Міжнародне кримінальне право

Індивідуальна робота

з міжнародного публічного права

на тему: “Міжнародне кримінальне право  ” 
 
 
 

ПЛАН

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. МІЖНАРОДНЕ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА………………………………………………………4

1. Поняття, принципи і джерела міжнародного кримінального права……….4
2. Система і методи міжнародного кримінального права……………………8

РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОЖНІ ЗЛОЧИНИ ТА ПОКАРАННЯ  ЗА МІЖНАРОДНИМ КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ……………………………11

2.1. Поняття  та види міжнародних злочинів  і злочинів міжнародного характеру…………………………………………………………………………11

2.2. Міжнародні  стандарти в галузі кримінального  правосуддя і виконання покарань………………………………………………………………………….15

ВИСНОВОК…………………………………………………………………….20

ЛІТЕРАТУРА……………………………………………………………………21 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

     Проблема  злочинності як негативного явища  в даний час набуває дедалі більшою мірою глобальний характер. По-перше, оскільки злочинність практично у всіх країнах світу перетворюється на серйозне перешкоди на шляху їх соціально-економічного, політичного та культурного розвитку, істотно знижує якість життя населення, що зумовлює, зацікавленість держав в спільному пошуку найбільш дієвих шляхів і засобів рішення даної проблеми. По-друге, у зв'язку з тим, що коло злочинних діянь, що представляють очевидну міжнародну небезпеку (наприклад, незаконний обіг наркотиків, зброї, радіоактивних матеріалів, терористичні акти), постійно розширюється, а боротьба з такого роду злочинами стають по-справжньому ефективною тільки при узгодженні дій різних держав, при раціональному поєднанні всередині - державних та міжнародних зусиль.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 1. МІЖНАРОДНЕ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО  ЯК ГАЛУЗЬ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА 

1.  Поняття,  принципи і джерела міжнародного кримінального права

  Міжнародне кримінальне право (МКП) - галузь міжнародного публічного права; система принципів і норм, що регулюють співробітництво держав і міжнародних організацій у боротьбі зі злочинністю, передусім з міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру. Воно тісно пов'язане з національним кримінальним правом¹. Його вдосконалення в теперішній час обумовлено небаченим зростанням злочинності на національному та міжнародному рівнях і носить оборонний, вимушений характер з боку світового співтовариства.

     Незважаючи  на те, що міжнародне кримінальне право як галузь міжнародного права сформувалася в основному в кінці XIX століття, воно має глибокі історичні корені. Деякі з його інститутів можуть бути віднесені до витоків виникнення держави і права. У першу чергу це стосується видачі злочинців (екстрадиції), яка не тільки є найдавнішим його інститутом, але саме з нього бере свій початок міжнародне кримінальне право. З інституту видачі починається і періодизація міжнародного кримінального права, що збігається з відомою періодизацією міжнародного права взагалі.

     У порівнянні з національним кримінальним правом МКП має ряд особливостей. По-перше, предметом його регулювання є співпраця держав у боротьбі з міжнародною злочинністю. По-друге, МКП носить комплексний характер, тобто його джерела включають норми карного права, кримінального процесу і кримінально-виконавчого права. При цьому в основі лежить попередження злочинності, тому МКП включає в себе міжнародну кримінологію. По-третє, його норми, що встановлюють злочинність і караність діяння, в деяких випадках мають зворотну силу. Це відноситься до матеріальних норм статутів міжнародних трибуналів, які не суперечать ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. По-четверте, його суб'єктами є не тільки фізичні, але і юридичні особи і держави. У зв'язку з цим у ст. 4 проекту Кодексу злочинів підкреслено, що судове переслідування особи за злочин проти миру і безпеки людства не звільняє від відповідальності державу. Важливим є питання про співвідношення міжнародного кримінального і внутрішньодержавного права. Ця проблема носить підлеглий характер до проблеми співвідношення міжнародного і національного права. Вітчизняна доктрина міжнародного права виходить з того, що вони являють собою самостійні і особливі правові системи, не підпорядкованих однин одному. Проте міжнародне і національне право знаходяться в постійній взаємодії, яке опосередковується волею держав - учасників міжнародних відносин. При цьому «концепція панування права передбачає визнання всіма державами верховенства міжнародного права в загальній системі права»². З одного боку, норми міжнародного кримінального права реалізуються лише шляхом трансформації в національне законодавство. Кримінальні кодекси держав постійно «поповнюються» за рахунок таких конвенційних злочинів, як «відмивання» грошей, тероризм, порушення законів і звичаїв війни, злочини на повітряному транспорті і т.п. З іншого боку, національне кримінальне право надає позитивний вплив на розробку та функціонування міжнародних договорів по боротьбі зі злочинністю. При розробці проектів договорів вивчається законодавчий досвід держав, які спочатку самі встановили карну відповідальність за незаконне поширення наркотиків, викрадення повітряних суден і інші злочини. Крім того, на базі загальних принципів кримінального права держав будуються такі специфічні інститути міжнародного кримінального права, як співучасть, замах на злочин, злочинний наказ, призначення покарання та ін.

     Національні суди застосовують норми міжнародного кримінального права з застереженнями. До їх числа належать: трансформація договірних норм в кримінальне законодавство країни, ратифікація та опублікування договорів відповідно до встановлених законами держави правилам, відповідність договорів загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, точність і конкретність міжнародних договорів з метою їх застосування національними судами тощо.

     Джерелами міжнародного кримінального права³ є:

- Конвенції  про боротьбу з міжнародними  злочинами і злочинами міжнародного характеру (Про боротьбу із захопленням заручників 1979 р., Про боротьбу проти незаконного обороту наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р.).

- Договори  про співробітництво та правової  допомоги у кримінальних справах (Договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах між РФ і Молдовою 1993 р., Договір про видачу між РФ і КНР 1995 р.).

- Договори, що регулюють діяльність міжнародних організацій, в чию компетенцію входить боротьба зі злочинністю (Статут міжнародних організації кримінальної поліції 1956 р.).

     Дискусійним у доктрині міжнародного права є  питання про віднесення до джерел кримінального права міжнародного звичаю. Важко погодитися з точкою зору про те, що звичайні норми міжнародного права відіграють більш значущу роль, ніж договори. У цьому зв'язку можна стверджувати, що міжнародні звичаї все частіше включаються в міжнародні договори. Сказане не означає, що в міжнародному кримінальному праві немає звичайних норм. Вони є. В якості прикладу можна навести деякі правила видачі злочинців. Відомо, що при обов'язковій видачі злочинець підлягає за наявності між державами міжнародного договору. При відсутності такого договору діє звичайна норма - «або видай або суди». Інша справа, прецеденти, судові рішення, які віднесені до допоміжних джерел міжнародного права ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН. Вони «роблять вплив на розвиток міжнародного права, підтверджуючи чи констатуючи відсутність тієї чи іншої міжнародно-правової норми»⁴.

     Однією  з особливостей розглянутих джерел є придання зворотної сили цілої низки норм міжнародного кримінального права. Наприклад, зворотну силу мали матеріальні норми Нюрнберзького і Токійського міжнародних військових трибуналів, міжнародних трибуналів по Югославії і Руанді, а також національні закони про спеціальних судах в Луанді і Пномпені, в яких встановлювалася злочинність і караність діянь до їх вчинення підсудними. На перший погляд це суперечить відомій формулі, тобто заборона зворотної дії кримінального закону. У зв'язку з цим у вироку Нюрнберзького військового трибуналу було підкреслено, що в момент вчинення інкримінованих підсудним діянь вони були заборонені Гаазькими конвенціями про закони і звичаї війни 1907р., іншими міжнародно-правовими актами, міжнародними звичаями, принципами права та гуманізму. У 1966 р. це найважливіше положення знайшло своє юридичне закріплення в ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Вона встановлює: «Ніщо не перешкоджає судовому розгляду і покаранню будь-якої особи за діяння чи бездіяльність, що в момент вчинення становили кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних міжнародним співтовариством». Закономірним процесом розвитку міжнародного кримінального права є його кодифікація з метою об'єднати в одному документі договору практику держав і міжнародні звичаї, вироблення нових засад та інститутів. Це завдання покладено на Комісію міжнародного права ООН.  

2.  Методи міжнародного кримінального права

     Якщо  предмет галузі права - «особлива ділянка суспільного життя», то метод правового регулювання являє собою особливий юридичний режим - тобто те, як, яким способом здійснюється юридичне регулювання тієї чи іншої галузі. Загальноприйнятим методом міжнародно-правового регулювання в цілому є вироблення і здійснення правових норм на основі взаємної згоди і добровільності учасників будь-яких правовідносин. Проте заходи в рамках реалізації відповідальності за міжнародним кримінальним правом включають елементи сили, примусу, що, на думку багатьох авторів, не відповідає погоджувальній природі сучасного міжнародного права в цілому.

     У загальній теорії права звичайно виділяються три методи (типи) правового регулювання: дозвіл, припис та заборону. При цьому підкреслюється, що всі три типи правового регулювання можна виявити в різних галузях права, але в одних вирішальним є дозвіл, в інших - припис, в третіх - заборона.

     Здавалося б, сама сутність міжнародного кримінального  права змушує говорити про те, що для нього характерний заборонний (примусовий) метод впливу. Дійсно, це найбільш очевидно, адже більшість міжнародних актів встановлюють злочинність діяння і обов'язок піддаватися відповідальності у разі його вчинення.

     Загальноприйнята  позиція, згідно з якою ті чи інші правовідносини, що входять у предмет галузі права, характеризуються конкретними методами. Так, охоронні суспільні відносини в міжнародному кримінальному праві регламентуються:

- методами реалізації відповідальності у вигляді призначення покарання за вчинення злочинів згідно міжнародному кримінальному праву;

- методами звільнення від відповідальності за наявності обставин, зазначених у нормах міжнародного кримінального права.

     При цьому такий метод, як реалізація відповідальності у вигляді призначення  покарання, не означає застосування санкції міжнародної кримінально-правової норми в силу того, що названі норми не містять санкцій як таких. Тому при реалізації покарання можуть бути застосовані санкції національного закону і використані види і розміри покарань, які були раніше визначені у рішеннях міжнародних організацій. Про це, зокрема, свідчать положення ст. 21 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду⁵.

     Для суспільнопримусових правовідносин, які входять у предмет міжнародного кримінального права, характерний метод припису. Саме прагнення до недопущення злочинів за міжнародним кримінальним правом обумовлює те, що будь-якій особі пропонується утриматися від їх вчинення.

     В сучасне МКП практично не знає такої складової частини свого предмета, як регулятивні правовідносини. Тому доводиться констатувати якщо не відсутність у міжнародному кримінальному праві, то дуже слабкий розвиток і такого методу правового регулювання, як дозвіл. Це не зовсім добре, так як міжнародне кримінальне право не виключає можливості настання відповідальності за вчинення (за певних обставин) діяння, яке, наприклад, за внутрішнім Законом взагалі могло б вважатися незлочинним і навіть «рекомендованим» з боку законодавця. Проте і цьому факту є пояснення. Злочини, передбачені міжнародним кримінальним правом, як раз і специфічні тим, що завдають шкоду абсолютним благам - інтересам забезпечення миру і безпеки людства в цілому. Мабуть, з цієї причини сам факт навмисного заподіяння шкоди цим благам розцінюється як злочинний. Можливо, цим і пояснюється той факт, що міжнародне кримінальне право не знає в принципі інституту обставин, що виключає злочинність скоєного - мова може йти тільки про можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності від міжнародного кримінального права.

     Таким чином, виходячи із специфіки предмета міжнародного кримінального права, можна говорити про те, що для цієї галузі притаманні два основних методи юридичного регулювання - заборона і припис.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОЖНІ ЗЛОЧИНИ ТА ПОКАРАННЯ  ЗА МІЖНАРОДНИМ КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ 

2.1. Поняття  та види міжнародних злочинів  і злочинів міжнародного характеру

     Під міжнародним злочином в доктрині міжнародного права розуміється  діяння, що порушує настільки основоположні, життєво важливі інтереси світового  співтовариства, що воно розглядається як злочин перед усім світом у цілому⁶. Вперше перелік міжнародних злочинів був сформульований у Статуті Міжнародного військового трибуналу (МВТ) 1945 р. і аналогічному Статуті по Далекому Сходу 1946 р. У ст. 6 Статуту МВТ міжнародні злочини були поділені на 3 групи:

1. Злочини  проти миру: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни або війни з порушенням міжнародних договорів або запевнень.

2. Військові  злочини: під якими розуміються серйозні порушення законів і звичаїв війни, вбивства, катування чи відведення громадянського населення окупованих територій для примусових робіт; вбивства чи катування військовополонених чи осіб, які перебувають у морі; вбивство заручників; безцільне руйнування міст і сіл, розорення, не виправдане військовою необхідністю. Статут трибуналу для Югославії доповнює і конкретизує цей перечень, включаючи в нього біологічні експерименти, примус військовополоненого або цивільної особи служити в збройних силах ворога; взяття цивільних осіб в якості заручників і навіть позбавлення військовополоненого або цивільної особи права на нормальне судочинство. Заборонено також захоплення, руйнування або умисне пошкодження культурних, благодійних, навчальних, художніх і наукових установ, історичних пам'яток, художніх і наукових творів.