Законна сила рішення суду

Законна сила рішення суду

Законна сила рішення суду — це остаточна правова властивість, яку придбаває судове рішення, що не підлягає якому б то не було оскарженню з огляду на те, що вісі види оскарження були вичерпані, або з огляду на те, що вони не були використані і при цьому закінчилися всі строки, при яких оскарження є можливим. Іншими словами, це та властивість рішення, яка дозволяє привести його до негайного виконання в примусовому порядку.

Рішення суду набирає  законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ЦПК, рішення  суду набирає законної сили після  закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним  судом (ч.І ст. 223 ЦПК).

Набрання рішенням законної сили тягне певні правові  наслідки, які полягають у тому, що рішення набуває ряд нових  властивостей.

Основна властивість  законної сили судового рішення — обов'язковість. Рішення суду, яке набрало законної сили, є обов'язковим для всіх державних органів і організацій, їх об'єднань, посадових осіб та громадян. При цьому зазначимо, що законна сила судового рішення має свої об'єктивні та суб'єктивні межі. Об'єктивні межі полягають у тому, що правова дія судового рішення, що вступило у законну силу, поширюється на встановлені судом факти та правовідносини. Суб'єктивні межі дії законної сили визначають коло осіб, на яких поширюється законна сила. До їх числа належать сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також їх правонаступники.

Обов'язковість  судового рішення, однак, не означає  обмеження в розпорядженні матеріальними  правами та правом на звернення до суду. Особи, які не брали участі у справі, можуть звернутися до суду з вимогою про визнання належності їм прав, які набрали законної сили і рішенням визнані приналежними іншій особі.

Неспростовність як властивість судового рішення, що набрало законної сили, означає неможливість подальшого оскарження або опротестування рішення в апеляційному або касаційному порядку й, отже, неможливість його скасування або зміни в цьому порядку. З моменту набрання рішенням законної сили законодавець розглядає судове рішення як акт, рівний за властивостями окремо взятому нормативному акту (закону). Нормативні акти приймаються і затверджуються внаслідок певної суспільної необхідності. Законодавчі органи, як правило, не вводять, не змінюють і не заміняють нормативні акти без достатніх на те підстав. Тому судове рішення, набравши законної сили, має властивість неспростовності, воно не може бути ні скасоване, ні змінене.

Стійкість рішень суду, їх непорушність забезпечуються таким  важливим наслідком вступу рішення  в законну силу, як його винятковість. Під винятковістю рішення суду слід розуміти неприпустимість порушення і вирішення в суді справи за вдруге заявленим позовом, тотожним тому, що вже раніше був вирішений судом.

Згідно з ч.2 ст.223 ЦПК після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи  із самостійними вимогами, а також  їх правонаступники не можуть знову  заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.

При застосуванні цього  положення на практиці важливо мати на увазі, що відповідну до закону подання  та вирішення аналогія: ного позову неналежні лише в тому випадку, якщо при розгляді первісного позову був остаточно усунутий сцір між сторонами або виявилася відсутність у позивача права на пред'явлення позову.

У той же час якщо після набрання законної сили рішенням суду, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри  платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред'явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них (ч.4 ст.223 ЦПК).

Особливе значення для забезпечення стабільності цивільних правовідносин  має властивість преюдиціальності рішення, що набрало законної сили. Під преюдиціальністю розуміється неприпустимість оспорювання і повторної перевірки в іншому процесі фактів і правовідносин, підтверджених рішенням суду, що набрало законної сили.

Преюдиція рішення зводиться до наступного: всі органи і організації, які досліджують повторні факти та відносини, істинність яких один раз встановлена судом, зобов'язані покласти в основу своєї діяльності і своїх постанов факти і відносини в тому виді, у якому вони були констатовані в рішенні, що набрало законної сили; сторона, яка засновує вимоги на правовідносинах, що були повністю або частково предметом судового рішення, що набрало законної сили, не повинна доказувати наявність правовідносин і елементів, його складових, а також юридичних фактів, що лежать в основі правовідносин. Відносини і факти, встановлені в рішенні, вважаються істинними та не підлягають доказуванню доти, доки рішення не скасоване. Сторона, відкидаючи пред'явлені до неї вимоги, не може спростовувати відносини та факти, встановлені судом, і вимагати від суду залучення до справи доказів, що їх спростовують.

Преюдиціальність повинна розглядатися як прямий і безпосередній наслідок рішення, що набрало законної сили. Преюдиція — нібито вторинна властивість судового рішення, похідне від поняття законної сили. Преюдиція є наслідком всіх трьох властивостей судового рішення — неспростовності, винятковості та обов'язковості. Рішення, що не має хоча б однієї з перелічених властивостей, не може мати преюдиціальності. Якщо рішенню, що не набрало законної сили, надаються відповідно до норм права окремі властивості, що становлять згодом законну силу, то таке рішення ще не здобуває преюдиціальності.

На думку П.П.Заворотько, виконання судового рішення досягається в цивільному процесі не тільки примусом, але і авторитетом судового рішення. Авторитетність судового рішення означає його переконливість і справедливість, повагу його особами, які беруть участь у справі, всіма громадянами та посадовими особами. Авторитетність судового рішення в цивільному процесі виникає: 1) з авторитету закону, застосованого до конкретних правовідносин, оскільки«норми права у нас спираються не тільки на авторитет сили, а в основному на силу авторитету»; 2) з того факту, що судове рішення відображає об'єктивну істину, встановлену судом при розгляді конкретної справи. Судове рішення, встановлюючи дійсні взаємини сторін, усуваючи спірність правовідносин і проголошуючи правду, не може не бути авторитетним; 3) з авторитету суду як органу держави, що здійснює правосуддя в демократичній процесуальній формі, найважливішим актом якого є судове рішення; 4) зі стабільності судового рішення, що виключає можливість існування спірних правовідносин. Рішення не було б авторитетним, якби його можна було переглядати кілька разів; 5) з обов'язковості судового рішення та існуючих процесуальних засобів його реалізації; 6) зі схвалення змісту судового рішення громадянами і осуду осіб, які не визнають його приписи та ухиляються від його добровільного здійснення1.

Таким чином, розглянуті правові наслідки набрання рішенням законної сили у  своїй сукупності забезпечують достатню стійкість, непорушність судових рішень, надають їм значення владних велінь, остаточних та незаперечних, які підлягають обов'язковому виконанню на всій території  України.

Межі законної сили судового рішення. У теорії цивільного процесуального права межі впливу судового рішення прийнято називати межами законної сили і розглядати їх у двох аспектах: об'єктивні межі — досліджені судом, дійсно існуючі матеріально-правові відносини; суб'єктивні межі — суб'єкти цих матеріально-правових відносин.

Об'єктивні межі законної сили, як правило, пов'язують із предметом судового рішення. Предмет рішення по спорах про право завжди становлять відносини  позивача — відповідача, так звані  основні правовідносини. Крім того, у предмет рішення можуть бути включені відносини між відповідачем і позивачем по зустрічному позову, відносини між третьою особою із самостійними вимогами та сторонами  і відносини між однією зі сторін і третьою особою без самостійних  вимог за умови, що регресний позов третьої особи або до третьої особи був предметом судового дослідження і вирішений судом по суті.

Як відомо, законної сили може набрати  рішення, прийняте судом, тобто яким вже підтверджена наявність або  відсутність правовідносин, про  які сперечалися сторони, у результаті чого воно зі спірного стало безперечним. Тому тільки безперечні, підтверджені судом матеріально-правові відносини  можуть визначати об'єктивні межі дії законної сили рішення. Отже, об'єктивні  межі законної сили обмежують дію  судового рішення винятково правовідносинами, наявність або відсутність яких встановлює суд.

Суб'єктивні межі законної сили обмежують  дію рішення суду колом осіб, на яких рішення суду поширюється. У  такий спосіб виключається безпосередня дія судового рішення відносно осіб, які не мають відношення до справи, а також відносно до інших учасників  цивільного процесу.

4.Законная сила решения суда

Законная сила решения суда - это окончательная правовая свойство, которое приобретает судебное решение, не подлежит какому бы то ни было обжалованию учитывая, что оси виды обжалования были исчерпаны, или учитывая, что они не были использованы и при этом закончились все сроки, при которых обжалования представляется возможным. Иными словами, это и свойство решения, которая позволяет привести его к немедленному исполнению в принудительном порядке.

Решение суда вступает в законную силу по истечении срока подачи заявления об апелляционном обжаловании, если заявление об апелляционном обжаловании не было подано. Если было подано заявление об апелляционном обжаловании, но апелляционная жалоба не была подана в срок, установленный ГПК, решение суда вступает в законную силу по истечении этого срока. В случае подачи апелляционной жалобы решение, если оно не отменено, вступает в законную силу после рассмотрения дела апелляционным судом (ч.И ст. 223 ГПК).

Вступление решения в законную силу влечет определенные правовые последствия, заключающиеся в том, что решение приобретает ряд новых свойств.

Основное свойство законную силу судебного решения - обязательность. Решение суда, вступившее в законную силу, является обязательным для всех государственных органов и организаций, их объединений, должностных лиц и граждан. При этом отметим, что законная сила судебного решения имеет свои объективные и субъективные пределы. Объективные пределы заключаются в том, что правовое действие судебного решения, вступившего в законную силу, распространяется на установленные судом факты и правоотношения. Субъективные пределы действия законной силы определяют круг лиц, на которых распространяется законная сила. К их числу относятся стороны и другие лица, участвующие в деле, а также их правопреемники.

Обязательность судебного решения, однако, не означает ограничения в распоряжении материальными правами и правом на обращение в суд. Лица, не участвовавшие в деле, могут обратиться в суд с требованием о признании принадлежности им прав, вступившие в законную силу и решением признаны принадлежащими другому лицу.

Неопровержимость как свойство судебного решения, вступившего в законную силу, означает невозможность дальнейшего обжалования или опротестования решения в апелляционном или кассационном порядке и, следовательно, невозможность его отмены или изменения в этом порядке. С момента вступления решения в законную силу законодатель рассматривает судебное решение как акт, равный по свойствам отдельно взятом нормативному акту (закону). Нормативные акты принимаются и утверждаются вследствие определенной общественной необходимости. Законодательные органы, как правило, не вводят, не изменяют и не заменяют нормативные акты без достаточных на то оснований. Поэтому судебное решение, набрав законную силу, имеет свойство неопровержимости, оно не может быть ни отменено, ни изменено.

Устойчивость решений суда, их незыблемость обеспечиваются таким важным следствием вступления решения в законную силу, как его исключительность. Во исключительностью решения суда следует понимать недопустимость нарушения и решение в суде дела по второй заявленным иском, тождественным том, что уже ранее был разрешен судом.

Согласно ч.2 ст.223 ГПК после вступления решения суда в законную силу стороны и третьи лица с самостоятельными требованиями, а также их правопреемники не могут вновь заявлять в суде то же исковое требование по тем же основаниям, а также оспаривать в другом процессе установленные судом факты и правоотношения.

При применении этого положения на практике важно иметь в виду, что соответствующее закону представления и решения аналогия: ного иска ненадлежащие лишь в том случае, если при рассмотрении первоначального иска был окончательно устранен сцир сторон или оказалось отсутствие у истца права на предъявление иска .

В то же время если после вступления в законную силу решения суда, которым с ответчика присуждены периодические платежи, изменятся обстоятельства, влияющие на определенные размеры платежей, их продолжительность или прекращение, каждая сторона имеет право путем предъявления нового иска требовать изменения размера, сроков платежей или освобождения от них (ч.4 ст.223 ГПК).

Особое значение для обеспечения стабильности гражданских правоотношений имеет свойство преюдициальности решения, вступившего в законную силу. Во преюдициальность понимается недопустимость оспаривания и перепроверки в другом процессе фактов и правоотношений, подтвержденных решением суда, вступившим в законную силу.

Преюдиции решения сводится к следующему: все органы и организации, которые исследуют повторные факты и отношения, истинность которых один раз установлена ​​судом, обязаны положить в основу своей деятельности и своих постановлений факты и отношения в том виде, в котором они были констатированы в решении , вступившим в законную силу; сторона основывает требования на правоотношениях, были полностью или частично предметом судебного решения, вступившего в законную силу, не должна доказывать наличие правоотношений и элементов, его составляющих, а также юридических фактов, лежащих в основе правоотношений. Отношения и факты, установленные в решении, считаются истинными и не подлежат доказыванию, пока решение не отменено. Сторона, отвергая предъявленные к ней требования, не может опровергать отношения и факты, установленные судом, и требовать от суда приобщения к делу доказательств, которые опровергают.

Преюдициальность должна рассматриваться как прямой и непосредственный следствие решения, вступившего в законную силу. Преюдиция - якобы вторичная свойство судебного решения, производное от понятия законную силу. Преюдиция является следствием всех трех свойств судебного решения - неопровержимости, исключительности и обязательности. Решения, не имеет хотя бы одного из перечисленных свойств, не может иметь преюдициальности. Если решению, не вступившее в законную силу, предоставляются в соответствии с нормами права отдельные свойства, составляющие впоследствии законную силу, то такое решение еще не приобретает преюдициальности.