Судово-психіатрична експертиза свідків і потерпілих

Експертами не можуть бути особи, визнані у встановленому  законом порядку недієздатними, а також ті, які мають судимість.

Права, обов'язки і відповідальність судово-психіатричних експертів, як і всіх інших експертів, регламентовані ст. 77 КПК, статтями 384, 385 і 387 КК України.

Формальними підставами для призначення судово-психіатричної експертизи є:

• хвороблива, незвичайна, недоречна поведінка обвинуваченого в слідчого або на суді, коли він неспроможний правильно осмислити питання, перестає відповідати на за питання або відповідає невпопад, бурхливо реагує на окремі зауваження або запитання і т. ін.;
• наявність у справі документів, що свідчать про психічні порушення в минулому, перебування на лікуванні у психіатричній лікарні або на обліку в психоневрологічному диспансері або кабінеті;
• відсутність достатніх, психологічно зрозумілих підстав і мотивів злочину - при так званих «безмотивних злочинах»;
• неправильна, безглузда або дивна поведінка правопорушника під час вчинення злочину чи під час затримання;
• особлива жорстокість і тяжкість злочину, якщо виникає сумнів у психічному здоров'ї особи, яка його скоїла;
• наявність даних про перенесені в минулому захворювання головного мозку (енцефаліти, менінгоенцефаліти) чи травми черепу (струс, стиснення, забій головного мозку);
• наявність даних про інвалідність або звільнення від строкової військової служби через психічне захворювання;
• безглузді показання обвинуваченого, свідка та потерпілого, що мають характер обмов і самообмов;
• затримка психічного розвитку і навчання в допоміг ній школі;
• підозра в симуляції і дисимуляції психічної хвороби;

 

•   дані про велику частоту психічних захворювань у близьких родичів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Судово-психіатрична експертиза свідків і потерпілих

Відповідно до положень чинного  процесуального законодавства «доказами  у кримінальній справі є всякі  фактичні дані, на підставі яких у визначеному  законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність  чи відсутність суспільне небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила  це діяння, та інші обставини, що мають  значення для правильного вирішення  справи».

Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями  потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком  експерта, речовими доказами, протоколами  слідчих і судових дій, протоколами  з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами» (ст. 65 КПК України).

Показання свідків і потерпілих на досудовому слідстві і судовому розгляді є одним із важливих доказів  у кримінальному процесі. Як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Свідок може бути допитаний про обставини, які підлягають встановленню у даній  справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини  з ними (ст. 68 КПК України). Тому оцінка достовірності показань свідків  є надзвичайно відповідальним завданням  для повноти і об'єктивності розслідування.

Показання очевидців, навіть психічно здорових осіб, інколи є недостатньо  повноцінними і перебувають у  протиріччі з дійсністю. Це може залежати від емоційного стану свідка  чи  потерпілого,  властивостей  пам'яті,  механізмів сприйняття і  відтворення інформації, індивідуальних особливостей особи, бажання чи небажання  повідомити окремі факти. Для того, щоб бути повноцінним свідком, особа  повинна мати збережені психічні функції, розуміти юридичний бік  події і наслідки для обвинуваченого повідомлених нею відомостей.

Повноцінний свідок повинен  правильно і точно сприймати  події і явища, що ним спостерігалися, запам'ятовувати бачене і чуте і  правильно давати про те показання, у тому числі неодноразово. Тобто, процесуальні права свідків і  потерпілих можуть бути повністю реалізованими  лише за умови достатньої психічної  збереженості їхньої особи.

Але показання свідків  інколи можуть бути неповноцінними. В  одних випадках вони можуть бути неправдивими через недобросовісне ставлення  свідка до виконання своїх цивільних  обов'язків (у випадках неправдивих  свідчень). В інших - свідок, навіть добросовісно ставлячись до своїх обов'язків, все  ж таки дає показання, які - в протиріччі з дійсністю.

Добросовісна помилка  свідків може бути обумовлена рядом  обставин: суб'єктивним станом свідка (жах, розгубленість), помилками сприйняття, нездатністю запам'ятовувати і  відтворювати бачене чи іншими причинами  психічного характеру.

Відповідно до п. З ст. 69 КПК України «не можуть бути допитані як свідки особи, які згідно з висновком судово-психіатричної  чи судово-медичної експертизи через  свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них».

Якщо в слідчого і суду виникає сумнів у психічному здоров'ї  свідка і потерпілого, то, відповідно до ст. 76 КПК України, ці особи направляються  на судово-психіатричну  експертизу  для  визначення  психічного   і  фізичного стану.

Завдання експертів-психіатрів полягає в тому, щоб з'ясувати, чи не хворіють ці особи на будь-яке  психічне захворювання і чи здатні вони правильно сприймати факти, свідками яких були, утримувати їх у  пам'яті і відтворювати у своїх  показаннях. При цьому об'єктом  оцінки для експерта-психіатра є  клінічна характеристика психічного стану  особи, яка дає показання, виявлення  психопатологічних розладів, а не особливості і зміст, тим більше не достовірність її показань, оскільки це відноситься до компетенції суду, прокурора, слідчого чи особи, яка проводить  дізнання, які оцінюють докази за своїм  внутрішнім переконанням, що ґрунтується  на всебічному, повному й об'єктивному  розгляді всіх обставин справи в їх сукупності (ст. 67 КПК України).

Свідком і потерпілим може бути особа з будь-якою формою психічної  патології. Але практика свідчить, що найчастіше судово-психіатрична експертиза призначається відносно осіб, що страждають на розумову незрілість (олігофренію), ранні органічні ураження головного  мозку, осіб, що отримали черепно-мозкову  травму при кримінальній ситуації, і значно рідше відносно хворих на шизофренію. Експертний висновок набуває  особливої актуальності, якщо мова йде про потерпілих з психічною  патологією, які були єдиними очевидцями злочину.

Експертний висновок щодо осіб з психічною патологією повинен  відображати здатність особи  здійснювати процесуальні функції  на різних етапах юридичної ситуації з урахуванням характеру розладу  і його динаміки. Медичний критерій визначається поняттям «душевна хвороба», який охоплює всі форми психічної  патології. Юридичний критерій визначається неможливістю потерпілих і свідків  правильно сприймати обставини  справи і давати про них правильні  показання, розуміти характер і значення вчинених відносно потерпілого дій, чинити опір тощо.

Показання психічно хворого  свідка можуть відбивати патологічні  переживання, мати характер маревного  тлумачення подій, навіть тих, які мали місце в реальній дійсності. У  таких показаннях іноді трапляються  перекручені відомості внаслідок  порушення пам'яті, інтелекту і  підвищеної сугестивності особи. Показання  психічно хворих свідків можуть бути також проявами обмови і самообмови внаслідок психічних порушень.

Наявність порушень психіки  не завжди виключає можливість допиту такої особи як свідка. Так, психічні розлади не виключають можливості хворих давати правильні показання, які  хоча і не мають юридичної чинності доказу в справі, але в деяких випадках можуть дати цінний матеріал для проведення слідства і розкриття  злочину.

У таких випадках допит  потрібно проводити обережно, у вигляді  бесіди з хворим, після консультації психіатра або в його присутності, а отримані фактичні дані не сприймати  як докази і шукати їх підтвердження  іншими даними у справі.

Таким чином, об'єктом судово-психіатричної  експертизи повинні бути не показання  свідків і їх достовірність, а  сам свідок (чи потерпілий) і його здатність давати показання. Це повністю відповідає закону, який передбачає постановку перед експертом питань, які стосуються свідків, а не їх показань.

При психопатіях, в осіб з  органічними ураженнями головного  мозку без ознак недоумства, при  епілепсії без значної зміни  інтелекту, при шизофренії в стадії стійкої ремісії без явного дефекту, при незначному прояві дебільності  хворі можуть виступати в якості свідків.

Відносно свідків, як правило, вирішується одне питання: чи може дана особа правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, і  давати про них правильні показання.

Відносно потерпілих коло питань, які вирішуються судово-психіатричною  експертизою, є значно ширшим. Залежно  від глибини ураження психіки  правильність сприйняття різних обставин у потерпілих може бути різною. При  глибокій дебільності, що межує з  імбецильністю, потерпілі не здатні сприймати обставини справи і  давати про них показання внаслідок  глибокого розладу вольової сфери. Протилежний варіант являють  собою хворі з інтелектуальним  недорозвитком. Вони обмежені малим  запасом знань, не проявляють емоційно-вольових розладів, але добре адаптовані у  житті і можуть правильно сприймати  обставини справи і давати про  них правильні показання. Хворі  з проміжними варіантами розладів можуть повністю сприймати обставини події  та давати про неї показання, але  не розуміють значення вчинених дій.

При черепно-мозкових травмах, які супроводжуються порушенням свідомості і втратою пам'яті, якщо потерпілі перебувають у стаціонарах, допит слід проводити після висновку психіатра або психоневролога про  психічний стан хворого. Через злочинні дії (розбійний напад, спроба зґвалтування, зґвалтування і т. ін.) може розвинутись  хворобливий стан психіки (реактивний психоз, параноїд, галюциноз тощо). У таких випадках призначається комплексна судово-медична експертиза за участю психіатра для визначення тяжкості психічного розладу, його прогнозу і зв'язку зі злочинним актом.

Особливо складною буває  експертиза за фактом самогубства потерпілого.

Складною також є судово-психіатрична експертиза безпорадного стану особи (переважно потерпілої у справі про  зґвалтування), коли потерпіла в  силу фізичного або психічного дефекту (фізичні вади, малолітній вік, розлад психічної діяльності або інший  хворобливий або несвідомий стан і т. ін.) не могла розуміти характеру  дій і значення того, що було вчинено  з нею, не могла керувати своїми вчинками або чинити опір насильнику. До безпорадного стану слід віднести: сон, непритомність, сильне алкогольне чи інше сп'яніння, що викликається вживанням психоактивних речовин, гіпноз, слабоумство і психічна хвороба. Констатація безпорадного стану належить до компетенції органів розслідування і суду, а психіатр-експерт лише оцінює психічний стан потерпілого в момент кримінальної дії, тобто визначає можливість особи за її психічним станом розуміти характер   і   значення   дій,   які   вчинюються   щодо   потерпілої, та чинити опір насильнику у певній кримінальній ситуації.

Експертна оцінка безпорадного стану потерпілих,  що виник у  результаті прийому алкоголю, відрізняється  від оцінки алкогольного сп'яніння правопорушників. На безпорадний стан потерпілих вказує загальмованість, пасивність, відчуженість, безтурботність, значні розлади орієнтації. Дуже важко відповісти, чи могла потерпіла при зґвалтуванні в стані сильного сп'яніння усвідомлювати  дії обвинуваченого і чинити йому опір. При цьому не має значення, чи сама вона привела себе до стану  сп'яніння, чи це мало місце під натиском інших осіб. Такі фізичні ознаки сп'яніння, як виражені порушення ходи, мови, нудота, блювання, подальший сон, є об'єктивними ознаками отруєння алкоголем. Велике значення мають особливості  поведінки потерпілої в цей час, які дозволяють оцінити її проступки  як результат обумовленої  інтоксикацією  зміни  орієнтації  в оточуючому середовищі і оцінки подій, які відбувалися.

Якщо такий засуджений захворів хронічним психічним захворюванням, то його слід визнавати неосудним  у відношенні інкримінованого йому діяння і виносити висновок про неможливість ним відбування покарання. У разі тимчасового розладу психічної  діяльності в момент вчинення протиправного  діяння засуджений визнається неосудним, але при цьому виноситься висновок про його можливість після одужання відбувати покарання по попередній кримінальній справі. Заходи медичного  характеру в першому випадку  визначаються особливостями психічного стану і соціальною небезпекою хворого, у другому - рекомендується примусове  лікування в психіатричній лікарні  з суворим наглядом, а після  одужання, поверненням у виправно-трудові  установи для відбування покарання  по першому злочину.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Судова психіатрія - це наука, яка найтіснішим чином пов'язана  з психологією, філософією, правовими  і медичними науками. Вона невіддільна  від загальної психіатрії, але  має свої особливі завдання.

Будучи наукою медичною і  залишаючись у системі охорони  здоров'я, судова психіатрія вивчає психічні розлади з метою сприяння правосуддю і зміцненню законності. Вона має  справу з тими розладами психічної  діяльності, встановлення яких у кримінальному  чи цивільному судочинстві спричиняє  настання специфічних правових наслідків - звільнення від кримінальної відповідальності, застосування примусових заходів медичного  характеру, визнання договору недійсним  тощо.

Судова психіатрія покликана, з одного боку, допомагати слідству і суду дотримувати гуманного  принципу закону - не вважати суспільне небезпечні діяння психічно хворих злочинами, а психічно хворих, які скоїли суспільне небезпечні діяння,- злочинцями; з іншого боку - не допускати випадків, коли психічно здорова особа, що вчинила злочин, могла б ухилитися від заслуженого покарання, симулюючи психічне захворювання.