Психолінгвістичні аспекти прикладного мовознавства

    Міністерство освіти і науки

  Національний університет кораблебудування ім. адм. Макарова

  Кафедра прикладної лингвистики

  Реферат з курсу «Вступ до прикладної лінгвістики»

  «Психолінгвістичні аспекти прикладного мовознавства» 
 

  Виконали

  студенти групи 1521

  Щепелева  Марія,

  Піуніна Марина,

  Серопян Ірина

Перевірила

  завідувач кафедри прикладної лінгвістики,

  доцент,

  кандидат  філологічних наук

  Філіппова Ніна Михайлівна 

  Миколаїв, 2007 р.

Зміст 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

І. Психолінгвістика як наука.

1.1. Предмет, об’єкт та завдання психолінгвістики.

Психолінгвістика - це область лінгвістики, що вивчає мову перш за все як феномен психіки. З погляду психолінгвістики, мова існує в тій мірі, в якій існує внутрішній світ людини. Тому психолінгвістіка не займається вивченням «мертвих» мов – таких, як старослав’янська або давньогрецька, де нам доступні лише тексти, але не психічні світи їх творців.

 Психолінгвістику не слід розглядати як частково лінгвістику і частково – психологію. Це комплексна наука, яка відноситься до лінгвістичних дисциплін, оскільки вивчає мову, і до дисциплін психологічних, оскільки вивчає її в певному аспекті – як психічний феномен. Психолінгвістика в основній своїй частині — додаток психології в лінгвістиці, а не додаток лінгвістики в психології. Тим самим це не частина прикладної лінгвістики, а швидша частина «прикладної психології». Лише невеликі фрагменти проблемної сфери психолінгвістики можна віднести до власне додатків лінгвістики.

А оскільки мова – це знакова система, що обслуговує соціум, то психолінгвістіка входить і в круг дисциплін, що вивчають соціальні комунікації, зокрема оформлення і передачу знань.

Людина народжується, наділена можливістю повного оволодіння мовою. Проте цій можливості ще належить реалізуватися. Щоб зрозуміти, як саме це відбувається, психолінгвістіка вивчає розвиток мови дитини. Психолінгвістика досліджує також причини, з яких процес розвитку мови і її функціонування відхиляються від норми.

  Традиційно  до психолінгвістичних питань належить вивчення процесу розпізнавання  звукового  мовлення і процесу  його породження, механізмів оволодіння рідною та іноземною мовою, механізмів процесу читання, причин дефектів мовлення, можливостей дослідження особистості на базі вивчення певних аспектів її мовленнєвої поведінки.

Об'єкт  психолінгвістики 
Об'єкт психолінгвістики в різних її школах і напрямах визначається по-різному. Але практично у всіх визначеннях представлені такі характеристики, як процесуальність, суб'єкт, об'єкт і адресат мови, мета, мотив або потреба, зміст мовного спілкування, мовні засоби. 
Зупинимося на визначенні об'єкту психолінгвістики, приведеному А.А. Леонтьевим: 
Як вважає А.А. Леонтьєв, «об'єктом психолінгвістики... завжди є сукупність мовних подій або мовних ситуацій ».  
Цей об'єкт психолінгвістики співпадає з об'єктом лінгвістики і інших споріднених «мовленнєвознавчих» наук.

Предмет психолінгвістики. 
Розуміння предмету психолінгвістики зазнало еволюцію: від трактування його тільки як відношення повідомлення людини до структури, до співвідношення його з тричленною теорією мовної діяльності (мовна здатність – мовна діяльність – мова). 
З часом в науці змінювалися як розуміння мовної діяльності, так і трактування самої мови, що породило масу різноманітних визначень предмету психолінгвістики. 
Як вважає А.А. Леонтьєв, «предметом психолінгвістики є співвідношення особи із структурою і функціями мовної діяльності, з одного боку, і мовою як головної «твірної» образу світу людини, з іншою».

Методи  психолінгвістики. 
Свої методи психолінгвістіка перш за все успадковувала з психології. В першу чергу це експериментальні методи. Крім того, в психолінгвістиці часто використовується метод спостереження і самоспостереження. Із загального мовознавства в психолінгвістику «прийшов» метод лінгвістичного експерименту. 
Експеримент, що традиційно вважається найоб’єктивнішим дослідницьким методом, в психолінгвістиці має свою специфіку. У психолінгвістиці частка прямих експериментальних методик (коли реєстровані зміни безпосередньо відображають досліджуваний феномен), невелика. Зате поширені так звані непрямі методики, де висновки робляться опосередковано, що знижує ефективність експерименту.  
Крім того, в психолінгвістиці широко застосовуються різноманітні асоціативні методики.  
При використовуванні як прямих, так і непрямих методик виникає проблема інтерпретації результату. Найдостовірніші результати дає застосування поєднання або «батареї» методик, направлених на вивчення одного і того ж явища.

Лінгвістичний експеримент, вживаний і в психолінгвістиці, розробив Л.В. Щерба. Для розмежування лінгвістичного і психолінгвістичного експериментів необхідно визначити, яка саме модель перевіряється. Якщо це модель мовного стандарту, то експеримент лінгвістичний. Якщо ж експериментальним способом перевіряється достовірність моделі мовної здатності або мовної діяльності, то це психолінгвістичний експеримент.  
Від вищеописаних відрізняється формуючий експеримент, при якому вивчається не функціонування певної мовної здатності, а її формування. 
Таким чином, психолінгвістіка – це наука про закономірності породження і сприйняття мовних висловів. Вона вивчає процеси формування мовлення, а також сприйняття і формування мовлення в їх співвіднесеності з системою мови.  

1.2.Історія  виникнення та  розвитку.

  Можна вважати, що психолінгвістичний ракурс вивчення мови і мови фактично існував задовго до того, як група американських учених ввела в ужиток термін «психолінгвістіка». Так, ще в 19 в. німецький філософ і лінгвіст В. фон Гумбольдт приписував мові найважливішу роль в «світобаченні», або, як ми висловилися б сьогодні, в структуризації суб'єктом інформації, що поступає із зовнішнього середовища. Аналогічний підхід виявляється в роботах російського філолога 19 в. А.А.Потебні, зокрема – в його вченні про «внутрішню форму» слова. Саме це поняття знаходить зміст тільки за умови його психологічної інтерпретації. Відчуття внутрішньої форми слова припускає, що індивід здатний усвідомити зв'язок між звучанням слова і його значенням: якщо носій мови не убачає за словом «кравець» слово «порти», то внутрішня форма слова кравець загублена.

  Вітчизняна  традиція психолінгвістичного підходу  до феномена мови походить від І.А. Бодуена-де-Куртене (1845–1929), російського і польського лінгвіста, засновника Казанської школи мовознавства. Саме Бодуен говорив про мову як про «психо-социальну сутність», а лінгвістику пропонував вважати наукою «психолого-соціологічною». Вивчаючи звукову організацію мови, Бодуен називав мінімальну одиницю мови – фонему – «представленням звуку», оскільки смислорозрізнювальна функція фонеми здійснюється в процесі певних психічних актів. Учні Бодуена – В.А.Богородицький (1857–1941) і Л.В.Щерба (1880–1944) регулярно використовували експериментальні методи для вивчення мовної діяльності. Зрозуміло, Л.В.Щерба не говорив про психолінгвістику, тим більше що цей термін у вітчизняній лінгвістиці закріпився лише після появи монографії А.А.Леонтьева з такою назвою (1967). Проте саме у відомій статті Л.В.Щерби «Про троякий мовний аспект мовних явищ в експерименті в мовознавстві» (1927) вже містяться центральні для сучасної психолінгвістики ідеї: це акцент на вивченні реальних процесів мовлення і слухання; розуміння живої розмовної мови як особливої системи; вивчення «негативного мовного матеріалу» (термін, введений Л.В.Щербою для висловів з позначкою «так не говорять») і, нарешті, особливе місце, відведене Л.В.Щербою лінгвістичному експерименту.

  Культура  лінгвістичного експерименту, яку так  цінував Щерба, знайшла своє плідне втілення в працях заснованої їм Ленінградської фонологічної школи – це роботи учня Л.В.Щерби Л.Р.Зіндера (1910–1995) і співробітників Зіндера – лінгвістів наступного покоління (Л.В.Бондарко і ін.).

Але сам термін «психолінгвістіка» був запропонований американськими психологами в кінці 1950-х років з метою додання формального статусу науковому напряму, що вже склався саме в США. Проте наукою з чітко обкресленими межами психолінгвістіка не стала і до теперішнього часу.

  Для більшості американських і англомовних психолінгвістів (за освітою, як правило, психологів) як еталонна наука про мову звичайно виступає найвпливовіша в США лінгвістична теорія – генеративна граматика Н.Хомського у різних її варіантах. Відповідно, психолінгвістіка в американській традиції зосереджена на спробах перевірити, якою мірою психологічні гіпотези, засновані на ідеях Хомського, відповідають спостережуваній мовній поведінці. З цих позицій одні автори розглядають мовлення дитини, інші – роль мови в соціальних взаємодіях, треті – взаємозв'язок мови і пізнавальних процесів. Французькі психолінгвісти, як правило, є послідовниками швейцарського психолога Жана Піаже (1896–1980). Тому переважною областю їх інтересів є процес формування мовлення у дитини і роль мови в розвитку інтелекту і пізнавальних процесів.

  З позицій  європейської (зокрема вітчизняної) гуманітарної традиції можна охарактеризувати сферу інтересів психолінгвістики, описавши спочатку підхід, явно чужий вивченню психіки. Це розуміння мови як «системи чистих відносин» (langue в термінах основоположника структурної лінгвістики швейцарського лінгвіста початку 20 ст. Ф. де Соссюра), де мова виступає як конструкт, в дослідницьких цілях відчужений від психіки носія. Психолінгвістика ж спочатку орієнтована на вивчення реальних процесів мовлення і розуміння, на «людину в мові» (вираз французького лінгвіста Е. Бенвениста, 1902–1976).

  Представляється продуктивним розглядати психолінгвістику не як науку з своїм предметом і методами, а як особливий ракурс, в якому вивчається мовлення, мова, комунікація і пізнавальні процеси. Цей ракурс викликав до життя безліч дослідницьких програм, різнорідних по цілях, теоретичних передумовах і методах. Загальними для цих програм є три групи чинників.

  1. Незадоволеність  чисто кібернетичними, функціональними моделями мовної діяльності. Функціональні моделі дозволяють вивчати мову «методом чорного ящика», коли дослідник будує висновки тільки шляхом зіставлення даних на «вході» і даних «на виході», тим самим відмовляючись ставити питання про те, що ж відбувається «насправді».

  2. Породжена  цією незадоволеністю зміна ціннісних  орієнтацій. Відповідно до нових  ціннісних орієнтацій дослідницький  інтерес направлений перш за  все на розуміння реальних (хоча  безпосередньо і не спостережуваних) процесів, що відбуваються в психіці людини, що говорить і слухає.

  3. Увага  до методик дослідження, серед  яких безумовна перевага віддається  експерименту, а також ретельно спланованому спостереженню над процесами породження і виховання мовлення в режимі реального часу.

  Та все  ж магістральні шляхи лінгвістики 20 ст. і її успіхи були пов'язані не з трактуванням мови як феномена психіки, а з його розумінням як знакової системи. Тому психолінгвістичний ракурс і багато дослідницьких програм довгий час займали маргінальні позиції по відношенню до таких направлень лінгвістики, як структурний підхід. Правда, при ближчому розгляді характерний для структурної лінгвістики аналіз мови тільки як знакової системи в повному відриві від внутрішнього світу його носіїв виявляється не більше ніж науковою абстракцією. Адже цей аналіз замикається на процедури розчленовування і ототожнення, здійснювані дослідником, що спостерігає з цією метою власну психіку і мовну поведінку інших індивідів. Але саме через багатоликість, багатоаспектність природної мови ми і можемо відвернутися від мови як феномена психіки.  
 
 
 
 

ІІ. Деякі дослідницькі програми психолінгвістики

  Як реальний об'єкт нам дані жива мова і письмові тексти. Але як предмет вивчення ми завжди маємо справу з деякими дослідницькими конструкціями. Будь-яка подібна конструкція припускає (іноді в неявному вигляді) теоретичні допущення про те, які аспекти і феномени вважаються важливими, цінними для вивчення, і які методи вважаються адекватними для досягнення цілей дослідження. Ні ціннісні орієнтації, ні методологія не виникають на порожньому місці. У ще більшій мірі це відноситься до дослідницьких програм, які при будь-якому рівні новизни неминуче слідують загальнонауковому принципу спадкоємності.

  Дослідницькі  програми психолінгвістики в значній мірі визначаються тим, які наукові напрями в той або інший період виявлялися еталонними або суміжними не тільки для лінгвістики і психології, але і взагалі для наук гуманітарного циклу. Важливо при цьому, що відношення «еталонності» і «суміжності» мають сенс тільки при їх чіткій прив'язці до певного історичного періоду: відповідні відносини і оцінки міняються залежно від того, яка в цілому карта науки і стиль наукового пізнання в даний часовий відрізок. Для психології в період її становлення еталоном науковості була фізика з її пафосом експериментального дослідження, через що вся духовна феноменологія, непіддатлива експериментальному аналізу, виявилася відданій філософії. Для структурної лінгвістики, що над усе цінувала строгість і формалізацію викладу, еталонними представлялися математика і математична логіка. У свою чергу, для психолінгвістики до середини 1970-х років саме експериментальна психологія (якою вона склалася до середини 20 ст.) залишалася безумовним еталоном і найближчою суміжною наукою. При цьому сама психолінгвістіка (в усякому разі в її європейському варіанті) вважалася напрямом саме лінгвістики, а не психології (хоча насправді з цим згодні далеко не всі).