вибір слова має бути вмотивованим.
3. Уживання іншомовних слів повинно бути правильним і доречним.
4. Слід уникати вживання вузькоспеціальних термінів, термінів-новотворів.
5. Слід уникати кальок з російської мови або перенесення російських слів в українську мову, коли в останній існують слова з цим значенням.
6. Слід уникати зайвих слів, які несуть надлишкову інформацію.
7. Має бути широко використана синонімія української мови.

Іншомовні слова вимагають  до себе критичного ставлення. Їх слід вживати у разі потреби, коли немає  відповідного еквівалента в українській  мові, або вони дістали міжнародне визнання. Добір, і вживання іншомовного  слова в професійному тексті диктуються кількома обставинами й мають  вирішуватися кожного разу з урахуванням  конкретного тексту.

Багатство синонімії дає  можливість вибрати найточніше для  даного контексту слово, уникнути неоднозначного тлумачення висловлення та зберегти нейтральний тон. При складанні  документів потрібно зважати на такі правила функціонування синонімів:

1) не допускається взаємодія  абсолютних синонімів;

2) слова слід використовувати  з точним урахуванням відтінків значень.

Досить активно у діловому мовленні вживають евфемізми – описові вислови, які пом'якшено передають те чи інше висловлення.

Явище паронімії – досить велика небезпека. Уникнути її можна лише тоді, коли людина відчуваючи її, перевіряє себе за словником

Термін – це слово або словосполучення, яке зіставляється з чітко окресленим поняттям певної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільно-політичного життя.        

Основні ознаки терміна: системність, точність, тенденція до однозначності в межах своєї терміносистеми, наявність дефініції тощо.

Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни можна поділити натри основні групи. Загальнонаукові терміни – це  терміни, які вживаються майже в усіх галузевих термінологіях,       

Міжгалузеві терміни – це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях.

Вузькогалузеві терміни – це терміни, характерні лише для певної галузі.

Вирізняють кілька шляхів поповнення фонду термінів. Вторинна номінація (термінологізація загальновживаних слів) – використання наявного в мові слова для називання наукового поняття. Словотвірний – утворення термінів за допомогою префіксів, суфіксів, префіксів і суфіксів одночасно, складанням слів і основ, скороченням слів. Цей спосіб термінотворення – один з найпродуктивніших на всіх етапах становлення термінології, зокрема й сучасному. Синтаксичний – використання словосполучень для називання наукових понять. Запозичення – називання наукового поняття іншомовним словом.