Чарівний світ Катерини Білокур

Композиція будується грою стрімких рухів. Напруга, поєднана з зовнішньою стриманістю „Квітів за тином”, де сили натиску та опору ще врівноважені, в „Буйній” вибухнула громовицею.

Як вже зазначалося, художниця  оригінально поводиться з простором. Коли пильно придивитися до структури  своєрідної „неопалимої купини” в „Буйній” (іл. 4), з'ясуються цікаві прийоми, що ними користується Катерина Білокур аби посилити відчуття динаміки. Нижня частина вогняного стовпа складається з потоку кручених паничів і великих півоній. Художниця різко змінює масштаб, в якому подає квіти. На передньому плані сині „грамофончики” великі, а на межі їх потоку, у глибині картини, вони кардинально зменшуються, що вже виправдано законами лінійної перспективи. Таким чином, реальність порушено, але від цього динаміка картини стає підкреслено нестримною.

Гранично зменшивши масштаб  кручених паничів в середині картини, автор зненацька відновлює реальну  перспективу, змальовуючи над ними стебла рожі, в масштабі погодженому  з переднім планом. Ніби нічого не сталося, простір знову гомогенний, ось -тин, ось - земля, а замість містичних протуберанців - розквітлий сад. Він лише на наших очах стає вогняним, бо і рожі і витка довга рослина з червоними квітами у верхньому лівому кутку полотна знову вкладаються в полум'яне пасмо.

В „Буйній” велику роль відіграє фон. Катерини Білокур накладає квіти на жовте поле, підкреслюючи його динамік додатковими смугами, закамуфльованими під стебла кручених паничів.

„Буйну” слід розглянути ще й в  іншому аспекті. В ній трансформується  та по-новому оживає образ „дерева-квітки”, традиційний для українського народного мистецтва. Доречним буде згадати, наприклад, подніпровський вишитий рушник, який є носієм цього найпопулярнішого мотиву. Левова частка вишитих рушників кін. 18-19 ст. з колекції Державного музею українського народного декоративного мистецтва, де зберігається велика кількість картин Катерини Білокур, репрезентує рослину, що рясніє квітами. Рушникове „дерево-квітка” за схематизоване, розкладене по ярусах, симетричне. Катерина Білокур підсвідомо відтворює цей рідний для неї мотив, але специфічною авторською мовою. Схематизм змінюється реалістичним зображенням квітів, симетрія - асиметрією, рівновагу зметено динаміко.

Цікаво розглянути „Буйну” дещо в іншому плані. Здається, її композиція ніби випадає за своєю побудовою із загалу картин Катерини Білокур. Ніде нам не зустрінеться подібне палюче „дерево”, проквітле рожами, півоніями, „калачиками”. І в той же час, як не парадоксально, побудову „Буйної” можна назвати цілком характерною для творчості Катерини Білокур. „Буйна” на рівні з натюрмортами „Квіти і овочі” , „Городні квіти”, „В Шрамківському районі на черкаській землі” найбільш відверто демонструє внутрішні „струми” композиції художниці.

Лінії руху, що потаємно об'єднують  зображення на інших полотнах, тут виведені назовні.

Ми бачимо, як художниця використовує природні вигони стебел, листя, утримує  їх, а іноді посилює відчуття динаміки за рахунок за рахунок суто декоративних смуг („Буйна”). Стрімко зменшуючи  розміри „кручених паничів” від  першого плану вглиб картини, художниця досягає відчуття динаміки цієї „лави” квітів. Хоча рожі в глибині картини внаслідок подібного перспективного скорочення постають ледь не гігантами. Знову така ж пластика простору, про яку вже неодноразово йшлося.

Структури композиційних побудов „Квіток та берізоньок ввечері”, „Рож та троянд” ніби відтворюють одна одну. Картини сприймаються варіантами єдиного сюжету: квіти, укладені „у хвилю”, яка здіймається під деревами. Візуально стовбури берізок додаються до квіткового пасма, ніби до імпровізованого букету.

У Богданівці, хаті-музею Катерини Білокур, та Яготинській картинній  галереї серед пензлів художниці, розпочатих тюбиків фарби залишились цурпалки дерева - берези, наприклад. Ця дивна на перший погляд знахідка дозволяє реконструювати процес режисури багатьох з полотен Катерини Білокур. До квітів насправді додавався фрагмент деревини, який правив за „дерево” у реальному масштабі, - ніби кінематографічні натурні зйомки з залученням макетів.

„Квітки та берізоньки ввечері” мають більш розвинену просторовість. Картина ніби вабить погляд своєю глибиною. Між стовбурами, облиті місячним світлом, маряться хащі рослин. Сині напівпрозоре тло ніби обіцяє нашим очам: „І так далі...” Далі у нетрі саду, чи гаю, підключивши свою власну фантазію, піддавшись гіпнотичному живописові.

„Рожі та троянди” деякою мірою простіші. Тут нема того „і так далі...”, яке  ніби обіцяє попереднє полотно. Відчуття заглиблення у картину знову  повернеться у полотнах „У Богданівці на Загреблі” та „Букеті квітів”. Вони схожі за принципом побудови з попередніми двома композиціями, між собою ж вони - майже близнюки (за винятком, що перша композиція будується справа на ліво, а друга - в зворотному напрямку). Стверджуючи - „майже близнюки”, - ми маємо на увазі саме структуру, інтенсивність композиційних рухів, їх вектори. Але у цих двох однакових спектаклях беруть участь різні актори. Катерина Білокур варіює квіти, використовуючи то вишукані „хижі” силуети тигрових лілей, співучу гнучкість стебел рож, то „програш” дрібного трояндового листя.

На обох картинах присутня птаха, яка  скидається не на живу синичку, а на її віртуальну подобу.

Дивна річ, Катерина Білокур дійсно була художником народженим для квітів. Саме вони були її вільною мовою. Ними вона оперує на своїх полотнах з віртуозною легкістю. Діапазон широкий: квіти іноді „живії”, а іноді нагадують, ще трохи, - і сухий орнамент. Інша межа - квіти як стихія, що народжує ілюзію безкінечності, тут живопис Катерини Білокур межує з музикою, віршуванням.

„Рожі”, „Букет квітів” сприймаються а може і дійсно були своєрідними етюдами до „Квіток і березок ввечері” та „Рож і троянд”. Зображені квіткові „хвилі”, без розгортання простору за ними, без стовбурів, дивним чином переінакшують натюрморти Катерини Білокур на химерні пейзажі.

Катерина Білокур віддячувала  різним, добрим до неї людям своїми полотнами, як то часто водиться поміж  художниками. В листах ми часто зустрічаємо, що вона то тому, то іншому дарувала „пучечок квітів”, переживаючи, чи мають „пучечки”  ту чарівність, що й її грандіозні полотна.

В натюрмортах і пейзажах Катерини Білокур існує інший спосіб поєднання  окремих об'єктів в картині. В  „Квітах” (1959), „Букеті квітів” (1959), „В Богданівці на Загреблі” (1955), „Польових  квітах” (1941) тощо, художниця оточувала  зображення легким туманом. Треба зазначити, що подібні два способи поєднання 1) динамікою композиційних рухів та 2) „атмосферою”, матеріалізованою дрібними крапками фарби) співіснують майже в кожному полотні майстра, але в кожному окремому випадку той чи інший спосіб перевалює.

Подібний показ цілісності природи, який зустрічаємо в „Квітах в  тумані” ймовірно, - один з найдревніших в історії світового малярства.

Як зазначалось вище, що „нове  язичництво” вчувається і в полотнах Катерини Білокур. Безумовно, сказане - погляд з сьогодення. Сама Катерина Білокур була далекою і за обставинами свого життя і за своїм внутрішнім світом від подібних культурологічних інтелектуальних шукань. Аби шукати, треба втратити або відсторонитися. Разом з тим, неможливо зрозуміти смисл та значення її доробку для сучасного українського мистецтва поза колом цих культурних асоціацій.

Для Катерини Білокур взаємовідносини  з природою не були інтелектуальною  „проблемою”, вони таким чином не трансформувалися у певну теорію, яка лягла б підґрунтям її малярства. Ці взаємини були іншого ґатунку. По-перше, її щоденне існування було далеким від „зручностей” цивілізації, позбавлене сентиментального бажання „наблизиться до природи”. Разом з тим, і це - по-друге, - саме природу, втілену квітами, змальовувала вона все життя. В листах, коли Катерина Білокур подає вже літературний опис природи її стиль змінюється. Вона ніби казку починає розповідати: „...у нас дощики пройшли гарні-гарні, кажуть люди, що це старинні дощики, такі рясні та тихі-тихі, та без грому та блискавки, то все так буйно зазеленіло... А ще після дощику уранці вийшла та глянула на вигін, - так як він ураз змінився! Лише де-не-де ще невеликі латочки залишилися жовтуваті, а то уже зелений-зелений, як барвінок, так ніби то учора на світ він народився...” [13, с.30].

„...Це наївно, але мені здається, що жити в лісі - так це рай, бо усі  чотири пори року можна його малювати.”

Ось надзвичайний образ: „А в березі - дивлюся - на широкому вербовому пні  над водою сидить хтось, немов  людина - і не людина, немов би тінь... Волосся довге, із туману, і розіслалося і по траві і по воді. Вона сиділа і плакала, і сльози утирала пожовклими кленовими листочками.” Це була осінь. Ми уявляємо дощову мряку. Падає листя. Воно ніби утирає краплі дощу з обличчя природи [13, с.26].

Катерина Василівна прожила  своє життя, визначаючи час за цвітінням  квітів та трав. У неї був свій образ природи, не надуманий штучно. Вона просто таким бачила світ - непевним, безкінечним, стародавнім, в підвалини  якого закладено особливу духовність.

Подібна „розмова” з художницею дозволить нам на новому рівні  до розгляду її полотен.

В розділі натюрморту ми відклали на деякий час більш детальний  аналіз картини „Цар-колос”, „Натюрморту  з колосками і глечиком” з  умовою повернутись до нього в  розділі пейзажу. Своє рішення ми обґрунтували спорідненістю „Царя-колоса” та „Колгоспного поля”, „Польових квітів” (іл.3), „Декоративних квітів”. Насамперед вона проявляється в побудов і композиції згаданих робіт. Аби пересвідчитися в цьому, звернемося до розповіді самого автора: „... до пів літа я малювала квіти і трави та різні там овочі та фрукти. А тоді там мені написали люди, що в нашім Полтавськім обласнім будинку народної творчості говорили за мене, що я не вмію малювати краєвиду. А я, по правді признатися, як коли треба для якої картини краєвид, ну малюю по пам'яті, а як там у природі - не надивлюся. Намалюю синє небо, як опівдня, а хмари можуть бути і рожевого відтінку, так, як увечері. Хто зна, думаю, вони вчені люди, все знають. А тоді надумала: ану я почну краєвид з натури малювати. То і взнаю сама себе, чи я до того вдатна, чи ні. Полотна підготовленого не було, а готувати не було коли. Так у мене було вже картина почата. Унизу тії намальовані квіти: вінком вони угору пішли, а в півколі того вінка був намальований кут стола і глечик, та намалювала там краєвид. Придивлялася та вивчала, як уміла, закон перспективи і фарби, яка і яку пору буває на небі і землі... Мені дуже подобається малювати краєвид: що на рівному шматку полотна чи паперу, а виходить так, що наче узяв би і пішов туди...”

Саме таким чином полотна  типу „Царя-колоса”, „Натюрморту з  колосками та глечиком”, могли перетворитися, наприклад, на „Колгоспне поле” (іл.10). Разом з тим, пояснюючи дещо, наведені слова художниці не дають розуміння головного: чому в картині поєднані так незвично квіти та пейзаж чи квіти та натюрморт.

Що то за потоки суцвіть, які подібно  до ряски на озері затягують глибинний  план „Царя-колоса”, „Колгоспного поля”? Іноді таке поєднання двох ланів  у роботах Катерини Білокур вважається невдалим. Зауваження стосується насамперед „Хати в Богданівці”, „Колгоспного поля”. Разом з тим, - „Хата в Богданівці” (іл.15) - не окрема невдача, це принцип, який можна назвати невдалим, якщо розглядати його з точки зору реалістичного професійного малярства.

Ми не раз наголошували на тому, що Катерина Білокур - художник, який організовує  свій мистецький світ за авторськими  законами, наближеними до законів  народного мистецтва, не дивлячись  на те, наскільки близькі „герої”  її полотен за манерою виконання до живопису професійного. Тільки пам'ятаючи про це, ми маємо шанс наблизитись до розуміння тих чи інших полотен майстра.

Одне з найцікавіших у цьому  плані полотен, - „Цар-колос” (іл.7). Двома хвилями розведені рослини  краями композиції. Ніби розчахнувся квітучий покрів землі, і ми долучаємося до таїни. Наче скарби, розсипані плоди, золотим пругом над ними зблискує колосся. Потаємне не акцентується переднім планом, воно залишається прихованим. Ми почуваємося „допущеними”, ми проникаємо у споконвічне життя природи, відчуваючи себе лише однією з її форм.

Коли згадати композиції фламандців 17-18 ст. - Яна Брейгеля Молодшого, Вербрюггена, Якоба Йорданса, Даніеля Сегерса, де квітами оточені портрети, натюрморти, зображення Мадонни чи навіть пейзажі, як на полотні Мареуса Ван Скріка „Квіти, метелики, змії” з колекції Ермітажу, то дійсно бачимо розкішні рами з різноманітних суцвіть, - своєрідні картини в картина. Тут чітко витримано анатомію кожної квітки. Квіти мають символічне значення - наприклад, різноманітних добро чинностей. Але вони позбавлені відчуття взвихрених вільно стихій. В італійських, німецьких маньєристів та художників бароко можна знайти дещо подібні сплески енергії, як на картинах Катерини Білокур.

Світ художниці побудований  з квітів, але в шерехи рослин ніби вплетено голоси людей, птахів, тварин. Тому що усе тут єдине; в одному передбачається інше. Її таємниця - цілісне бачення природи. А це - високий рівень мистецтва. Дослідники, які порівнюють картини художниці з явищами космічного порядку, десь мають рацію. В Катерини Білокур та ж „космогонія”, що була, наприклад, у М. Врубеля у його „Бузку” (1900), де стихія квітів, що перетворюються на стихію матерії, з глибин якої спливають образи, наприклад, - жінка, яка стоїть біля куща.

Свої квіти Катерина Білокур не „переплавляє” подібно до Врубеля на своєрідну субстанцію. Але, перекладаючи їх на музику, відтворює природу як стихію - єдину та вічну. Її картини дійсно „тривають” як музика, а не перебувають в заціпенінні рам та площин.

Вклад художниці у світове мистецтво визначається насамперед її „фантастичними” полотнами, які належать до ґатунку „правдивої фантастики”, що про неї згадував Михайло Врубель у цитованому фрагменті.

Повертаючись до них ще і ще раз, дивуєшся, наскільки майстер „відчуває” свої полотна. Катерина Білокур розгортає перед нами грандіозні видовища, а ми навіть не помічаємо тих зусиль, які доклала художниця до „побудови” своїх полотен. Ми детально зупинилися на композиційному аналізі натюрмортів. В „пейзажах-фантазіях” у загальних рисах зберігаються основні типи їх побудови, одначе в значно ускладненому вигляді. Ми мали змогу простежити, як композиції „В Шрамківському районі на черкаській землі”, „Пшениця, квіти, виноград” набувають просторовості в „Цар-колосі”.