Археологічні культури на території україни

    Коли  війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгували. їхні каравани мандрували у найдальші  краї, з яких везли до Танаїсу  — сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії.

    Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що з'явився зі сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів.

    3. ГРЕЦЬКІ КОЛОНІЇ

    У середині VII ст. до н.е. почалася грецька колонізація Північного Причорномор'я. На побережжі Чорного і Азовського морів греки заснували цілу низку міст-держав: Тіру, Ольвію (у перекладі з грецької - щаслива), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Пантікапей (сучасний Керч), Феодосію. Вони існували тут протягом майже тисячоліття. їх занепад припадає на рубіж ІІІ-ІV ст. н.е.

    У IV ст. до и. є. для грецьких міст на українському узбережжі настала пора розквіту. Найбагатшою з них була Ольвія. Розташована в гирлі Бугу, вона стала основним центром торгівлі збіжжям між Грецією та її чорноморськими колоніями. До інших важливих центрів належали Херсонес і Феодосія на узбережжі - Криму, Пантікапей (нині Керч) — найбільше скупчення міст, розташоване на Кіммерійському Боспорі у східному Криму. Кілька .століть процвітали ці міста, але у II ст. до н. є. перед ними почали виникати значні труднощі. Загострювалися соціальні сутички між міською верхівкою й нижчими верствами населення, що головним чином складалися з колишніх рабів. Нові напади кочовиків порушували старі взаємини зі скіфами. Дешеве єгипетське зерно підірвало життєво важливу торгівлю збіжжям. Зміцнення Риму порушило політичну рівновагу в еллінському світі.

    Майже ціле століття тримався Пантікапей із сусідніми містами об'єднаними династією  Спартокидів у так зване Боспорське царство. Але у 68 р. до н. є. Рим завдає поразки цареві Мітрідату IV — останньому з династії Спартокидів — і  оволодіває Чорноморським узбережжям. Римське панування певною мірою повернуло грецьким містам на українському узбережжі економічну й політичну стабільність. Проте на початку нашої ери, з посиленням нападів варварів і послабленням здатності Риму протистояти їм існувати причорноморським містам лишалося недовго. У 270 р. н. є. вони зазнають нищівного удару готів, а через 100 років їх цілком знищують гуни.

    Грецькі міста-держави стали прямим джерелом античних традицій в українській культурі. Разом з ірецькою колонізацією на територію Причорномор'я та Подніпров'я прийшло письмо. Звідси бере свій початок писемний період української історії. Значну роль в культурному житті грецьких поселенців відігравали література, театр, музика, живопис, скульптура. До нашого часу пам'ятки мистецтва дійшли у формі скульптур, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів. В І ст. до н.е. - III ст. н.е. грецькі міста-держави підкорялися Риму, тому суттєво впливала на розвиток української культури римська античність. 

    4. СЛОВ’ЯНИ

    На  рубежі нашої ери як самостійна етнічна  спільнота сформувались слов'яни. Вперше про них — венедів чи венетів — згадують римські автори І—II ст. н.е. Пліній Старший, Тацит, Птоломей, а з VI ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Про-копій Кесарійський та Іоанн Ефеський. Тацит високо цінив венедів, вважав їх культурним народом, який вмів будувати гарні будинки, знав військовий порядок та дисципліну, був добре озброєним і хоробро воював з ворогами. Прокопій Кесарійський розповідає про культуру антів, які проживали між Дніпром і Дністром. Він вважав склавинів і антів єдиним народом.

    В III ст. до н.е. і до II ст. н.е. праслов'янам була характерна так звана зарубинецька культура. Одне з поселень цього періоду виявлене біля с. Зарубинців на Переяславщині. Це дало назву і всій культурі.

    Зарубинецька  культура склалася на місцевій основі, але вона увібрала у себе ряд досягнень східних народів. Основними категоріями пам'яток зарубинецької культури є поселення та могильники. Зарубинецькі поселення не мали чіткої забудови. Житла будувались біля річки з дерев, а обмазувались глиною. Причому вони розташовувалися безсистемно, часто перебудовувались.

    Носії зарубинецької культури були осілими  землеробами, але займались і скотарством. Населення володіло рядом добре розвинутих ремесел, знало виплавку заліза, ковальську справу. Зарубинці вже мали ткацький верстат і виробляли тканину з шерсті, льону та конопель. Посуд робили на гончарному крузі з місцевих глин.

    У II ст. н.е. зарубинецька культура припинила своє існування. На зміну їй у Лісостеповій зоні сучасної України у II ст. н.е. прийшла так звана черняхівська культура (назва походить від назви с. Черняхів, нині Кагарлицького р-ну Київської області). Пам'ятки цієї культури відкрив археолог В.В.Хвойка у 1899 р. Культура черняхівців у своїй основі сформувалася на ґрунті зарубинецької культури. Як і зарубинці, черняхівці займалися в основному землеробством. Поширеними були також скотарство, різні ремесла. Покійників перед похованням спалювали. Проіснувала ця культура до V ст.

    Землеробський характер економіки позначився і  на побуті слов'ян. Давній слов'янський календар відбиває цикл сільськогосподарських робіт. На це вказують назви місяців: січень (місяць, коли підсікають дерева, звільняючи під посіви ділянки лісу), березень або березозол (місяць, коли дерева спалюють на золу, щоб удобрити землю), квітень (місяць, коли цвітуть плодові дерева), травень (місяць трави), серпень або жнивень (місяць збирання врожаю).

    Одночасно з черняхівською культурою існувала київська культура. Вона сформувалась як самостійна на базі зарубинецької під певним впливом окремих елементів черняхівської культури й утвердилась на просторі від Середнього та Верхнього Подніпров'я до курського Посейм'я. Люди жили окремими родами по ЗО чоловік. Декілька будівель мали подобу хутора. Для спільної боротьби з ворогами ставили «город» (свого роду фортецю, укріплення). Пізніше біля «города» виростали «остроги» - огороджені поселення купців.

    У другій половині І тисячоліття у  різних місцевостях України існували лука-райковецька (VIII—IX ст.), волинцівська (VII-VIII ст.), роменська (VII—VIII ст.) та інші культури. Люди були об'єднані в східнослов'янські союзи племен - дулібів, волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.

    Стародавні  слов'яни досить добре знали природу  свого краю. Сільське господарство знайомило їх з рослинним і тваринним світом, початковими елементами метеорології та астрономії. Але нездатність правильно пояснити явища навколишнього світу приводила до фантастичних уявлень, що становили суть язичницької релігії - політеїзму (багатобожжя). Головним богом східних слов'ян був Перун - бог грому та блискавки. Користувалися повагою в ті часи Дажбог - «сонячний» бог, який повинен дбати про добрий врожай, Стрибог - бог вітру й негоди, Сварог - бог-коваль, Ладо - бог хатнього вогнища. Крім того люди вірили в таких богів, як Велес, Ярило, Коляда. По суті, за допомогою цих богів вони пізнавали світ, осмислювали пори року, зміни в природі, свій взаємозв'язок з нею. Слов'яни думали, що їх родослівна походить від богів. Автор «Слова о полку Ігоревім» називає давньоруський народ «дажбоговими внуками».

    Основу  язичництва складало обожнення сил  природи, сонця як джерела життя, землі як годувальниці всього живого. За часів язичницької релігії при зустрічі діти низько кланялися і торкалися руками землі. Цим самим вони бажали зустрічному здоров'я, сили і щедрості природи-матері, землі-годувальниці. З дитинства виховувалося чуйне ставлення до всього живого на землі, до кожної билинки і комашки. Звичаями, громадською думкою заборонялося, наприклад, бити палицею по землі.

    Для світогляду стародавніх слов'ян був  характерний антропотеокосмізм, тобто нероздільність сфер людського, божественного і природного, розуміння світу як ніким не створеного, світу - як вічно живого вогню, який розмірено згасає і розмірено загоряється.

    Відомо, що ще до запровадження християнства на Русі розвивалася монументальна архітектура - будувались язичницькі рублені з дерева храми - великі за площею та високі багатоглаві споруди. У «Повісті минулих літ» згадується про існування у 945 р. в Києві кам'яного князівського палацу. Розкопки його фундаменту, проведені в 1981-1982 рр. на Старокиївській горі, свідчать, що стіни палацу були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових порід порфиру, вапняку, мармуру.

    Язичницька  релігія, як і християнська, виробила великі цінності, своєрідну культуру. Після 988 р. християнство поширювалося по Русі поволі, болісно, непослідовно, здебільшого для широких народних мас насильно, примусово і повністю так і не витіснило язичництво. Люди приймали християнство, але й язичництво не кидали. Довгий час у народі поклонялись язичницьким богам, залишки старих, язичницьких вірувань тримались ще дуже довго. Багато елементів старої релігії сприйняло і християнство.

    СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

    1. Давня історія України :В 2-х кн. Кн.. 1. – К., 1994; Кн.. 2. – К., 1995.

    2. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. — За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. — К., 2004.

    3. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. – К: Центр навчальної літератури, 2005.

    4. Крип'якевич І. Історія української культури. – К: Либідь, 2002.

    5. Субтельний О. Українська історія. – К: Либідь, 1993.

    6. Чмихав М.О. Давня культура: Навч. посібник. – К., 1994.

    7. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т., Археологія та стародавня історія України. – К., 1992.

    8. Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура. – К: МАУП, 2003.