Звільнення від покарання на підставі закону україни про амністію

      Керуючись принципом гуманізму та відповідно до статті 92 Конституції України, положень Кримінального кодексу України і Закону України “Про застосування амністії в Україні” Верховна рада України постановляє: звільнити від покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, засуджених за злочини, що не є тяжкими :

• осіб, які на момент вчинення злочину були не повномірними;
• чоловіків і жінок, що мають неповнолітніх дітей або дітей - інвалідів;
• вагітних жінок;
• жінок віком понад 50 років та чоловіків - понад 55 років;
• жінок і чоловіків, що мають батьків віком понад 70 років, а також батьків - інвалідів першої групи, які потребують стороннього догляду, за умови, що в цих батьків немає інших працездатних дітей;
• ветеранів війни;
• інвалідів І і П груп, а також хворих на туберкульоз активної форми (підгрупи “А” і “Б” першої групи та підгрупа “А” п’ятої групи диспансерного обліку ) та на онкологічні захворювання (друга, третя і четверта клінічні групи);
• учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілих від Чорнобильської катастрофи.

        Зазначені особи можуть бути  звільнені від покарання у  вигляді позбавлення волі й  від інших видів покарань за  умов, що вчинені ними злочини  не є тяжкими.

        У разі, коли злочин тяжкий, особа що скоїла його може сподіватись на звільнення з місць позбавлення волі й від інших видів покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, за умови, що вони на момент діючого закону “Про амністію” відбули не менше половини строку покарання .

        Стаття 13 Закону України “Про амністію” передбачає: рішення про застосування або про незастосування приймається судом щодо кожної особи індивідуально на підставі ретельної перевірки матеріалів особової справи та відомостей про поведінку засудженого за час відбування покарання. Засуджений викликається в судове засідання і може дати пояснення.

            У разі відсутності  необхідних відомостей про засудженого  розгляд питання щодо застосування амністії відкладається до їх одержання.

            Стаття 14 цього закону передбачає закриття кримінальної справи не допускається, якщо підсудний проти цього заперечує.

            Особа, щодо якої вирішується  питання про закриття справи, в  свою згоду подає суду в усній  чи письмовій формі з обов’язковим зазначенням цього у протоколі  судового засідання.

            Судом рішення про  закриття кримінальної справи приймається  у судовому засіданні за участю прокурора.[12, с 86]

        Амністія не поширюється на  осіб:

• яких визнано за вироком суду особливо небезпечними рецидивістами;
• яким смертну кару в порядку помилування замінено на позбавлення волі або довічне позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк;
• які мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів;
• до яких застосовувалися умовне засудження або відстрочка виконання вироку чи відстрочка відбування покарання і які вчинили впродовж випробного строку або строку відстрочки виконання вироку чи строку відстрочки відбування покарання вироку;
• чи строку відстрочки відбування покарання новий злочин, якщо відбута частина покарання, призначеного за новим вироком, становить менше одного року на день набрання цим законом чинності;
• які раніше звільнялися з місць позбавлення волі умовно - достроково і знову вчинили умисний злочин впродовж не відбутої частини покарання;
• які мають неповнолітніх дітей або дітей інвалідів і вчинили злочин, що посягають на життя, здоров’я, честь, гідність чи інші охоронювані законом права та інтереси цих дітей;
• які здійснили аналогічні дії щодо своїх батьків, віком понад 70 років;
• до яких впродовж 1991–2000 років було застосовано амністію або помилування незалежного від зняття чи погашення судимості і які знову вчинили злочини;
• які не пройшли призначеного судом повного курсу примусового лікування від алкоголізму чи наркоманії або ліквідування від венеричної хвороби;
• які злісно порушують режим у період відбування покарання.

        Закон передбачає й інші обмеження  щодо застосування амністії, зокрема  до осіб, які притягнені до  кримінальної відповідальності  або засуджені за бандитизм  (ст. 257), контрабанду (ст. 201), захоплення  заручників (ст. 147); торгівлю людьми (ст. 149) та деякі інші злочини.

        В результаті амністії передбачається  звільнити з місць позбавлення  волі близько 33 тисяч осіб.

        Існують обмеження, зокрема, дія  закону не поширюється на доходи  фізичних осіб, стосовно яких  порушено кримінальну справу і майно яких перебуває під арештом або підлягає конфіскації, а також ті, які передбачені Конвенцією про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом.

        В свою чергу держава запроваджує  спеціальний режим спадкування легалізованих доходів із встановленням ставки податку не вищої за мінімальну ставку прибуткового податку з громадян.

        Якщо амністії звичайні відбувалися  досить часто, то амністія капіталу  одноразове явище і те що  вона дасть Україні поки що  ніхто не скаже конкретно. Важливо сказати, що в багатьох країнах світу це явище відбувалось, але для кожної держави є своя специфіка, що зумовить певний результат. 
 
 
 
 
 
 

3. Соціальна адаптація звільнених з місць позбавлення волі в порядку амністії.

      В умовах сучасного формування правової держави одне із важливих завдань, що стоїть перед правоохоронними органами, є вирішення проблеми соціальної адаптації до життя на волі звільнених з виправно–трудових установ. Насамперед це торкається осіб, звільнених у порядку амністії.

      Амністія  – це повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії  осіб, винних у вчиненні злочинів. Оголошується вона спеціальним Законом про  амністію [1, ст.1], який може прийматися не частіше ніж один раз упродовж календарного року [1, ст.6]. Особи, які підлягають звільненню згідно з Законом про амністію, звільняються не пізніше як протягом трьох місяців після опублікування Закону про амністію [1, ст.8]. Для одних амністія – це радість повернення додому, до своїх рідних, шанс змінити своє життя на краще; для інших – це безвість, випробування невлаштованістю та самотністю. Непроста доля у людей, які отримали тавро “раніше засуджений”.

      Під соціальною адаптацією прийнято розуміти “включення особи в соціальне середовище через отримання статусу, місця в соціальній структурі суспільства” [2, с.173]. Процес становлення особи – це процес її соціалізації. Очікується, що амністія, оголошена до Законом України “Про амністію” від 1 червня 2000 року заторкне щонайменше 30 тис. осіб. Відмежувавши від себе на певний час цю соціальну небезпечну категорію громадян, суспільство вимушене її прийняти знову, черговий раз опинившись у вельми скрутній для себе ситуації.

      Перша трудність, з якою стикаються переважна  більшість амністованих, – це побутове влаштування, а потім і працевлаштування.

      В умовах безробіття незапитаними залишаються  навіть висококваліфіковані фахівці. І хоч Законом про амністію передбачено сприяння трудовому  влаштуванню на роботу працездатних, самоочевидно, що перевага надається не їм. Отож побутове і трудове невлаштування штовхає їх назад до в’язниці.

      Згідно  із ст.5 Закону України “Про зайнятість населення” держава забезпечує додаткові  гарантії працездатним громадянам у  працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, в тому числі особам, звільненим з установ, що виконують покарання. Для цього місцеві Ради народних депутатів бронюють на підприємствах, в установах і організаціях до 5% загальної кількості робочих місць. Не всі броньовані місця мають гарантований характер. З урахуванням внесених у жовтні 1994 року до ст.5 Закону України “Про зайнятість населення” доповнень, частина 3 цієї статті має такий зміст “У разі проведення на підприємствах, в установах і організаціях скорочення чисельності або штату працівників у розмірі, що перевищує 5% загальної кількості робочих місць, місцеві Ради народних депутатів зменшують або взагалі не встановлюють квоти для зазначених підприємств, установ та організацій”.

      Зрозуміло, що в умовах повсюдного скорочення штатів та робочих місць і навіть повного закриття багатьох підприємств, установ та організацій зміст  названої статті дає юридичну підставу більшості організацій відмовляти у працевлаштуванні звільнюваним з  місць позбавлення волі, в тому числі і в порядку амністії і помилування. З огляду на це стає проблемним застосування згаданим законом штрафу у розмірі середньої річної заробітної плати за кожну таку відмову в прийнятті на роботу.

      Відповідно  до проведеної амністії за Законом України від 24 липня 1998 р. “Про амністію” з установ кримінально–виконавчої системи звільнено понад 38,5 тис. осіб [3]. За 6 місяців 1998 р. з виправно–трудових установ звільнено 21 783 особи. З них прописано – 14 015 (68,7%) і тільки 8021 (37%) особа працевлаштована [4, с.9]. Наведені статистичні дані свідчать, що сучасний стан економічного розвитку України, суспільства в цілому негативно впливають на боротьбу держави з рецидивною злочинністю, на діяльність держави в питаннях соціальної адаптації засуджених, які звільнились з місць позбавлення волі, в тому числі і в порядку амністії.

      Особи, що відбули покарання в місцях позбавлення волі є найбільш криміногенною  категорією населення, тому що ізоляція від суспільства тягне за собою  послаблення і навіть втрату соціально корисних зв’язків та чимало інших негативних наслідків [5, с.4]. Особистість – це категорія, яка відображає соціальну сутність людини, її взаємодію з суспільством. Сутність особистості соціальна. І як би добре не був поставлений процес виховання засуджених у місцях позбавлення волі, він не може вважатися завершеним, оскільки здійснюється у штучно створених умовах ізоляції людини від суспільства. Минає певний час, перш ніж звільнений пристосується й звикне до умов життя на волі і стане повноцінним членом суспільства.

      Успіх адаптації залежить від багатьох чинників. По-перше, від особистості  самого звільненого: його світогляду, рис характеру, температменту, інтелекту, правосвідомісті, моральності, професії, трудових навичок та інше. По-друге, від умов зовнішнього середовища, що оточує особистість звільненого: наявності житла, прописки, сім’ї, роботи. По-третє, від умов, в яких засуджений перебував у виправно–трудовій установі і які мають вплив на його поведінку у перші місяці після звільнення: організація трудового процесу, структура колективу засуджених, виховна дія адміністрації, строк перебування в установі та ін. По-четверте, ефективність контролю за поведінкою цієї категорії осіб, тактика діяльності працівників міліції.

      У багатьох країнах, щоб допомогти людині швидше реабілітуватися, правоохоронні органи спеціально приховують її тюремне минуле. У нас – навпаки: сусідів, товаришів по роботі періодично розпитують про поведінку піднаглядного, нагадуючи йому в котрий раз про його минуле. Процес адаптації звільнених з виправно–трудових установ триває звичайно протягом трьох років, а переважної їх частини – протягом одного року. Найскладніший період для адаптації – від трьох до шести місяців [6, с.252]. Саме у цей час потрібно проводити найбільш інтенсивну роботу щодо управління процесом соціальної адаптації амністованих, суворий контроль за їх поведінкою у побуті, в громадських місцях, за сферою їх спілкування.

      Здійснення  спеціальних заходів стосовно осіб, звільнених з місць позбавлення  волі, за словами А.М.Яковлєва, – центральне питання всієї проблеми попередження рецидиву, проте саме в цій ділянці є ще багато невирішеного [7, с.19]. З часу опублікування цих слів минуло 35 років. Чимало вже зроблено для удосконалення постпенітенціарної системи. Велика увага приділяється цьому питанню і в юридичній літературі. В літературі неодноразово висловлювалась думка про необхідність створення спеціальних громадських організацій для роботи із звільненими [8, с.39-40]. У наш час, незважаючи на економічні труднощі, назріла конча потреба створити для звільнюваних з місць позбавлення волі центрів соціальної адаптації, де протягом перших місяців після звільнення вони зможуть проживати і водночас вирішувати питання працевлаштування і житла. Важливо зазначити, що центри соціальної адаптації повинні створювати не органи внутрішніх справ, а місцеві органи влади. Хоча саме правоохоронні органи мають бути ініціаторами у вирішенні такої безвідкладної справи.