Особливості тримання осіб, засуджених до ДВП

Однак варто підкреслити, що суб’єктом цього злочину не можуть бути: особи, що здобули майно  злочинним шляхом і самі його збули; особи, що підбурювали до вчинення або сприяли вчиненню злочину, в результаті якого було здобуте майно, з метою наступного придбання або збуту цього майна. Правильно відзначає В.О. Кузнєцов, що в цих випадках «…особа є суб’єктом того злочину, за допомогою якого було здобуте майно» [2].

Суб’єктом розглянутого злочину  може бути тільки особа, яка заздалегідь  не обіцяла придбати, одержати, зберегти або збути майно, що здобуте злочинним  шляхом. Виходячи з викладеного зрозуміло, що дії такої особи (набувача або  збувальника) не знаходяться у причинному зв’язку з діями особи, у результаті яких незаконно здобуте майно. Таким  чином, особа є суб’єктом того злочину, в результаті якого здобуте  майно.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Особа усвідомлює, що здобуває, одержує, зберігає та збуває майно, здобуте злочинним шляхом, і бажає вчинити такі дії. Усвідомлення того, що майно здобуте злочинним  шляхом, є обов’язковою ознакою  інтелектуального моменту умислу винної особи. При цьому не обов’язково  знати характер і обставини вчиненого  злочину.

Зміст суб’єктивної сторони  злочинного діяння розкривається через  поняття вини, мотиву і мети [6]. 

Стаття 23 Кримінального  кодексу України (2001 р.) визначає, що виною є психічне ставлення особи  до вчинюваної дії або бездіяльності, передбаченої Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Поняття вини складається  з чотирьох важливих елементів: змісту вини, сутності вини, форми вини і  ступеня вини.

Зміст вини – це відображення у психіці особи об’єктивних  ознак вчиненого діяння, тобто  фактичних ознак, що характеризують об’єкт і об’єктивну сторону, а  в ряді випадків і ознак спеціального суб’єкта. Таким чином, зміст вини визначається змістом об’єктивних  ознак конкретного складу у зв’язку  із тим, що немає злочинів однакових  за змістом вини. Зміст вини є  перша найбільш важлива складова в понятті вини.

Сутність вини визначає соціальну природу вини, оскільки вина виявляється у злочинному діянні. Отже, соціальна сутність вини складається  в негативному відношенні особи  до тих цінностей, благ, що охороняються нормами права (до об’єктів кримінально-правової охорони). При необережності сутність вини – це недбале або самовпевнене відношення до цих благ. Тому вина карається  правом. Вина – категорія не тільки психологічна, але і соціальна  через те, що вказує на негативне  відношення особи до тих благ і  цінностей, що охороняються правом.

3. Спільні та відмінні ознаки  злочинів, передбачених ст. 198 та  ст. 209 КК України.

Як вже зазначалось  вище, останнім часом існує проблема, пов’язана з легалізацією доходів, добутих злочинним шляхом.

Аналіз показує практики розслідування економічних злочинів, слідчі нерідко стикаються з труднощами застосування ст.209 КК України при  виявленні передбачених нею ознак. Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутого злочинним  шляхом, відіграє важливу роль у  технологіях організованої економічної  злочинності. Тому для ефективної боротьби з цим кримінальним явищем останнім часом створено низку державних  контролюючих і спеціальних підрозділів, а також порушено кілька сотень кримінальних справ, по яких провадиться досудове слідство.

Узагальнення наявного практичного досвіду виявлення  і розслідування фактів легалізації  злочинно отриманого майна показує, що труднощі пов’язані, насамперед, із розумінням сутності цього злочину, його суб’єкта, способів вчинення і  джерел доказів. Нерідко під цим  злочином працівники правоохоронних органів  розуміють будь-яке використання особою злочинно одержаних нею коштів на особисті потреби (внесення плати  за комунальні послуги, придбання побутових  речей тощо). У національному ж  законодавстві відсутні чіткі положення  з цього приводу, що не забезпечує умов для притягнення до відповідальності осіб, причетних до “відмивання” величезних сум злочинних доходів.

Важливо звернути увагу, що відповідно до ратифікованої Україною Страсбурзької конвенції 1990 р., суспільна  небезпечність цього явища убачається, насамперед, у створенні ним сприятливих  умов для тяжких корисливих злочинів, що вчинюються організованими злочинними групами. Його суттєвість полягає у  тому, що злочинці отримують небезкорисливу “допомогу” від представників певних державних і суспільних інституцій (банків, підприємств, правоохоронних органів) щодо маскування злочинного походження майна. Це ріднить легалізацію майна  з добре відомим у кримінальному  праві заздалегідь не обіцяним приховуванням  злочину (ст.396 КК України). Тобто, мова йде про визнання суспільно небезпечною  певної поведінки осіб “навколо”  злочинця з його зовнішнього оточення. Таким чином, суб’єктом легалізації  злочинно отриманих коштів повинен  визнаватися не той, хто вчинив предикатний  злочин (для його покарання достатньо  санкції відповідної статті), а  ті особи, які допомагали приховати  викрадені кошти, свідомо порушуючи  встановлені правила проведення фінансових та інших операцій з майном.

Боротьба з легалізацією “брудних” коштів – це усунення сприятливих економічних умов існування  організованої злочинності. Саме організовані злочинні угрупування прагнуть вкласти  злочинні кошти у високоприбуткові легальні підприємства, маючи на меті поступово поставити під свій контроль цілі галузі чи види підприємницької  діяльності, засоби масової інформації, політичні інститути, органи влади. Власне, у зв’язку з організованою  злочинністю і посиленням її впливу полягає головна небезпека такого явища, яке визначається зазначеним поняттям. Боротьба з легалізацією злочинно отриманого майна має на меті, перш за все, позбавлення економічного сенсу організованої злочинності  – неможливості відкритого і безперешкодного  використання такого майна. Для цього  повинно бути створене виважене законодавство  і чітко визначене коло осіб, які  несуть відповідальність за його порушення [3].

Дії з легалізації злочинно отриманих коштів набули в Україні  такого поширення, що можна констатувати появу нових видів “підприємницької”  діяльності. Зокрема, таким є надання  послуг по “відмиванню” коштів через  так називані “конвертаційні центри”. Конвертаційний центр являє собою  своєрідну протиправну фінансову  систему, яка включає в себе кілька елементів: а) обмінні пункти валют; б) комерційні банки; в) мережу фіктивних  підприємств (зареєстрованих, як правило, на підставних осіб). Такі офіційно зареєстровані  комерційні структури, об’єднані єдиним замислом, здійснюють тіньові фінансово-господарські операції за певною злочинною технологією. Зокрема, вони надають платні “послуги”  керівникам підприємств різноманітних  форм власності по ухиленню від сплати податків, незаконному зняттю з рахунків готівкової гривні, конвертації гривні у іноземну валюту із наступним перерахуванням останньої на рахунки в закордонних  банках.

Слід зазначити, що предметом  легалізації можуть бути не тільки грошові кошти (у готівковій чи безготівковій  формі) але й матеріальні цінності, одержані злочинним шляхом. Наприклад, в Україні набув поширення  кримінальний бізнес, що базується  на легалізації контрабандного товару, до якої залучаються співробітники  контролюючих і правоохоронних органів [2].

Аналіз практики розслідування  злочинів, передбачених ст.209 КК України  свідчить, що під час досудового слідства виникає низка труднощів, які роблять проблематичним надходження  таких кримінальних справ до суду. Опитування слідчих свідчить про  те, що при розслідуванні ухилень  від сплати податків і повернення виручки в іноземній валюті, шахрайств  та інших економічних злочинів постійно виявляються ознаки легалізації  майна, здобутого злочинним шляхом. Але далеко не завжди вдається зібрати  достатньо доказів для притягнення  винних до кримінальної відповідальності. Це пов’язано з наступними факторами, які мають законодавчий характер:

- ознаки складу злочину,  передбаченого ст.209 КК України,  встановлюються у діях осіб, які  не мають ніякого відношення  до злочину по заволодінню майном (працівники банків, підприємств, органів державного управління);

- редакція ст.209 КК України  містить формулу “вчинення фінансових  операцій та інших угод з  грошовими коштами та іншим  майном, здобутих завідомо злочинним  шляхом...”, що довести стосовно  вищеназваних осіб практично  неможливо, якщо вони самі не  визнають цього;

- редакція ст.205 КК України  (“Фіктивне підприємництво”) містить  формулу “створення або придбання  суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття  незаконної діяльності...”, що  довести також практично неможливо,  оскільки фіктивні підприємства  засновуються одними особами  (як правило, це підставні особи), а використовують їх для легалізації  злочинно отриманих коштів інші;

- банками не виконуються  вимоги щодо запобіганню легалізації  грошей, набутих злочинним шляхом, які передбачені ст.63, 64 Закону  України “Про банки і банківську  діяльність”, оскільки будь-яка  відповідальність за це не  встановлена – вони не тільки  не повідомляють правоохоронні  органи про сумнівні операції  своїх клієнтів але й не  надають відповідної інформації  на запити правоохоронних органів,  навіть в рамках проведення  досудового слідства, без чого  неможливо оперативно відстежувати  рух грошових коштів, що перекладаються  злочинцями з одного банківського  рахунку на інший [4].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Таким чином, правоохоронні  органи сьогодні позбавлені можливості ефективно розслідувати злочини, передбачені  ст.209 КК України, перш за все, із-за суттєвих прогалин і протиріч у чинному  законодавстві. Наявною є необхідність наданню вітчизняному законодавству  щодо протидії легалізації злочинних  доходів системного характеру.

Наприкінці можна зробити  такі висновки і пропозиції.

Інститут кримінальної відповідальності за придбання, одержання, зберігання або збут майна, здобутого  злочинним шляхом, існував ще у  законодавстві дореволюційної Росії. Уперше він законодавчо був сформульований у «Великій Російській Правді» Ярослава Мудрого, далі в законодавчих актах  дореволюційної Росії (наприклад, Судебник 1497 р. і Кримінальний кодекс 1903 р.).

Сучасне українське законодавство  не відмовилося від цього інституту  та містить цю норму у розділі  про злочини проти власності.

Термін «злочинний шлях»  має досить широке тлумачення, і  придбання, одержання, зберігання або  збут майна, одержаного злочинним шляхом, підпадає під дію ст. 198 КК України. Отже, за ст. 198 КК України варто кваліфікувати  і дії з приводу майна, «виготовленого злочинним шляхом».

Придбання, одержання, зберігання або збут майна, одержаного в результаті вчинення адміністративного або  цивільного правопорушення є не менш небезпечним, ніж злочинним шляхом (у результаті вчинення злочину). Тому необхідно змінити редакцію ст. 198 КК України, замінивши термін «злочинним шляхом» на термін «незаконним шляхом». Таким чином, дією статті 198 КК України  будуть охоплені суспільно небезпечні діяння, передбачені даною нормою, вчинені щодо майна, одержаного в  результаті вчинення адміністративного  або цивільного правопорушення.

Необхідно також доповнити  ст. 198 КК України, передбачивши придбання, одержання, зберігання або збут майна  з непрямим умислом, тобто особа, при визначених обставинах, має передбачати, що таке майно здобуте злочинним шляхом.

Спеціальний закон щодо протидії легалізації злочинних  доходів повинен носити системний  характер і визначати:

- поняття легалізації  злочинних доходів;

- категорії злочинів, скоєння  яких пов’язане з отриманням  таких доходів і необхідністю  їх легалізації (предикатних злочинів);

- осіб, які є суб’єктами  легалізації “брудних” коштів;

- обов’язки банківських,  фінансових та інших установ  щодо фіксації, зберігання та  надання компетентним органам  інформації про проведення сумнівних  операцій з чітким визначенням  їх переліку;

- права правоохоронних  органів щодо отримання необхідної  інформації.

Закон повинен передбачати  юридичну відповідальність осіб, причетних  до легалізації, за трьома напрямками: а) кримінально-правовим, б) адміністративно-правовим, в) цивільно-правовим.

Кримінальна відповідальність повинна бути встановлена як за конкретні  дії щодо легалізації злочинно одержаного майна, так і за найбільш небезпечні порушення правил, що встановлені  з метою боротьби з легалізацією.

Адміністративна відповідальність повинна бути встановлена тільки за порушення певних правил, що встановлені  з метою боротьби з легалізацією.

Цивільно-правова (матеріальна) відповідальність повинна бути встановлена  щодо юридичних осіб (банків, підприємств), які використовувались злочинцями в механізмі легалізації “брудних”  коштів.