Історія кримінологичної науки в класичний період

11

Зміст

Вступ                                                                                                               3

1. Монтеск'є та розвиток кримінологичної науки в класичний період    4

2. Класична школа кримінології та її яскравий представник

Ч. Беккаріа                                                                                                      6

3. Кримінологичні ідеї Вольтера                                                                10

Висновки                                                                                                     13

Список використаних джерел                                                                    14

Вступ

Кримінологія - наука про злочинність, фактичний зміст науки кримінологї - це досить складне та багато аспектне явище. У даний час переважаючим є погляд на кримінологію як на загальнотеоретичну науку про злочинність, з висновками якої повинні рахуватись перш за все спеціалісти в галузі інших наук так званого кримінального циклу (кримінально-виконавчого права, криміналістики, судової статистики і т.п.).

Кримінологія вивчає злочинність, її види, конкретні склади злочинів, їх взаємозв'язки з різними явищами та процесами, результативність заходів, які приймаються по боротьбі зі злочинністю. На цьому грунті кримінологи виробляють рекомендації по удосконаленню боротьби зі злочинністю. Багато з цих рекомендацій передаються іншим спеціалістам: економістам, соціологам, юристам різного профілю для детального опрацювання з врахуванням спеціальних наукових знань та розробки цілого комплексу конкретних заходів по усуненню причин та умов кримінальних явищ.

Проблема злочинності завжди була й сьогодні залишається однією з найважливіших і політично гострих. Думки з цього приводу були полярні: як з погляду розуміння того, що ж таке власне злочинність і особи, які скоїли злочини, так і з погляду того, а як же боротися з нею, якими шляхами, методами та заходами. Свій внесок у вивчення злочинності, а також у формування соціального порядку зробили священнослужителі, філософи, літератори, представники різних галузей науки.

Початком розвитку кримінології як науки вважають працю Ч. Беккарія (1738-1794 рр.) "Про злочини і покарання" (1764 р.), у якій він сконцентрував увагу на проблемі злочину та судів. Термін "кримінологія" ввійшов у науковий обіг у 1885 році, коли італієць Р. Горофало видав книгу з такою назвою.

Метою роботи є розгляд кримінологичних ідеї філософів просветителів.

1. Монтеск'є та розвиток кримінологичної науки в класичний період

У розвитку кримінологічної науки розрізняють три основні періоди: класичний, що тривав з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст.; позитивістський — з останньої третини XIX ст. до 20-х років XX ст.; сучасний — з 30-х років XX ст. дотепер [8].

Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій просвіти періоду переходу від феодалізму до ка­піталізму (XVII-XVIII ст.). Він передував, а потім супроводжу­вав перетворення в державному, суспільному та духовному житті, що зумовлювались буржуазно-демократичними револю­ціями в Європі [5].

Шарль Луи де Секонда Монтеск'є (Montesquіeu), барон де Ла Бред і де Монтеск'є походить зі стародавнього дворянського роду. Народився в замку Лабред біля Бордо 18 січня 1689р.. Одержав освіту в коллежі ораторіанцев у Жюйи біля Парижа (1705), а потім, як і личило вихідцеві з парламентського "дворянства мантії", почав вивчати право в Бордському університеті й став адвокатом в 1708.У молодості Монтеск'є займався природничонауковими експериментами й представив їхні результати в Бордську академію.

Після смерті батька в 1713 Монтеск'є, одержав пост радника (або судді) у парламенті Бордо. Незабаром він одружився, був обраний членом Бордської академії й після смерті дядька в 1716 одержав титул барона де Монтеск'є й спадкоємний пост заступника голови парламенту Бордо (до революції парламентом у Франції називався вищий судовий, а не законодавчий, як в Англії, орган). Однак, його мало цікавила кар'єра професійного юриста. Пізніше він помітив, що його займали ідеї, що стояли за існуючими законами, повільний розвиток соціальних інститутів і принципи права. Тому через десять років, в 1726, він з радістю продав свою посаду. Завоювавши симпатії широкої читаючої публіки в 1721 живою сатирою на французьке суспільство - Перськими листами (Les Lettres persanes), в 1728 Монтеск'є був обраний членом Французької академії (після деяких коливань академіків). У тому ж році він відправився в подорож по Австрії, Італії, невеликим німецьким князівствам уздовж Рейну, Голландії. Велике значення мало його перебування протягом півтора років в Англії. Тут він відвідував сесії палати громад, спостерігаючи з радісним подивом відкриту критику урядової політики, що була дозволена опозиційним партіям у парламенті й газетах. Така воля була неможлива при абсолютній монархії в його рідній Франції, як і майже скрізь у світі в той час. Маючи замкнутий характер, дозволяючи собі відкритість лише серед друзів, Монтеск'є іноді з'являвся в паризьких салонах, коштуючи осторонь і спостерігаючи за розмаїтістю людських типів. Виснажений багаторічними дослідженнями й творчістю, Монтеск'є помер у Парижу 10 лютого 1755 [7].

У Перських листах використаний східний антураж, що Монтеск'є запозичив з виданого незадовго перед тим перекладу Антуаном Галланом Тисячі й однієї ночі й з описів подорожей по Близькому Сході Ж.Тавернье й Ж.Шардена. Розваги сіамца в Парижі Ч.Дюфрена привернули увагу філософа до коштовного літературного прийому - "спостереженням іноземця". Однак Монтеск'є перевершив всіх своїх попередників. У своїх листах перський мандрівник описує різноманітні дурості й недоліки, а також більше серйозні політичні й релігійні зловживання у Франції 18 ст. Чужоземці дивуються тому, що французам представляється природним порядком речей.

Найчастіше дотепність й іронія Монтеск'є перетворюються в злу сатиру. Він уже навчився писати в характерній енергійній і лаконічній манері. У Перських листах нападкам піддаються також релігійні війни, інквізиція, папа римський, абсолютна монархія Людовика XІ і фіаско, що потерпів Джон Лоу в проведенні т.зв. плану Міссісіпі. Монтеск'є, помітив Вольтер, "сам мислить і змушує мислити інших" [3].

Перські листи, визнавав італійський правознавець Ч.Беккаріа. Листи безсумнівно вплинули на форму деяких виречень Вольтера в Кандиде й інших роботах. Зрозуміло, вони зробили величезний вплив на широку читаючу публіку. І сьогодні вони читаються із задоволенням і не без користі.

2. Класична школа кримінології та її яскравий представник Ч. Беккаріа

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував дворянин Ч. Беккаріа з Мілана. Основні положення свого вчен­ня він сформулював у праці "Про злочини і по­карання" [1].

Ґрунтуючись на ідеях Ш. Монтеск'є та інших великих просвітителів XVII-XVIII ст., Ч. Беккаріа створив принци­пово нову для того часу теорію. Обстоюючи позиції популяр­ної на той час "суспільної угоди", він вважав, що існує три основних джерела моральних і політичних засад, які керують людьми: боже начало, природні закони і добровільні суспіль­ні відносини.

Прихильник природно-правової доктрини Беккарія вважає, що, коли постійні війни і свавілля украй натомили індивідів і вони, пожертвувавши деякою часткою свободи, що належить ним, з'єдналися, щоб спокійно і в безпеці насолоджуватися останній її частиною. Сума части пожертвувань на загальне благо свободи утворила верховну частину нації, яка повинна була забезпечити людям нормальне існування під покровом справедливих законів. Але миру і правди немає, довкруги насильство і безправ'я, оскільки "велика частина законів - не що інше, як привілей, тобто подати, накладена на всіх на користь небагатьох". Беккарія, зокрема, глибоко обурений тим положенням, при якому за одну і ту ж провину багатий і бідний піддаються різним покаранням. Засуджуючи якісь ні було станові привілеї, він категорично заявляє, що там, де знатні і влада імущі обробляються дурницями, а простій народ несе всю тяжкість суворої кари, "руйнуються всі поняття про справедливість і борг і на їх місце стає право сильного" [6]. Беккарія указує на матеріальне коріння соціальної несправедливості. Право власності - ось що залишає в долю більшої частини людства, одне тільки жебрацьке існування.

Чезаре Беккаріа у книзі "Про злочин та покарання" (1794 р., ), яка стала першою в історії спеціальною працею на цю тему, зазначив: "Закони є умови, на яких люди, які до цього існували незалежно та ізольовано один від одног, об'єднались у суспільство. Не можна надіятись на суттєве покращення моралі, якщо політика, що проводиться у моральній галузі не опирається на вічні почуття, які властиві людській природі. І будь-який закон, що йде у розріз з цими почуттями, неминуче зіштовхнеться з протидією, яка у кінці кінців виявиться сильнішою". Беккаріа писав, що " Ще ні одна людина не пожертвовала безкорисно навіть частиною власної волі, тільки необхідність примушувала її це робити. При цьому державі жертвувався лише той необхідний мінімум волі, який був необхідний, щоб спонукати інших захищати його. Сукупність цих мінімальних частин і складає право покарання" [4].

Отже, у своїй праці Чезаре Беккаріа систематизував філософсько-кримінологічні ідеї своїх попередників і надав їм форми право­вих принципів: краще запобігти злочинові, аніж карати; хочете запобігти злочинові. «Зробіть так, щоб закони були ясними, простими, щоб уся сила нації була зосереджена на їхньому захисті; повинна бути домірність між злочинами й покараннями; єдиним і щирим мірилом злочинів є шкода, котру вони заподіюють нації; для досягнення мети покарання досить, щоб зло покарання перевищувало вигоду, що досягається злочином; ціль покарання полягає не в катуванні та мученні людини, ціль покарання полягає тільки в тому, щоб перешкоди­ти винному знову принести шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж; чим швидше настає покарання за злочин, тим воно ближче до нього, тим воно справедливіше, й корисніше; упевненість у неминучості хоча б і помірного покарання зробить завжди більше користі, ніж страх перед іншим, більш жорстоким, але супроводжуваний надією на безкарність; страта не може бути корисною, тому що вона подає людям приклад жорстокості...; право тлумачити закони не може належати суддям лише тому, що вони не законодавці... Немає нічого не безпечнішого за загальноприйняту аксіому, що варто керуватися духом закону...» [10]. Дух закону залежав би від гарної чи дурної логіки судді, від гарного або дурного його тлумачення. Ідеї Ч. Беккаріа мали величезний резонанс не тільки в науко­вому середовищі. Багато монархів намагалися реалізувати їх на практиці. Король Пруссії Фрідріх II дуже високо цінував ідеї Ч. Беккаріа та намагався втілити їх у життя у своєму корол івстві. У визначеній мірі його ідеї були реалізовані у Францу­зькому кримінальному кодексі 1791 р.[2].

Джерело злочинів Ч. Беккаріа вбачав у загальній боротьбі людських пристрастей, у зіткненні окремих інтересів. Злочин­ну активність людини вчений пояснював, звертаючись здебіль­шого до основних, на його думку, рушійних джерел, що спону­кають людину до будь-яких дій: як корисних, так і шкідливих. Цими джерелами він вважав насолоду і страждання. Отже, у класичній праці Ч. Беккаріа відображено не лише діалектич­не усвідомлення відтворення злочинності під впливом суспіль­них суперечностей, а й психологічне тлумачення механізму ін­дивідуальної злочинної поведінки.

Для запобігання злочинам і оздоровленню суспільства Беккарія не пропонував перевлаштування життя на абсолютно нових принципах. Він веде мову про тих, що "сидять на престолах Європи добродійних монархах, що протегують мирним чеснотам, наукам і мистецтвам, батькам своїх народів" [4]. Він вважає за краще говорити про усунення убогості і поступове рівняння всіх громадян як в етичних, так і в матеріальних вигодах, що доставляються суспільством; висловлюється за загальну освіту і хороше виховання, пише про прості, мудрі закони і рівність перед ними всіх людей, про необхідність строгої законності і точне дотримання обов'язкових гарантій прав особи.

Для кримінології велике значення має також прогностич­ний погляд Ч. Беккаріа на перспективи протидії держави зло­чинам. Його висновок реалістичний: "Неможливо попередити все зло". Особливо цінні ідеї Ч. Беккаріа щодо методів реагу­вання держави на вчинені злочини. Ці ідеї й нині істотно впли­вають на теорію кримінального права і практику карального законодавства. Під впливом цих ідей у різних країнах з різни­ми соціальними системами виникла соціальна профілактика злочинів як один з напрямів державної діяльності. Ч. Беккаріа категорично відкидав жорстоке покарання й висловлював сум­ніви щодо отримання від нього користі. Ще свого часу Ч. Беккаріа був проти смертної кари. На його думку, метою покаран­ня повинно бути не катування людини і знущання з неї, а застереження винного щодо заподіяння шкоди суспільству й утримування від цього інших. Запропоноване ним вирішення питання про мету покарання й досі відображається в законо­давстві багатьох країн світу [6].

Недолік класичної школи полягає в тому, що в центр обґрун­тування кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише відсувала на другий план, а й взагалі ігнору­вала. Представники цієї школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини, які завдали суспільству різної шкоди. Однак з цього твердження випливало, що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому покаранню повинні піддаватись як дорослі, так і неповнолітні, як особа, що навмисно вчинила діяння, так і людина, яка вчинила таку саму дію у стані душевного хвилювання, як людина, що впер­ше вчинила злочин, так і рецидивіст.

Представники класичної школи сформулювали систему ка­ральних принципів, насамперед незволікання з покаранням; подібності між природою злочину і покарання; невідворотності покарання.

Про причини злочинності та заходи боротьби з нею писали також Лок, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Вольтер, Бентам та інші філософи, відмічаючи соціальну невлаштованість суспільства та нобхідність попередження злочинності.