Види комунікації

Комуніка́ція (від лат. communicatio —  єдність, передача, з'єднання, повідомлення, пов'язаного з дієсловом лат. communico — роблю спільним, повідомляю, з'єдную, похідним від лат. communis — спільний) — це процес обміну інформацією (фактами, ідеями, поглядами, емоціями тощо) між  двома або більше особами. Історія розвитку засобів спілкування

Існує ряд гіпотез про походження мови, але жодна з них не може бути підтверджена фактами через величезну віддаленість походження мови від нашого часу. Вони залишаються гіпотезами, оскільки їх не можна ні спостерігати, ні відтворити в експерименті. Вважається, що з появою мови пов'язана зміна гену FOXP2.

Найдавніше прото-кіпу, виявлене при  розкопках культури Каралья (долина Супі, Перу) археологом Рут Марта  Шейді Соліс (Ruth Martha Shady Solís), датується  по стратиграфічному шару приблизно 3000 роком до н. е.., у зв'язку з чим  може вважатися найдавнішим засобом  писемної комунікації у людства.

Види комунікації

Різноманітні види й способи комунікації можна поділити на три групи: усну, письмову й візуальну[1].

У свою чергу, саме спілкування можна умовно поділити на вербальне, невербальне та письмове спілкування. До невербального спілкування відносяться: мова тіла, візуальний контакт, мова жестів та ін.

Види вербальної комунікації

Контакт масок — формальне спілкування, коли відсутнє прагнення зрозуміти  і враховувати особливості особистості  співрозмовника. Використовуються звичні маски (ввічливості, чемності, байдужості, скромності, співчутливості тощо) — набір виразів обличчя, жестів, стандартних фраз, що дозволяють приховати дійсні емоції, відношення до співрозмовника.

Світське спілкування — його суть у безпредметності, тобто люди кажуть не те, що думають, а те, що належить говорити в подібних випадках; це спілкування закрите, тому що точки зору людей на те чи інше питання не мають ніякого значення і не визначають характеру комунікації. Наприклад: формальна ввічливість, ритуальне спілкування.

Формально-рольове спілкування  — це такий вид спілкування, при  якому його зміст, засоби регламентовані соціальними ролями партнерів по спілкуванню: вчитель і учень, лицар і дівчина, співробітник міліції і порушник, стюардеса і пасажири літака тощо..

Ділове спілкування — це процес взаємодії в спілкуванні, при якому відбувається обмін інформацією для досягнення певного результату. Тобто це спілкування цілеспрямоване. Воно виникає на основі і з приводу певного виду діяльності. При діловому спілкуванні враховують особливості особистості, характеру, настрою співрозмовника, але інтереси справи більш значущі, ніж можливі особисті розбіжності.

Духовне міжособистісне спілкування (інтимно-особистісне) — розкриваються глибинні структури особистості.

 Умови здійснення комунікації

Для здійснення процесу комунікації необхідні, принаймні, 4 умови:

наявність щонайменше двох осіб: відправника – особи, яка генерує інформацію, що призначена для передачі; та одержувача – особи, для якої призначена інформація, що передається.

наявність повідомлення, тобто закодованої  за допомогою будь-яких символів інформації, призначеної для передачі;

наявність каналу комунікації, тобто  засобу, за допомогою якого передається інформація;

наявність зворотного зв’язку, тобто  процесу передачі повідомлення у  зворотному напрямку: від одержувача до відправника. Таке повідомлення містить інформацію про ступінь сприйняття й зрозумілості отриманого повідомлення.[2]

Сторони комунікації

Комунікативна. Комунікативна сторона  спілкування (чи комунікація у вузькому сенсі слова) складається в обміні інформацією між індивідами, що спілкуються.

Інтерактивна. Інтерактивна сторона  полягає в організації взаємодії  між індивідами, що спілкуються (обмін діями).

Перцептивна. Перцептивна сторона  спілкування означає процес сприйняття і пізнання один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння.

Межі між цими формами умовні, вони можуть зливатися і доповнювати один одного.

У процедурі спілкування виділяють  такі етапи

Потреба у спілкуванні (необхідно  повідомити або дізнатися інформацію, вплинути на співрозмовника тощо) —  спонукає людину вступити в контакт  з іншими людьми.

Орієнтування з метою спілкування, в ситуації спілкування.

Орієнтування в особистості  співрозмовника.

Планування змісту свого спілкування  — людина уявляє собі (звичайно несвідомо), що саме скаже.

Несвідомо (іноді свідомо) людина вибирає конкретні кошти, фрази, якими буде користуватися, вирішує як говорити, як себе вести.

Встановлення контакту

Обмін думками, ідеями, фактами

Сприйняття і оцінка відповідної  реакції співрозмовника, контроль ефективності спілкування на основі встановлення зворотного зв'язку.

Коригування напряму, стилю, методів  спілкування і способів їх взаємодії.

Види комунікативних бар’єрів

Далеко не завжди процес комунікації  є ефективним, адже між тим, хто  доносить інформацію і тим, хто її сприймає можуть виникати комунікативні  бар’єри - психологічні перепони, які  людина установлює, аби захиститися від небажаної, втомлюючої або небезпечної інформації. Виділяються такі типи бар’єрів, залежно від причин їх виникнення:

Бар'єр взаєморозуміння. Може виникати через огріхи в процесі передачі інформації. Наприклад, коли комунікатор говорить невиразно, надто швидко, нечітко або вживає велику кількість звуків-паразитів.

Семантичний бар'єр. Виникає, коли одне і те ж слово різні люди розуміють по-різному, вкладають в них свій власний сенс. Таке викривлення може бути наслідком особливостей особистісного сприйняття людини, її професійної діяльності.

Стилістичний бар’єр. Він виникає при невідповідності стилю мови того, хто говорить, і ситуації спілкування або стилю мови, стану того, хто в цей час слухає.

Логічний бар'єр. Виникає, коли логіка міркування того хто говорить або занадто складна для розуміння слухаючого, або здається йому неправильною, суперечить властивій йому манері доказів.

Соціально-культурний бар'єр. Його причиною стають соціальні, політичні, релігійні і професійні розбіжності в поглядах, звичках, традиціях, що призводять до різного пояснення і сприйняття тих або інших понять, явищ, розумінь.

Бар'єр авторитету. Іноді перешкодою може стати саме несприйняття того, хто говорить через його неавторитетність в очах слухача. Або ж навпаки, під час спілкування з людиною, яка є для співрозмовника дуже авторитетною, він може губитися, бути неуважним, не знати, що відповісти.

Бар'єр відносин. Йдеться про виникнення почуття ворожості, недовіри до того хто говорить, а потім — і до інформації, яку він передає.

.У побутовому мовленні ми  досить часто ототожнюємо поняття  «спілкування» з поняттям «комунікація»,  вбачаючи в них передусім спільне:  соціальну взаємодію, результатом якої є передача інформації, обмін думками. Проте в науці ці поняття різняться, вважається, що поняття «спілкування» є більш загальним, а «комунікація» – конкретним.

Проаналізуємо, у чому ж виявляється  узагальненість або конкретність цих  понять.

 За тлумачним словником ,

спілкування – це сукупність зв’язків і взаємодій людей, суспільств, суб’єктів (класів, груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками та результатами діяльності.

Спілкування охоплює всі можливі  типи взаємодії та взаємозв’язку  людей: це процес інформаційний (обмін  інформацією), інтерактивний (зв’язки  і впливи учасників) і перцептивний (сприйняття органами чуттів).

І якщо комунікація – це смисловий  та ідеально-змістовий аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією в  різноманітних процесах спілкування, то зрозуміло, що комунікація є складовою  частиною спілкування.Флорій Сергійович Бацевич пропонує таку схему структури спілкування:

 Спілкування

Комунікація Інтеракція Перцепція

*Термінологічний словник

Інтеракція – повсякденна взаємодія  людей.

Перцепція – безпосереднє відображення предметів і явищ об’єктивної  дійсності органами чуття.

Отже, як бачимо, спілкування, будучи однією з необхідних і всезагальних умов існування, формування, розвитку суспільства й особистості, спирається на комунікацію як на специфічну форму взаємодії людей у процесі їхньої

пізнавально-трудової діяльності під час обміну думками, результатами дослідження, певними даними, ідеями тощо.

 Чи можна вживати ці терміни  як синоніми? Мовознавці вважають, що відповідь на це запитання  може бути позитивною, якщо термін  «комунікація» вживається з метою  наголошення на процесах соціальної взаємодії.

 У сучасному суспільстві  спілкування виконує декілька  функцій:

 контактну (встановлення готовності  з боку комуні кантів передавати  і сприймати повідомлення, дотримувати  взаємний зв’язок до завершення  акту спілкування;

 інформаційну (обмін інформацією,  запитаннями та відповідями тощо);

 спонукальну (спонукати, заохочувати  комуні кантів до певних дій);

 координаційну (узгодження дій  учасників спілкування щодо спільної  діяльності);

 пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлень, взаємне розуміння намірів, установок, стану комунікантів тощо);

 емотивну («обмін» емоціями, збудження  у партнерів певних переживань, емоційно-психічних станів тощо);

 налагодження стосунків (усвідомлення  і фіксування свого місця в системі рольових, ділових, міжособистісних стосунків);

 впливову( спрямування на зміну норм поведінки, намірів, поглядів партнера-комуніканта, його рішень, думок тощо).

Безперечно, під час спілкування ці функції не реалізуються кожна сама по собі – вони тісно переплітаються, органічно доповнюють одна одну, хоча у процесі спілкування може домінувати якась одна або декілька функцій.

Спілкування надзвичайно різноманітне за своїми формами та видами. Види спілкування поділяють за наступними критеріями: · за змістом · за цілями · за засобами · за предметом · за складом усачників За змістом розрізняють: матеріальне - спілкування з приводу обміну предметами та продуктами діяльності, когнітивне - обмін інформацією, кондиційне - обмін психічними та фізіологічними станами, мотиваційне - обмін спонуками, інтересами, мотивами, потребами, діяльнісне - обмін діями, операціями, уміннями, навичками. За цілями виділяють біологічне та соціальне спілкування. Біологічне- це спілкування, яке необхідне для підтримання, збереження та розвитку організму, пов’язане із задоволенням органічних потреб. Соціальне переслідує цілі розширення та зміцнення міжособистісних контактів, особистісного росту індивіду. За засобами види спілкування поділяють на безпосереднє та опосередковане, пряме та непряме. Безпосереднє спілкування здійснюється за допомогою природніх органів (рук, голови) передбачає природній контакт “віч-на-віч”. Опосередковане спілкування пов’язане з застосуванням спеціальних засобів та знарядь (писемних або технічних пристроїв), які утруднюють чи відокремлюють у часі одержання зворотнього зв’язку поміж учасниками спілкування. Пряме спілкування передбачає особисті контакти та безпосереднє сприймання одне одного людей, що спілкуються, в самому акті спілкування. Непряме - здійснюється через посередників. За предметом спілкування розрізняють наступні види: ділове - передбачає зосередженість на проблемі, а не на внутрішньому світі та особисте - яке зосереджене навколо проблем внутрішнього характеру. За складом учасників поділяють спілкування на міжоособистісне та масове, міжперсональне та рольове. Міжособистісне спілкування передбачає безпосередній контакт людей у групах, або парах, сталих за складом учасників, психологічну близькість партнерів: знання індивідуальних особливостей, наявність співпереживання, розуміння, спільного досвіду діяльності. Масове спілкування характеризується чисельними безпосередніми контактами незнайомих людей, а також тим, що комунікація опосередкована різноманітними видами масової інформації. В міжперсональному спілкуванні учасниками спілкування є окремі конкретні особистості, які мають свої індивідуальні якості, що розкриваються в процесі спілкування. При рольовому спілкуванні учасники виступають як носії певних соціальних ролей. За своїм значенням спілкування багато функціональне. Корисно мати на увазі 8 функцій спілкування: 1. контактна - встановлення контакту як стану готовності до прийому та передачі повідомлення та підтримання взаємозв’язку в формі постійної взаємоорієнтованості; 2. інформаційний обмін повідомленнями, тобто прийом-передача яких-небудь повідрмлень у відповідь на запити, а також обмін думками, рішеннями тощо; 3. спонукуюча стимуляція активності партнера по спілкуванню, що спрямовує його на виконання тих чи інших дій; 4. координаційна - взаємне орієнтування та погодження дій при організації спільної діяльності4 5. розуміння - не лише адекватне сприймання змісту спілкування, але й розуміння партнерами одне одного (їх намірів, установок, переживань, станів тощо); 6. емотивне збудження в партнері необхідних емоційних переживань (“обмін емоціями”), а також зміна з його допомогою власних переживань та станів; 7. встановлення стосунків - усвідомлення свого місця в системі ролевих, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв’язків спільноти, в якій необхідно діяти індивіду. 8. здійснення впливу - зміна стану, поведінки, особистісно-змістовних утворень партнера, в тому числі, його намірів, установок, думок, рішень, уявлень, потреб, дій, активності тощо. Відповідно усталеної традиції, у вітчизняній соціальній психології вирізняють 3 різних за своєю орієнтацією типи міжособистісного спілкування: імператив, маніпуляцію та діалог. Імперативне спілкування - це авторитарна, директивна форма впливу на партнера по спілкуванню з метою досягнення контролю за його поведінкою та внутрішніми установками, спонукування до певних дій або рішень. У цьому випадку партнер по спілкуванню розглядається як об’єкт впливу, виступаючи пасивною стороною. Особливість імперативу у тім, що кінцева мета спілкування - змушування партнера - не завуальована. Як засоби здійснення впливу використовуються наказ, настанови, розпорядження і вимоги. Маніпуляція - це розповсюджена форма міжособистісного спілкування, яка передбачає вплив на партнера по спілкуванню з метою досягнення своїх прихованих намірів. Так само, як і імператив, маніпулятивне спілкування передбачає об’єктне сприйняття партнера по спілкуванню, який використовується маніпулятором для досягнення власних цілей. Зближує їх також те, що при маніпулятивному спілкуванні також постає мета домогтися контролю за поведінкою та думками іншої людини. Докорінні відміна полягає у тім, що партнер не інформує про істині цілі спілкування; вони або приховуються від нього, або підмінюються іншими. Порівняння імперативної та маніпулятивної форм спілкування дозволяє виявити їх глибоку внутрішню схожість. Об’єднавши їх разом, ми можемо схарактеризувати їх як різні види монологічного спілкування. Людина, розглядаючи іншу як об’єкт свого впливу, по суті справи спілкується сама з собою, з власними цілями та задачами (завданнями), не вбачаючи істинного співрозмовника, ігноруючи його. 1. Як реальну альтернативу такого типу стосунків поміж людьми можна розглянути діалогічне спілкування, яке дозволяє перейти від егоцентричної, фіксованої на собі настанові до настанови на співрозмовника, реального партнера по спілкуванню. Діалог - це рівноправне суб’єкт-суб’єктне спілкування, яке має на меті взаємне пізнання, самопізнання та саморозвиток партнерів по спілкуванню. Діалог будується на принципово інших засадах, ніж монологічне спілкування. Діалогічне або, як його ще називають, гуманістичне спілкування дозволяє досягти значної глибини взаєморозуміння, саморозкриття партнерів, створює умови для глибокого взаємного збагачення. Без сумніву, реалізація такого типу спілкування вимагає і відповідної життєвої ситуації, і внутрішньої готовності партнерів. Неможливо уявити собі спілкування такого типу у діловій, професійно заданій ситуації. Разом з тим, здатність до такого спілкування - найбільше благо для людини бо воно, на думку відомого психотерапевта К.Роджерса, має психотерапевтичні властивості, наближує людину до більшого психічного здоров’я, урівноваженості та цілісності. Аналіз спілкування показує, до якої міри даний феномен є складним і різноманітним у своїх проявах та функціях. Загалом, можна відзначити, що різномаїття форм і видів спілкування пов’язане з безлічу його функцій, а багатофункціональність спілкування, з свого боку, обумовлена його роллю та занченням, як у житті окремої людини, так і суспільства в цілому. Такою ж складною є внутрішня структура самого спілкування. Структуру спілкування можна схарактеризувати через виділення в ній трьох взаємопов’язаних сторін: комунікативної, інтерактивної та перцептивної. Такий поділ цілісного і внутрішньо єдиного процесу спілкування є правомірним лише з науковою метою - для більш глибокого та всебічного аналізу феномена. При цьому необхідно памєєятати, що у реальному житті ми маємо справу з процесом спілкування як єдиним цілісним. Комунікативна сторона спілкування, або комунікація у вузькому викладі, полягає в обміні інформацією між партнерами по спілкуванню, передаванні та сприйнятті знань, ідей, думок, почуттів. Специфіка міжособистісної комунікації (на відміну від інформаційного обміну у технічних пристроях): · наявність процесу зворотного зв’язку; · наявність комунікативних бар’єрів; · феномен комунікативного впливу · існування різних рівнів передачі інформації (вербальний та невербальний). Інтеративнасторона спілкування (від слова “інтеракція” - взаємодія) полягає в обміні діями поміж сторонами, що спілкуються, тобто в організації міжособистісної взаємодії. Перцептивна сторона спілкування - це процес сприймання та пізнання людьми одне одного з наступним налагоджуванням на цій підставі певних міжособистісних відносин.

2)))))) "Оволодіння основами будь-якої професії розпочинається із засвоєння певної суми загальних і професійних знань, а також оволодіння основними способами розв'язання професійних завдань"2, тобто оволодіння мовою професійного спілкування.

 

Мова професійного спілкування (професійна мова) - це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.

 

Отже, фахова мова - це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації  з метою забезпечення порозуміння  між людьми, які працюють у цій  сфері. Особливості її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні  риси комуніканта і реципієнта (мовна  компетенція, вік, освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно й правильно добираються різноманітні мовні засоби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні тощо.

 

Усі лексичні одиниці фахових текстів переділяються  на чотири різновиди:

 

1) терміни  певної галузі, що мають власну  дефініцію;

 

2) міжгалузеві  загальнонаукові термінологічні  одиниці (терміни філософії, політології,  математики, філології тощо);

 

3) професіоналізми;

 

4) професійні  жаргонізми, що не претендують  на точність та однозначність3.

 

Володіти  мовою професійного спілкування - це: ^ вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху;

 

^ дотримуватися  граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування; ^ знати спеціальну термінологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери; ^ використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи

 

вербальні й  невербальні засоби спілкування. Отже, професійна мова - це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.

 

Термін - слово  або словосполучення, що позначає поняття  спеціальної сфери спілкування  в науці, виробництві, техніці, у конкретній галузі знань. Терміни обслуговують сферу спілкування певної галузі разом із загальновживаним лексиконом.

 

Професіоналізм - слово або вислів, уживаний в  певному професійному середовищі. Професіоналізми  властиві мові певної професійної групи.

 

Справжній фахівець повинен мати сформовану мовну, мовленнєву і комунікативну компетенції.