Міжнародне кримінальне право

3. Злочини  проти людяності: винищення, поневолення,  заслання та інші жорстокості  у відношенні цивільного населення  або переслідування з політичних, расових чи релігійних мотивів. Перелік уже був доповнений статутами трибуналів для Югославії та Руанди, включенням до нього таких злочинів, як тортури, ув'язнення і зґвалтування. А Римський статут Міжнародного кримінального суду 1998 р. передбачає відповідальність, крім того, і за апартеїд, примусову стерилізацію та інші форми сексуального насильства, а також за переслідування будь-якої ідентифікованої групи за мотивами, які визнані неприпустимими згідно міжнародного права.

     У 1948 р. з прийняттям Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього утворилася ще одна група міжнародних злочинів. Під геноцидом розуміють - дії, що мають на меті знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку.

     Крім  того, різні вчені виділяють і  інші групи міжнародних злочинів. Багато юристів-міжнародники до міжнародних злочинів відносять також тероризм, наприклад професор Р.А. Каламкарян, І.І. Карпець та ін. Дійсно, суспільну небезпеку для всього міжнародного співтовариства даного діяння важко переоцінити.

Особливості міжнародних злочинів⁷:

- зазіхають на міжнародний мир і безпеку, загрожують основам міжнародного правопорядку;

- часто здійснюються в безпосередньому зв'язку з державою;

- можуть спричинити відповідальність держави як суб'єкта міжнародного права.

     Таким чином, національне правосуддя проблему відповідальності осіб, що здійснюють міжнародні злочини, як правило, не вирішує. Для цього засновуються суди, які здійснюють міжнародну кримінальну юрисдикцію щодо фізичних осіб, а відповідальність держави відбувається у формі обмеження його юрисдикції щодо власних громадян - безпосередніх учасників скоєння міжнародного злочину. Вперше такі Міжнародні трибунали були створені в 1945 р. для суду над головними нацистськими злочинцями і в 1946 р. - над японськими мілітаристами.

     Наступний крок на цьому шляху було зроблено Радою Безпеки ООН, який резолюцією № 808 у 1993 р. заснував Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, скоєні на території колишньої Югославії, а в 1994 р. резолюцією № 955 заснував Міжнародний трибунал по Руанді. Згідно з цими постановами, особисту кримінальну відповідальність несуть як конкретні виконавці злочинних діянь, так і посадові особи, які віддавали відповідні накази, включаючи главу держави або уряду.

     Нарешті, 17 липня 1998 р. Дипломатичні конференція в Римі прийняла Статут Міжнародного кримінального суду, за яким до міжнародної кримінальної юрисдикції віднесено такі склади злочинів: злочин геноциду, злочини проти людства (вбивство, винищення, поневолення, депортація або насильницьке переміщення, ув’язнення до в'язниці, тортури, зґвалтування тощо, що здійснюються в відношенні громадянського населення); військові злочини (серйозні порушення Женевських конвенцій 1949 р.), злочин агресії.

     Від міжнародних злочинів слід відмежувати  злочини міжнародного характеру. Слід зазначити, що в міжнародному праві  поки немає єдиного терміна для  позначення цих злочинів. Тому в  різних джерелах можна зустріти назви: міжнародні кримінальні злочини, транснаціональні злочини, конвенційні та ін. До злочинів міжнародного характеру відносять діяння, які посягають на інтереси кількох держав і внаслідок цього представляють міжнародну суспільну небезпеку, але вчиняються особами (групами осіб) поза зв'язку з політикою будь-якої держави заради досягнення власних і протиправних цілей. За своєю юридичною природою вони в більшості можуть бути віднесені до загальнокримінальних злочинів, ускладненими "іноземним елементом".

     На  відміну від міжнародних злочинів відповідальність за кримінальні злочини міжнародного характеру, несуть лише фізичні особи. Настає вона на основі міжнародних угод, але за внутрішньодержавним законодавством та у рамках національної юрисдикції.

     У залежності від ступеня міжнародної  небезпеки, об'єкта злочинного посягання та інших ознак кримінальні злочини міжнародного характеру підрозділяють на наступні основні види⁸:

1. Злочини  проти стабільності міжнародних відносин: міжнародний тероризм, захоплення заручників, злочини на повітряному транспорті, розкрадання ядерного матеріалу, пропаганда війни та ін.

2. Злочини, що завдають шкоди економічному, соціальному і культурному розвитку держав: легалізація незаконних доходів, незаконний обіг наркотиків, контрабанда, нелегальна еміграція, порушення правового режиму виключної економічної зони і континентального шельфу, розкрадання культурних цінностей народів і ін.

3. Злочини,  що посягають на особисті права людини: рабство, работоргівля, торгівля жінками і дітьми, експлуатація проституції третіми особами, поширення порнографії, тортури, систематичні і масові порушення прав людини та ін.

4. Злочини,  що здійснюються у відкритому  морі: піратство, розрив або ушкодження  підводного кабелю або трубопроводу, несанкціоноване мовлення з відкритого моря, зіткнення морських судів, ненадання допомоги на морі, забруднення моря шкідливими речовинами та ін. Таким чином, в доктрині міжнародного права на основі статутів міжнародних судових установ та інших договорів розроблені поняття міжнародних злочинів і злочинів міжнародного характеру, а також їх класифікації. 

2.2. Міжнародні стандарти в області в галузі кримінального правосуддя і виконання покарань

     Такі  стандарти - визнаний міжнародним співтовариством необхідний рівень вимог, що пред'являється до здійснення прав людини при попередньому розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ, а також виконання кримінальних покарань. Ці вимоги зафіксовані в деяких статтях Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р., а також в спеціально прийнятих в цих цілях міжнародних документах - Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдяних чи таких, що принижують гідність видів поводження і покарання 1984 р.; Мінімальних стандартних правилах поводження з ув'язненими (прийнятих Конгресом ООН з попередження злочинності і правопорушниками 30 серпня 1955 і схвалених Економічною і соціальною радою ООН в його резолюціях від 31 липня 1957 р., від 13 травня 1977 р. і 25 травня 1984 р.), Зводі принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню або ув’язненню в якій би то не було формі (затверджених резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р.); Мінімальних стандартних правилах ООН щодо осіб, не пов'язаних з тюремним ув'язненням (Токійські правила 1990 р.); Мінімальних стандартних правилах ООН, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила, затверджені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1985 р.); Правилах ООН , що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених свободи (прийнятих Конгресом ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками 14 грудня 1990), Конвенції про захист прав людини і основних свобод та інших документах Ради Європи.

     Розвиваючи  основоположні принципи дотримання прав людини в сфері кримінального  правосуддя, зафіксовані у Загальній  декларації прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права конкретизує права арештованого і затриманого. Вони полягають у наступному.

     Кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його арешту і в терміновому порядку повідомляється обвинувачення проти нього. Кожна заарештована або затримана за звинуваченням у кримінальному злочині особа в терміновому порядку доставляється до судді чи іншій посадовій особі, котрій за законом належить право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення. У міжнародному пакті сформульовані наступні гарантії права обвинуваченого на справедливий розгляд пред'явленого йому карного обвинувачення⁹:

а) бути терміново і докладно повідомленим мовою, котру він розуміє, про характер і причину обвинувачення проти нього;

б) мати час і можливості для підготовки свого захисту і зноситися  з обраним ним самим захисником;

в) бути судимим без невиправданої затримки;

г) бути судимим у його присутності і  захищати себе особисто або використовувати правову допомогу захисника, а якщо він не має захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому випадку, коли інтереси правосуддя того вимагають, безплатно для нього в будь-якому такому випадку, коли у нього немає достатніх коштів для оплати цього захисника;

л) допитувати свідків обвинувачення або мати право на те, щоб ці свідки були допитані, і мати право на виклик і допит його свідків на тих самих умовах, які існують для свідків, які дають свідчення проти нього;

е) користуватися  безкоштовною допомогою перекладача, якщо він не розуміє мови, яка використовується у суді, або не говорить цією мовою;

ж) не бути примушеним до дачі свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним.

     У відношенні неповнолітніх процес повинен бути таким, щоб враховувались їх вік і бажаність сприяння їх перевихованню. Кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має право на те, щоб його засудження і вирок були переглянуті вищестоящою судовою інстанцією згідно з законом. На європейському рівні міжнародні стандарти в області правосуддя та виконання покарань зафіксовані в Конвенції Ради Європи про захист прав людини і основних свобод 1950 р. і одинадцяти Протоколах до неї, прийнятих у наступні роки.

     Відповідно  до Конвенції кожна держава-учасниця зобов'язана вжити ефективні законодавчі, адміністративні, судові та інші заходи для недопущення актів катувань на будь-якій території, яка знаходиться під її юрисдикцією. При цьому ніякі обставини, якими виключними вони б не були (стан війни або її загроза, внутрішня політична нестабільність чи будь-яке інше надзвичайний стан), не можуть служити виправданням тортур. Не може служити їх виправданням і наказ вищестоящого начальства або державної влади.

     За  міжнародні злочини, що підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, даний Суд відповідно за Римським Статутом має право призначити одне з наступних покарань:

а) позбавлення  волі на певний строк, обчислювальний у кількості років, що не перевищує  максимального терміну в 30 років;

б) довічне  позбавлення волі за виключно тяжкий характер злочину та з урахуванням  індивідуальних обставин особи, визнаної винною у його вчиненні;

     Крім  позбавлення волі, Суд має право  призначити:

а) штраф;

б) конфіскацію  доходів, майна і активів, отриманих прямо або опосередковано в результаті злочину, без шкоди для прав bona fide (сумлінних) третіх сторін (ст. 77).

     Таким чином, відповідно до Статуту Міжнародний  кримінальний суд може призначити одне з основних покарань у вигляді  позбавлення волі на певний строк або довічного позбавлення волі і приєднати до нього штраф і (або) конфіскацію майна. При цьому конфіскація може поширюватися тільки на майно, яке пов'язане зі злочинною діяльністю особи. Відповідно до норм міжнародного кримінального права в якості найбільш прийнятних заходів покарань за злочини встановлено¹⁰:

- Штраф;

- Конфіскація  майна:

- Позбавлення  волі, включаючи тюремне ув'язнення.

     Звід  принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню або ув’язненню в якій би то не було формі, підкреслює, що всі затримані чи ув'язнені мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особистості. У порівнянні з Мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими Звід конкретизує: права ув'язнених жінок, особливо вагітних, дітей, підлітків, людей похилого віку, хворих чи інвалідів; права всіх заключних на отримання юридичної допомоги, в тому числі і від його адвоката, і інші права. Підслідні або підсудні мають право негайно повідомити своїй сім'ї про своє затримання, і їм надаються всі різні можливості для спілкування з родиною, друзями та особами, контакти з якими представляють для них законний інтерес. Їм також повинні вирішуватися побачення з цими особами в гідних умовах під наглядом і при деяких обмеженнях, необхідних в інтересах відправлення правосуддя, безпеки та підтримки порядку в місцях позбавлення волі. Підсудним або підслідним надається можливість користуватися окремою камерою, за винятком обставин, які роблять це небажаним. Їм дозволено носити власний одяг, при-знаходити книги, газети, письмове приладдя, отримувати медичну допомогу від свого лікуючого зубного лікаря, якщо є підстави для такого прохання. Їм пропонується, у міру можливості, трудитися, але їх не можна примушувати до цього.