Кримінальна відповідальність за заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою

Публікації. Результати дослідження викладені автором у п’яти наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України та дванадцяти тезах доповідей на наукових конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку літератури (308 найменувань) та двох додатків. Повний обсяг дисертації становить 219 сторінок, із них: обсяг основного тексту – 193 сторінки, обсяг додатків – 7 сторінок, список використаної літератури – 19 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі висвітлено актуальність теми дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, емпіричну базу дослідження, сформульовано наукову новизну, розкрито теоретичне та практичне значення отриманих результатів, вказано на їх апробацію.

Розділ 1 “Загальні засади дослідження кримінальної відповідальності за заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою” складається із чотирьох підрозділів.

Підрозділ 1.1. “Стан дослідження питань кримінальної відповідальності за заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою в теорії кримінального права” містить аналіз стану дослідження проблем, яким присвячена дисертація. Отриманий результат дає підстави констатувати, що у кримінально–правовій літературі багато питань, які стосуються предмета дослідження, є спірними або не досліджувалися взагалі.

У підрозділі 1.2. “Підстави криміналізації заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою” комплексно досліджено об’єктивні і системно–правові критерії криміналізації діянь, передбачених досліджуваною нормою. Необхідність існування ст. 192 КК України зумовлена, перш за все, суспільною небезпекою, поширеністю таких злочинних посягань. Досліджувана норма важлива у системі кримінального права, оскільки норми, які встановлюють відповідальність за вилучення майна різними способами, пошкодження майна тощо не охоплюють повністю відносин власності.

У підрозділі 1.3. “Вирішення питання про кримінальну відповідальність за заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою в історії вітчизняного кримінального законодавства” вивчено історичний розвиток питань, пов’язаних із кримінальною відповідальністю за заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою. На підставі проведеного аналізу зроблено висновки про те, що з часів функціонування Руської Правди диференціюється відповідальність за посягання, пов’язані із зверненням майна на свою користь і посягання, в яких немає звернення майна винними на свою користь – незаконне користування.

У підрозділі 1.4. “Іноземний досвід боротьби із заподіянням майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою” з’ясовано питання про встановлення кримінальної відповідальності за заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою за кордоном. Дослідження досвіду боротьби кримінально–правовими засобами із аналізованими посяганнями у іноземних державах дає підстави вважати, що кримінально–правові норми, які передбачають відповідальність за такі злочинні діяння, містяться у всіх кримінальних кодексах і є невід’ємною складовою злочинів проти власності.

Розділ 2 “Елементи та ознаки складу заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою” складається із п’яти підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Об’єкт заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою” розглянено питання, пов’язані із дослідженням родового та безпосереднього об’єктів злочину, передбаченого ст. 192 КК України.

Родовим об’єктом злочинів проти власності слід визначати  власність як відносини з приводу належності майна, товарного обігу речей та неуречевленого майна. Цей підхід до розуміння родового об’єкта злочинів проти власності на кримінально–правовому рівні врахує зміни в економіці у зв’язку з переходом до ринкової системи, забезпечить належний правовий захист власності на неуречевлене майно.

Безпосереднім об’єктом заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою є  власність у частині поповнення фондів власника. Відносини щодо поповнення фондів власника повністю охоплюють відносини з приводу незаконного тимчасового запозичення майна і з приводу неоплати за надане власником неуречевлене майно. Злочин, передбачений ст. 192 КК України посягає на власність, тому підстав для перенесення аналізованої статті у розділ VII “Злочини в сфері господарської діяльності” немає.

Підрозділ 2.2. “Предмет заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою” містить обґрунтування того, що предметом досліджуваного складу злочину можуть бути не лише речі, а й неуречевлене майно. Фізичну ознаку предмета злочину, що полягає у матеріальності тих чи інших предметів, варто розуміти як об’єктивне існування у світі. Під час ухилення від оплати за неуречевлене майно предметом злочину виступає це неуречевлене майно, а не його грошовий еквівалент.

Предметом злочинів проти власності можуть бути як речі, так і неуречевлене майно. Визначення предмета злочинів проти власності  як “майна” вважаємо неточним, оскільки термін “майно” у кримінально–правовому  змісті не співпадає за обсягом із терміном “майно” у цивільно–правовому значенні. Вважаємо, що термін “майно” у змісті статей КК України відповідає поняттю “річ” у цивільно–правовому розумінні, тобто охоплює тільки уречевлене майно.

Предметом заподіяння майнової шкоди шляхом обману або  зловживання довірою є речі (рухомі та нерухомі) і неуречевлене майно. Речі є предметом аналізованого посягання під час незаконного тимчасового запозичення майна (крім індивідуально визначених споживних речей), ухилення від оплати за виконані роботи, результатом яких є матеріалізований об’єкт. Неуречевлене майно є предметом злочину, передбаченого ст. 192 КК України, під час ухилення від оплати за послуги, інтернет-час тощо.

Вважаємо недоцільним доповнення КК України ст. 188¹ “Викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання”, оскільки енергія є неуречевленим майном, а предметом викрадення відповідно до теорії кримінального права, може виступати лише майно у розумінні речі. Енергія – це предмет цивільно–правового обігу, який належить до так званої майнової групи як проміжна об’єктна категорія (між речами і майновими правами). З огляду на невідповідність диспозиції ст. 188¹ КК України до теоретичних положень науки кримінального права, з урахуванням ряду інших зауважень і аргументів, які свідчать про недоліки цієї статті, вважаємо, що її існування є зайвим, оскільки ст. 192 КК України повною мірою охоплює злочинні діяння щодо ухилення від оплати за споживання енергії. Ст. 188¹ КК України слід виключити, а енергію розглядати як неуречевлене майно, що є предметом заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою.

У підрозділі 2.3. “Об’єктивна сторона заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою” визначено зміст ознак об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 192 КК України. Злочинне діяння під час заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою може бути вчинене у двох формах: незаконне тимчасове запозичення майна або ухилення від оплати за надане неуречевлене майно. Тимчасове запозичення чужого майна можна визначити як самовільне заволодіння і/або тимчасове використання чужого майна безоплатно, безпідставно, без наміру привласнити таке майно. Діяння щодо неоплати за неуречевлене майно недоцільно називати незаконним використанням конкретних неуречевлених цінностей, оскільки злочинним є не саме використання, а ухилення від оплати за це майно.

Детальний аналіз можливих форм вчинення злочину, передбаченого ст. 192 КК України, і способів, передбачених у диспозиції цієї статті, дає змогу стверджувати, що доцільною є чітка вказівка у диспозиції аналізованої статті на можливі форми вчинення злочинного посягання з уникненням чіткого переліку способів вчинення діяння. Проведене дослідження засвідчує, що на практиці можливе вчинення діянь, які підпадають під ознаки аналізованого злочину не лише шляхом обману або зловживання довірою, а й іншими способами (наприклад, таємно).

Під майновою шкодою як ознакою складу злочину, передбаченого ст. 192 КК України, запропоновано розуміти як реальні збитки, так і упущену вигоду. Адже, під час визначення розміру шкоди від розкрадання, у ціні, яка береться за основу, закладено торговельну націнку і прибуток, які за своєю природою є упущеною вигодою. Упущена вигода може бути врахована під час кваліфікації суспільно–небезпечного посягання за наявності таких підстав: 1) майнова шкода, яка включатиме упущену вигоду, була спричинена суспільно–небезпечною поведінкою винної особи; 2) є причинний зв’язок між діянням і шкодою (в т.ч. і упущеною вигодою); 3) наслідки охоплювалися умислом винної особи.

Обґрунтовано, що розмір значної шкоди  у диспозиції ст. 192 КК України доцільно зменшити з 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (станом на 2006 р. – 8750 грн) до 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (станом на 2006 р. – 1750 грн).

У підрозділі 2.4. “Суб’єкт заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою” проаналізовано проблемні питання суб’єкта цього складу злочину. Суб’єктом заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою є фізична осудна особа, яка досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Вказано, що службові особи за аналогічні діяння притягуються до кримінальної відповідальності за злочини у сфері службової діяльності.

У підрозділі 2.5. “Суб’єктивна сторона заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою” визначено особливості суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 192 КК України. Дослідження суб’єктивної сторони злочину дає змогу підсумувати, що заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою може бути вчинено з прямим умислом, оскільки винний усвідомлює фактичну сторону вчинюваного діяння, передбачає настання наслідків у вигляді майнової шкоди, так як непередання ним відповідних сум обов’язково призведе до заподіяння шкоди власнику чи володільцю, бажає настання таких наслідків.

Розділ 3 “Співвідношення заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою із суміжними посяганнями”. У цьому розділі проведено розмежування злочину, передбаченого ст. 192 КК України, із суміжними злочинами, цивільними правопорушеннями і адміністративними проступками.

Зазначено, що заподіяння майнової шкоди  шляхом обману або зловживання довірою  потрібно розмежовувати з іншими злочинами проти власності, насамперед, за такими ознаками: 1) за об’єктивною стороною – формами вчинення злочинного заподіяння майнової шкоди є незаконне тимчасове запозичення майна або ухилення від передачі оплати за надане неуречевлене майно; відсутній факт переходу майна “на постійно” із фонду потерпілого у фонд винної особи; 2) за предметом – у разі вчинення злочину у формі ухилення від передання оплати за надане неуречевлене майно предметом злочину є неуречевлені об’єкти власності (окрім енергії). Між ст. 188¹ та ст. 192 КК України розмежування слід проводити за предметом посягання і за самим діянням.

Основною розмежувальною ознакою  між злочином, передбаченим ст. 192 КК України, і злочином, передбаченим ст. 289 КК України, в частині незаконного тимчасового використання транспортних засобів є суб’єкт злочину. Якщо особа використовувала транспортний засіб у власних цілях і не мала ніякого права на використання цього транспортного засобу, її діяння кваліфікуються за ст. 289 КК України. Якщо ж особа використовує транспортний засіб, наприклад, у зв’язку із своїми трудовими функціями, її діяння, за наявності інших ознак складу злочину, слід кваліфікувати за ст. 192 КК України.

Під час кваліфікації діянь службової  особи як зловживання владою чи службовим  становищем (ст. 364 КК України) додаткова кваліфікація вчиненого як заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК України) не потрібна, оскільки ст. ст. 364 та 192 КК України конкурують як частина і ціле і, відповідно до правил кваліфікації, повинна застосовуватися під час кваліфікації норма про ціле, тобто ст. 364 КК України. Вчинення службовою особою з використанням свого службового становища іншого злочину (в т.ч. злочину, передбаченого ст. 192 КК України) потрібно розглядати як істотну шкоду нематеріального характеру під час вчинення злочинів у сфері службової діяльності.

Аналіз співвідношення ст. 192 КК України і цивільних деліктів дає змогу констатувати, що в деяких випадках можлива одночасна наявність злочину і цивільного делікту. Не є кримінально–караною звичайна неоплата за неуречевлені цінності за цивільно–правовими договорами. Лише ухилення від оплати за неуречевлене майно може визнаватися злочином.

Відмежування між адміністративними  деліктами і ст. 192 КК України здійснюється за розміром заподіяної діянням шкоди.

В останньому четвертому розділі “Застосування покарання за заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою” зазначено, що аналіз санкції ст. 192 КК України та практики реалізації кримінальної відповідальності за цей злочин, свідчать про те, що сьогоднішнє формулювання ст. 192 КК України, не є досконалим. З метою забезпечення реальності співвідношення між суспільною небезпекою діяння, його наслідками та можливим покаранням за заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою необхідно: 1) встановити однакові величини, які братимуться за основу під час визначення розміру матеріальної шкоди, заподіяної злочином та покаранням у вигляді штрафу; 2) збільшити розміри штрафів за вчинення цього діяння, оскільки неприпустимою є ситуація, що навіть за однакового підходу до визначення розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян під час кваліфікації злочину і під час призначення покарання у вигляді штрафу, мінімальний розмір заподіяної шкоди дорівнює максимальному розмірові штрафу, передбаченого санкцією цієї статті; 3) передбачити покарання у вигляді позбавлення волі як альтернативне.