Загальна характеристика злочинів проти здоров'я

б) не спричинили тілесних ушкоджень.

Під фізичним болем розуміється такий психічний стан особи, який характеризується стражданнями, спричиненими фізичним впливом на його тіло.

Удари, побої та інші насильницькі дії не становлять особливого виду ушкоджень, тому не спричинення тілесних ушкоджень є другою умовою їх кваліфікації за ст. 126. Якщо ж після них на тілі потерпілого залишились ушкодження, зафіксовані в установленому законом порядку, їх слід оцінювати за ступенем тяжкості, виходячи із звичайних ознак, і залежно від ступеня тяжкості кваліфікувати, відповідно, за ст. ст. 121, 122, 125. Додатково кваліфікувати завдання удару, побоїв чи вчинення інших насильницьких дій за ст. 126 не потрібно.

Якщо удар, побої або інші насильницькі дії не завдали потерпілому фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, вони не визнаються злочином.

У разі, коли побої або інші насильницькі дії є ознакою об'єктивної сторони Іншого злочину, їх вчинення слід кваліфікувати за статтею (частиною статті), яка передбачає відповідальність за цей злочин (наприклад, частинами другими ст. ст. 345, 346, 350, 377, 405, ч. 1 ст. 406).

Закінченим злочин вважається з  моменту завдання удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій.

Суб'єкт злочину загальний.

Суб'єктивна сторона характеризується умислом. Мотив і мета не мають  значення для кваліфікації вчиненого  за ст. 126. Однак у разі завдання удару, побоїв тощо, які завдали фізичного болю з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їхній волі, за наявності інших необхідних ознак вчинене утворює склад катування і потребує кваліфікації за ст. 127. Нанесення побоїв працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам з помсти за його службову діяльність слід кваліфікувати за ч, 2 ст. 345.

Кваліфікованими видами злочину (ч. 2 ст. 126) є вчинення описаних у ч. 1 цієї статті діянь:

1) що мають характер мордування;

2) групою осіб;

3) з метою залякування потерпілого  чи його близьких.

Характеру мордування удари, побої  або інші насильницькі дії набувають  тоді, коли вони полягають в багаторазовому або тривалому спричиненні болю (щипання, шмагання, завдання численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, дія  термічних факторів та інші аналогічні дії). Вирішення питання про те, чи мали зазначені дії характер мордування, входить до компетенції органу дізнання, слідчого, прокурора, суду. Судово-медичний експерт повинен у таких випадках встановити наявність, характер, локалізацію, кількість ушкоджень, одночасність чи різночасність їх утворення, особливості ушкоджуючих предметів, механізм їхньої дії.

Залякування у складі цього злочину  за своїм змістом є близьким до залякування у складі умисного тяжкого  та середньої тяжкості тілесного  ушкодження, передбаченого частинами  другими ст. ст. 121 і 122 (про його поняття  див. коментар до цих статей). Єдиною його особливістю у ч. 2 ст. 126 є те, що; крім потерпілого, воно спрямовується проти його близьких, у той час, як у складі зазначених злочинів залякування, крім потерпілого, спрямовується проти інших осіб (ч. 2 ст. 121) та його близьких родичів (ч. 2 ст. 122).

3.2 Катування (ст. 127) 

Ця стаття включена до КК відповідно до Міжнародної Конвенції проти  катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої Україною 26 січня 1987 р

З об'єктивної сторони цей злочин виражається в заподіянні сильного фізичного болю або фізичних чи моральних страждань шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій (наприклад, тілесних ушкоджень).

Від інших злочинів проти здоров'я  катування відрізняється своєю суб'єктивною стороною. Вона вимагає не тільки умислу, а й встановлення спеціальної мети — спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі. Це, наприклад, мордування потерпілого з метою спонукати його видати гроші чи інші цінності і вказати місце, де вони зберігаються та ін.

Суб'єкт цього злочину — будь-яка  особа якій виповнилось 16 років. Службові особи або працівники правоохоронних органів за застосування катування несуть відповідальність за ст. 365 або 373. Катування може мати місце при вимаганні, захопленні заручників, викраденні людей. У цих випадках крім ст. 127 підлягають також застосуванню відповідно ст. 189, ст. 147 або ст. 146.

Частина 2 ст. 127 встановлює відповідальність за катування, якщо воно вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб. Ці ознаки вже висвітлювалися стосовно складів інших злочинів і ніяких особливостей не мають.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 127 —  позбавлення волі на строк від  трьох до п'яти років; за ч. 2 ст. 127 — позбавлення волі від п'яти до десяти років.

Проаналізувавши склади злочинів передбачені  статтями 126 та 127 Кримінального кодексу  України можемо дійти висновку, що вони знаходяться в одному розділі (Злочини проти життя та здоров’я) та мають ряд спільних рис. Зокрема, ці злочини мають спільний об’єкт посягання - здоров'я особи. Додатковим факультативним їх об'єктом можуть виступати воля, честь і гідність особи, її психічна недоторканність. Відповідно до статті 18 Кримінального кодексу України суб’єктом цих злочинів можуть бути фізичні осудні особи, що досягли 16-річного віку.

Суб’єктивна сторона обох злочинів характеризується виключно умисною  формою вини. Проте існують певні  відмінності. Мета і мотив побоїв та мордування не має значення для  кваліфікації, а щодо катування вона (мета) безпосередньо вказана в  законі, а від так підлягає обов’язковому доказуванню. Мета катування - спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі.

 

 

4. СКЛАДИ ЗЛОЧИНІВ, ЩО ПЕРЕДБАЧАЮТЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА СПЕЦІАЛЬНІ ВИДИ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ (СТ.СТ. 130, 133 ККУ)

 

4.1 Зараження вірусом  імунодефіциту людини чи іншої  невиліковної інфекційної хвороби  (ст. 130)

Зараження вірусом імунодефіциту  людини чи іншої невиліковної інфекційної  хвороби є спеціальним видом  тілесного ушкодження. СНІД (синдром  набутого імунодефіциту), що викликається особливим вірусом, досить швидко поширюється  останніми роками у всьому світі  і створює серйозні побоювання у  світової спільноти, оскільки й досі не знайдені засоби лікування цієї хвороби. Захворювання на СНІД настає внаслідок зараження людини вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). СНІД є кінцевою стадією ВІЛ-інфекції. Стаття 130 встановлює відповідальність за зараження саме ВІЛ-інфекцією, хоча нею охоплюється такий наслідок цього зараження як СНІД. Встановлено, що ВІЛ-інфекція передається тільки при попаданні вірусу з зараженою кров'ю в кров здорової людини (наприклад, при користуванні наркоманами одним і тим же шпри-цем) і при статевих контактах (в тому числі й гомосексуальних). Не менш небезпечні випадки зараження іншими невиліковними інфекційними хворобами, що є небезпечними для життя людей (наприклад, важкі форми туберкульозу).

Частина 1 ст. 130 встановлює відповідальність за свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Поставлення в небезпеку зараження з об'єктивної сторони полягає в різних діях, які створюють реальну загрозу зараження потерпілого ВІЛ-інфекцією, СНІДом, іншою невиліковною хворобою. Це такі дії, які в даних конкретних умовах можуть привести до зараження іншої особи, і, якщо таке зараження не настає, то тільки внаслідок випадкових обставин, або заходів, вжитих потерпілим. Злочин вважається закінченим з моменту поставлення в небезпеку зараження. Згода потерпілого в цих випадках не виключає відповідальності суб'єкта злочину.

Способом поставлення в небезпеку  зараження є статеві зносини  або інші дії.

З суб'єктивної сторони цей злочин передбачає усвідомлення, тобто знання особою про наявність у неї ВІЛ-інфекції або СНІДу чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, і усвідомлення ним того, що він своїми діями ставить потерпілого в небезпеку зараження.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, якій виповнилося 16 років, і яка знає про свою хворобу.

Частина 2 ст. 130 передбачає відповідальність за зараження іншої особи вказаними  в ч. 1 цієї статті хворобами, особою, що знала про наявність у неї вірусу цієї хвороби.

Злочин вважається закінченим з  моменту, коли потерпілий виявився інфікованим  цим вірусом.

Необхідною ознакою об'єктивної сторони цього злочину є причинний  зв'язок між діянням і зараженням потерпілого, згода якого на таке зараження не виключає відповідальності винного. Якщо не можна встановити, чи заразився потерпілий саме від дій цієї особи, останній може відповідати за ч. 1 ст. 130 — за поставлення в небезпеку зараження ВІЛ-інфекцією чи іншою невиліковною інфекційною хворобою.

Суб'єктивна сторона цього злочину — лише злочинна самовпевненість. Оскільки закон вимагає усвідомлення особою наявності у неї хвороби, вина у вигляді злочинної недбалості виключається. Умисне зараження вказаними в ст. 130 хворобами тягне відповідальність за ч. 4 цієї статті.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, якій виповнилося 16 років і яка страждає на ці захворювання.

У частині 3 ст. 130 встановлена відповідальність за зараження вказаними хворобами  двох чи більше осіб або неповнолітнього.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 130 —  арешт на строк до трьох місяців  або обмеження волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 130 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років; за ч. З ст. 130 — позбавлення волі на строк від трьох до восьми років; за ч. 4 ст. 130 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років.

4.2 Зараження венеричною хворобою (ст. 133)

Зараження венеричною хворобою —  це також спеціальний вид тілесного ушкодження.

З об'єктивної сторони цей злочин полягає в зараженні однією особою іншої венеричною хворобою. До венеричних відносяться такі інфекційні захворювання, як сифіліс, гонорея, м'який шанкер та ін. Характер венеричного захворювання, методи і тривалість їх лікування, можливість лікування не впливають на кваліфікацію злочину. Для відповідальності за ст. 133 досить зараження хоча б однією з венеричних хвороб. Не мають значення для кваліфікації і способи зараження. Воно переважно настає внаслідок статевих зносин, в тому числі і гомосексуальних, не виключається і зараження іншим чином, наприклад, шляхом передачі недопалків, внаслідок поцілунку.

Згода потерпілого, наприклад, на статеві  зносини з особою, хворою на венеричну хворобу, що призвело до зараження, не виключає протиправності діяння.

Злочин вважається закінченим з  моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу. Це злочин з матеріальним складом і вимагає, щоб між діянням винного і наслідком, що настав, тобто зараженням потерпілого, був причинний зв'язок.

З суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений умисно (тобто з прямим або непрямим умислом) або внаслідок злочинної самовпевненості. У законі спеціально встановлено, що відповідальність за ст. 133 настає, якщо особа знала про наявність у неї венеричного захворювання, тобто усвідомлювала, що хворіє саме на таку хворобу і що хвороба знаходиться у неї в стадії зараження (наприклад, особа вступає в статеві зносини, не закінчивши курсу лікування).

Зараження іншої особи венеричною хворобою внаслідок злочинної недбалості виключає таке знання, а, отже, і відповідальність за ст. 133.

Суб'єкт цього злочину — будь-яка  особа чоловічої або жіночої  статі, якій виповнилось 16 років, яка хворіє на венеричну хворобу і знає, що вона у неї є.

У частині 2 ст. 133 встановлені кваліфікуючі обставини злочину. Ними є:

а) зараження венеричною хворобою особою, раніше судимою за цей злочин;

б) зараження двох чи більше осіб;

в) зараження неповнолітнього, тобто  особи, якій не виповнилося 18 років.

Для відповідальності за ч. 2 ст. 133 досить однієї із вказаних кваліфікуючих ознак.

У частині 3 ст. 133 передбачена відповідальність за зараження венеричною хворобою, якщо воно спричинило тяжкі наслідки (наприклад, безплідність, самогубство потерпілого).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 133 —  виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести  місяців, або обмеження волі на строк  до двох років, або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 133 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. 3 ст. 133 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років.

4.3 Загальна характеристика  злочинів за статтями 130 та 133 КК  України

Можна зазначити, що зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК) та Зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК) є спеціальними видами тілесних ушкоджень.

Об’єктом цих злочинів є здоров’я людини. З об’єктивної сторони ці злочини полягають в зараженні однієї особою іншої венеричною хворобою, СНІДом або поставлення в небезпеку зараження.

В залежності від способів виконання  об’єктивної сторони момент закінчення злочину може бути або коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу (ст 133), або з моменту, коли потерпілий виявився інфікованим цим вірусом (ч.2 ст. 130), або з моменту поставлення в небезпеку зараження (ч.1 ст. 130).