Заочне рішення, особливості набрання ним законної сили

Відповідач також вважається належно повідомленим про час і місце розгляду справи у таких випадках:

1) у разі його відмови  одержати судову повістку. При  цьому особа, яка її доставляє,  робить відповідну помітку на  повістці і повертає її до  суду;

2) у разі вручення  судової повістки представникові  відповідача;

3) у разі неповідомлення  відповідачем суду про зміну  місця проживання судова повістка  вважається доставленою за останньою  відомою судові адресою, навіть  якщо відповідач за цією адресою  більше не проживає або не  знаходиться.

У разі відсутності у  справі доказів належного повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи, суд повинен відкласти розгляд справи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 169 ЦПК України та не вправі ухвалювати заочне рішення.

Питання належного повідомлення осіб, які беруть участь у справі, контролюється судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Так, розгляд справи за відсутності будь – кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і передачі справи на новий розгляд (ст. 311 ЦПК України). Такі самі наслідки настають у разі виявлення відповідного порушення норм процесуального права судом касаційної інстанції (ст. 338 ЦПК України).

Тому слід визнати, що норми про повідомлення та виклики повинні бути максимально чіткими. З усіх, передбачених главою 7 розділу І ЦПК України, достовірним доказом їх отримання може бути лише підпис особи, що викликається до суду, на розписці про одержання судової повістки, яка повертається в суд. Не гарантують належного повідомлення такі способи, як телеграма, факс, вручення повістки стороною чи її представником, яка може бети за їх згодою видана судом відповідним учасникам процесу, оскільки у таких випадках виклик отримує не та особа, яка повинна з’явитися в суд. І хоча йдеться про обов’язок особи, що прийняла повістку, передати її адресату, цей обов’язок не забезпечується будь – якою відповідальністю.

Враховуючи нову термінологію цивільного процесу щодо його стадійності, окремими стадіями виділена стадія судового розгляду, що відбувається у формі судового засідання, та стадія попереднього судового засідання. Адже судова повістка направляється відповідачеві, як мінімум, двічі: першого разу – викликаючи його до попереднього судового засідання, з пропозицією подати свої заперечення проти позову, та другого разу – з викликом у судове засідання. Однак при вирішенні питання належного повідомлення відповідача про час і місце судового розгляду справи мається на увазі саме другий випадок, коли буде перевірятися наявність у справ розписки саме про вручення відповідачеві повістки про виклик у судове засідання. На це прямо вказується в ст. 224 ЦПК України. Причому в таких випадках не матиме значення, чи отримав відповідач повістку про виклик до попереднього судового засідання, та чи з’являвся він до нього, або чи надавав він письмові чи усні заперечення, та подавав чи не подавав докази, що їх обґрунтовують.

Необхідно зазначити, що з моменту відкриття провадження  у справі на зацікавлених особах лежить обов’язок повідомляти суд про зміну свого місця проживання. В іншому випадку їх очікує своєрідна санкція, яка отримала в теорії цивільного процесу назву “правової фікції”⁸. Її суть полягає в тому, що повістка або інше судове повідомлення надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться (ст. 77 ЦПК України). В літературі висловлена думка, що цей спосіб не може вважатися належним повідомленням при вирішенні питання щодо можливості розгляду справи в порядку заочного провадження. Щоб зробити точний висновок про ставлення відповідача до процесу, необхідно з’ясувати, що він про нього знає, тобто отримати другий примірник судової повістки з його підписом⁹.

Особливу у вагу при  висвітленні цього питання хочеться звернути на нові правила подання доказів у цивільній справі, що стали суттєвою новелою нового ЦПК України. Так. Відповідно до ст. 131 ЦПК, сторони зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Причому докази, подані з порушенням вимог, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

Звідси слід розглядати три варіанти поведінки відповідача:

1) коли відповідач  з’явився у попереднє судове засідання, а на судовому розгляді був відсутній;

2) коли відповідач  взагалі жодного разу не прийшов  до суду, однак був належним  чином повідомлений як про  час і місце попереднього судового  засідання, так і судового розгляду;

3) коли відповідач, не з’являючись до суду, надіслав свої заперечення разом із поданими доказами, поштою або передав їх через канцелярію суду.

У першому випадку  відповідач може реалізувати значно більше своїх процесуальних прав з метою захисту проти пред’явленого  до нього позову. Так, він має можливість подати письмові заперечення на позов, подати докази, а за відсутності їх у нього, заявити клопотання про витребування їх судом, повідомити суд про інші докази з метою надання судом строку для їх подання тощо.

Виходячи з нових положень ЦПК щодо строків подання доказів, за загальним правилом, до судового розгляду в справі повинні бути зібрані всі докази, необхідні для розгляду справи по суті. Тому навіть в разі явки відповідача на судовий розгляд з доказами, які він зібрав, не повідомивши про це суд заздалегідь, суд повинен відмовити відповідачеві в їх прийнятті та залученні до справи. Єдиним винятком при цьому буде поважність причин несвоєчасного подання доказів, до яких можна віднести хворобу відповідача, перебування у відрядженні, догляд за хворим членом сім’ї тощо. На мою думку, встановлення таких правил щодо доказування є передчасним для цивільного судочинства, оскільки не лише обмежує процесуальні права сторін, але й безпосередньо впливає на отриманий після розгляду справи результат – судове рішення. Йдеться про принцип об’єктивної істини цивільного процесу, що поступово трансформувався в принцип судової істини, адже суд може встановити істину, виходячи з того доказового матеріалу, що був наданий суду особами, які беруть участь у справі. Ініціатива суду у збиранні доказів виключається, що означає перенесення активності суду на активну позицію сторін у справі, від чого прямо залежить й ухвалене судом рішення.

Другою умовою заочного провадження є неявка відповідача  до суду. При вивченні різних підходів до вирішення цього питання виникає тенденція до залежності неявки від її причин. Так, І. Черних¹⁰ виділяє такі презумпції причин неявки відповідача:

1) неявка відповідача  означає заперечення проти позову, тобто є способом захисту відповідача;

2) неявка дає право  відповідачеві розраховувати на  те, що суддя сам, керуючись  законодавством, виведе з обставин  справи усі можливі заперечення  проти позову;

3) неявка означає, що  відповідач не знає про пред’явлений  до нього позов;

4) неявка – це визнання позову відповідачем.

Я вважаю, що жодну із зазначених презумпцій не можна визнати  підставою, що визначає природу заочного провадження. В основному причини, з яких відповідач не з’являється  на розгляд справи, залишаються невідомими суду. Тому основу заочного провадження слід вбачати не у причинах неявки, а у юридичному значенні самої неявки, що представляє собою нездійснення права судового захисту.

Для з’ясування питання, які саме випадки слід вважати  неявкою відповідача до судового засідання, необхідно виділити такі випадки:

1) відповідач особисто  не з’явився у судове засідання  та не подав будь – яких  заяв;

2) відповідач до судового  розгляду подав заяву про розгляд  справи за його відсутності;

3) замість відповідача  до зали судового засідання  з’явився його представник;

4) відповідач залишив залу судового засідання;

5) відповідач  з’явився, але відмовився давати  пояснення;

6) відповідач  з’явився, але за порушення порядку  або невиконання розпоряджень  головуючого був видалений із  зали судового засідання в  порядку ст. 92 ЦПК.

Всі наведені випадки свідчать про те, що необхідно звернутися до процесуального характеру неявки, що містить дві складові:

1. особиста відсутність відповідача у судовому засіданні;
2. відсутність усного змагання у судовому засіданні.

Відповідач може не з’явитись  до суду з різних причин. Виходячи з редакції ст.224 ЦПК, суд має перевіряти не лише факт повідомлення відповідача належним чином про час і місце судового засідання, але й поважність причин неявки відповідача в судове засідання, якщо вони були ним повідомлені.

Так, щодо причин відсутності відповідача у судовому засіданні можна виділити такі випадки:

- коли відповідач  повідомив суд про причини  неявки та довів їх перед  судом;

• коли суд визнав вказані відповідачем причини неповажними;

- коли відповідач не  повідомив суд про свою неявку до судового засідання.

Отже, однією з важливих складових при цьому буде критерій, яким керуватиметься суд при призначенні  поважності або неповажності причин неявки відповідача.

Неявкою є фактична відсутність сторони у залі судового засідання при розгляді справи по суті. Акцентуванню підлягає та обставина, коли відповідач до початку судового засідання подав до суду письмову заяву про розгляд справи за його відсутності з причин, які судом визнані поважними. При цьому виключається заочність розгляду справи.

Визнання позову відповідачем або подача ним клопотання про  розгляд справи за його відсутності  вимагає розгляду справи у загальному порядку. При надходженні заяви  про розгляд справи за відсутності  відповідача останній вважається присутнім  у залі судового засідання, а суд у таких випадках не з’ясовує причину неявки відповідача до суду.

При надходженні від відповідача  заяви про відкладення провадження  у справі за зазначеними ним причинами  і заперечення проти ухвалення  заочного рішення, суд також не вправі ухвалювати заочне рішення, навіть тоді, коли причина неявки в судове засідання відповідача буде визнана судом неповажною, судове рішення при цьому ухвалюється за загальними правилами ЦПК України.

Не може бути винесене заочне рішення при неявці обох сторін, що не подали заяву про розгляд справи за їх відсутності.

Розглянемо випадок, коли і позивач, і відповідач подали заяви  про розгляд справи за їх відсутності. Чи можливе при цьому ухвалення  заочного рішення? Здається, що ні, оскільки в письмовій заяві позивача, окрім зазначеного прохання, має міститися й зазначення на те, що позивач не заперечує проти заочного розгляду справи.

Потребує вирішення й  питання ухвалення заочного рішення  в разі участі в справі не відповідача, а його представника. На думку В.В. Яркова¹¹, у разі участі в справі представника відповідача, для вирішення питання про заочне провадження необхідна неявка як відповідача, так і його представника. Це означає, що в разі явки представника з належно оформленими повноваженнями, які дають йому право брати участь у справі без участі в ній сторони, суд не вправі ухвалювати заочного рішення. Належно оформлені повноваження представника дозволяють відповідачеві особисто не з’являтися до судового засідання, оскільки замість нього уповноважений вчиняти всі процесуальні дії представник. Проте така ситуація виключає заочність судового рішення.

Неявка представника відповідача не перешкоджає заочному розгляду справи, якщо в засіданні  особисто присутній відповідач, адже на підставі ч. 2 ст. 169 ЦПК України  неявка представника в судове засідання  без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки не є перешкодою для розгляду справи.

Протилежною буде ситуація, коли відповідач з’явився в  судове засідання, але за порушення  порядку або невиконання розпоряджень головуючого був видалений із зали судового засідання в порядку  застосування до нього заходів процесуального примусу згідно ст. 92 ЦПК України. У таких випадках, на мою думку, заочний розгляд справи не допускається, оскільки інтерес до справи відповідач не втратив, а навпаки, за досить активну поведінку, пов’язану саме з реагуванням на процесуальні дії суду та інших осіб, які беруть участь в справі, був позбавлений присутності у судовому засіданні.

Мовчання відповідача, який особисто з’явився в судове засідання, однак відмовився давати пояснення  по суті пред’явлених вимог, не можна  розцінити як його неявку на судовий розгляд, адже відповідач ознайомлений з позовною заявою, з вимогами, що до нього ставляться, з доказами, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, та є присутнім при дачі пояснень позивачем та іншими особами, які беруть участь у справі. Такий відповідач у будь – який момент може змінити свою тактику та розпочати давати свої пояснення суду. Крім того, в разі ухвалення судом заочного рішення ще й матиме реальну можливість зловживання своїми процесуальними правами щодо спрощеного порядку перегляду заочного рішення в разі незгоди з ним. Така позиція відповідача може пояснюватися запобіганням застосуванню позивачем неналежних або недопустимих доказів, встановлення судом неправдивих фактів, заперечити проти яких відповідач має реальну можливість, не доводячи справу до ухвалення судом незаконного або необґрунтованого рішення.

Відсутність усного змагання сторін у заочному провадженні  полягає в тому, що відповідач позбавлений  можливості не лише виступити у судовому засіданні з особистим поясненням, але й задати запитання позивачеві та іншим особам, які беруть участь у справі, а також викликаним позивачем свідкам, одночасно позбавляючи позивача права поставити запитання і йому, з метою уточнення обставин справи або з’ясування чи виявлення нових фактів як на користь однієї, так і іншої сторони, що можуть впливати на остаточну оцінку суду при ухваленні судового рішення. Не беручи участі в судовому розгляді, відповідач за своєю ініціативою позбавлений і можливості висловлення перед судом своїх доводів і міркувань як з приводу пред’явлених вимог, так і щодо встановлених у судовому засіданні фактів.

Водночас слід зазначити на реалізацію принципу змагальності сторін у заочному провадженні, взявши за основу визначення змагальності як всього процесу відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв’язання судом справи, встановлення форма, методів і способів дослідження цього матеріалу, процесуальну діяльність суб’єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. У заочному провадженні можна говорити лише про окремі елементи письмової форми змагання між сторонами, зокрема щодо надання відповідачем суду своїх письмових заперечень проти позову, а також доказів, на які він посилається як на обґрунтування заперечень до або під час попереднього судового засідання. Неявка такого відповідача до судового засідання у справі є підтвердженням того, що відповідач, знаючи і про позовну заяву, і про заявлені вимоги, не вважає за потрібне брати участь у судовому розгляді справи.