Порівняльна характеристика інституту представництва за ЦПК України та ЦПК 1963 року

     Представниками  у суді можуть бути й інші особи, до яких висувається наступні вимоги:

     а) вони повинні бути повнолітніми;

     б) мати цивільну процесуальну дієздатність;

     в) мати належно посвідчені повноваження на здійснення представництва; г) не належати до кола осіб, які не можуть бути представниками в суді.

     Стаття 41 ЦПК визначає неможливість іншого суміщення процесуальних ролей представника та осіб, які входять згідно ЦПК до інших учасників процесу (секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок), оскільки ті й інші належать до різних груп суб'єктів процесуальних правовідносин, з яких одні юридично заінтересовані, а інші – ні.

     Частина 2 статті 41 ЦПК встановлює обмеження за професіональною ознакою деяким категоріям юристів: суддям, слідчим, прокурорам. Це обмеження має етичний характер: у інших учасників справи не повинно виникати сумніву в неупередженості суду у зв'язку з участю зазначених осіб у якості представників. Однак з цього правила є два винятки: судді, слідчі, прокурори можуть представляти у суді відповідні органи, в яких вони працюють, якщо вони є стороною або третьою особою у справі, і якщо зазначені особи виступають у справі.

     Згідно  ст. 44 ЦПК представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності . Згідно з ЦПК 1963 р; повноваження представників підтверджувалися відповідно загальним або спеціальним дорученням. Якщо в суд представлено тільки загальне доручення, то представник від імені особи, яку він представляє, міг вчинити всі процесуальні дії, крім передачі справи до третейського суду, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета позову (матеріально-правової вимоги), укладення мирової угоди, передоручення, оскарження рішення суду, пред'явлення виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей. Якщо сторона, що представляється, або третя особа довіряли своєму представнику здійснення будь-яких з перелічених вище повноважень, вони повинні були видати представнику таке доручення, у якому це спеціально застережено. Тому таке доручення і прийнято було називати спеціальним.

     Новий ЦПК навпаки визначає, що загальне доручення означає наявність у представника права вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти зазначена особа, тобто і відмовитись від позову, і визнати позов, і укласти мирову угоду і інше. А якщо особа, що представляється, не довіряє вчиняти певну або певні процесуальні дії представникові, вона повинна зробити відповідні застереження у довіреності. Необхідність такої різкої зміни порядку підтвердження повноважень, як уявляється, сумнівна, оскільки для цього потрібен більш високий рівень правосвідомості осіб, що представляються, і, можливо, більш високий рівень відповідальності представників, аби уникнути можливих зловживань.

     Цивільний процесуальний кодекс України передбачає також можливість припинення договірного  представництва, обмеження повноважень  представника та відмову представника від повноважень.

     Підставами припинення представництва є такі ж підстави, що і для припинення загальноцивільного представництва: закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, що представляється; відмова представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; припинення юридичної особи, яка видала довіреність або якій було видано довіреність; смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності; смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

     Про припинення представництва або обмеження  повноважень представника відповідна особа повинна повідомити суд  письмовою заявою або усною заявою у судовому засіданні.

      Згідно  зі ст. 42 ЦПК повноваження  представників  сторін  та  інших  осіб,  які беруть участь у справі, мають бути посвідчені такими документами:  
     1) довіреністю фізичної особи;  
     2) довіреністю   юридичної   особи   або   документами,    що посвідчують службове становище і повноваження її керівника;  
     3) свідоцтвом   про   народження   дитини  або рішенням  про призначення опікуном,  піклувальником  чи  охоронцем   спадкового майна.  

      Довіреність   фізичної   особи   повинна  бути  посвідчена нотаріально або  посадовою особою організації,  в  якій  довіритель працює,  навчається,  перебуває на службі, стаціонарному  лікуванні чи за рішенням суду, або  за місцем його проживання.  

      Довіреність  від  імені  юридичної  особи   видається   за підписом  посадової особи,  уповноваженої на це законом,  статутом або положенням, з прикладенням печатки юридичної особи.  

      Повноваження  адвоката  як   представника   можуть   також посвідчуватись  ордером,  який  виданий  відповідним  адвокатським об'єднанням,   або   договором.  До  ордера  адвоката  обов'язково додається  витяг  із  договору,  у якому зазначаються повноваження адвоката  як  представника  або  обмеження  його  прав на вчинення  
окремих  процесуальних  дій.  Витяг  засвідчується підписом сторін договору.

     Згідно статті 43 ЦПК  України у разі відсутності у  сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у  цивільній дієздатності, законного  представника суд за поданням органу опіки та піклування ухвалою призначає  опікуна або піклувальника і  залучає їх до участі у справі як законних представників.

     Якщо  при розгляді справи буде встановлено, що малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена батьківського піклування, не має законного представника, суд  ухвалою встановлює над нею відповідно опіку чи піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає опікуна  або піклувальника та залучає  їх до участі у справі як законних представників.

     У разі якщо законний представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд за поданням органу опіки та піклування замінює законного представника.

     Звільнення  опікуна чи піклувальника в разі, якщо їх призначив суд, і призначення ними інших осіб здійснюються в порядку, встановленому частиною другою статті 241 ЦПК.

     Стаття 60 ЦК передбачає 4 випадки встановлення опіки і піклування судом, які є підставами особливого виду судового представництва – по призначенню суду:

     а) суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною;

     б) суд встановлює піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної  дієздатності (зазначені підстави застосовуються судом при розгляді відповідних  цивільних справ);

     в) якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітній позбавлений батьківського піклування;

     г) якщо при розгляді справи буде встановлено, що неповнолітній позбавлений батьківського  піклування.

     У цих випадках, якщо при розгляді цивільної справи буде встановлено, відсутність батьківського піклування, та відсутність законного представника, суд своєю ухвалою встановлює над малолітньою чи неповнолітньою особою відповідно опіку чи піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає опікуна чи піклувальника  та залучає їх до участі у справі як законних представників.

     Якщо  при розгляді цивільної справи буде виявлена відсутність у сторони  чи третьої особи визнаної недієздатною чи обмеженою в цивільній дієздатності, законного представника суд за поданням органу опіки і піклування своєю  ухвалою призначає опікуна чи піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників.

     Частина 3 ст. 43 ЦПК передбачає можливість за поданням органу опіки і піклування заміни законного представника після відкриття справи. Підставами такої заміни є заборона з боку закону певним особам бути представниками.

     Частина 4 ст. 43 ЦПК передбачає також право суду звільнити опікуна чи піклувальника в разі якщо їх призначив суд, і призначити опікунами чи піклувальниками інших осіб. 
 
 
 
 
 

       ВИСНОВКИ 

       Передумовами  формування інституту процесуального представництва в Україні став період розвитку радянсько-правової доктрини процесуального представництва, який характеризується трьома основними  етапами:

       Перший  етап – 1924 -1929 р.р., що характеризується посиленням ролі держави у здійсненні цивільного судочинства; звуженням  сфери застосування договірного  представництва; посиленням ролі держави  у забезпеченні представництва громадян  в судах.

       Другий  етап  - 1929-1963р.р., характеризується теоретико-правовим опрацюванням та законодавчим закріпленням інституту процесуального представництва в суді, а також вдосконаленням судочинства в цивільних справах  та забезпеченням якості роботи судових  органів при збереженні значного впливу держави у цивільному судочинстві.

       Третій  етап - 1963-2005р.р., що характеризується прийняттям у 1963 році нового Цивільного процесуального кодексу УРСР, що розширив межі участі цивільного процесуального представника у цивільному процесі; чітко визначив його статус  та повноваження; надав  гарантії реалізації  його прав.

     Цивільне  процесуальне представництво  як правова  категорія, являє собою систему  процесуальних дій, що вчиняються представником  від  імені особи або іншого учасника суспільних відносин, шляхом участі у судовому процесі  і забезпеченням  реалізації та захисту їх законних прав та інтересів з метою винесення  судом об’єктивного, неупередженого та правомірного рішення.

       Класифікація  цивільного процесуального представництва є одним із механізмів забезпечення ефективного функціонування їх видів, які можна виділити, виходячи із наступного:

      - по-перше, за специфічними підставами  виникнення:  законне (офіційне) та  договірне; 

      - по-друге, за цивільно-процесуальним  статусом учасників – ініціаторів   цивільного процесуального представництва: представництво сторін; представництво  третіх осіб; представництво юридичних  осіб; представництво держави; 

       - по-третє, за цивільно-процесуальним  статусом процесуальних представників:  представництво адвокатами та  фахівцями у галузі права; представництво  співучасниками; представництво батьками,  піклувальниками, опікунами; представництво  працівниками підприємств, установ,  організацій; представництво, представництво  органами прокуратури, Уповноваженого  Верховної Ради з прав людини, органами державної влади та місцевого самоврядування та  іншими особами, які допущені судом для цієї мети по конкретній справі.

      Метою даного реферату було порівняння ЦПК 1963 року з діючим ЦПК України. Виходячи з усього вище сказаного можна  зробити такі висновки:

     По-перше, за ЦПК 1963 року представниками могли бути:

     1) члени    органів    управління,    працівники    державних підприємств,  установ, організацій, колгоспів,  інших кооперативних організацій,  їх  об'єднань,  інших  громадських   організацій  - в справах цих  підприємств, установ і організацій;

     2)  уповноважені  професійних спілок - у справах осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками;

     3) уповноважені організацій,  яким  їх статутом чи  положенням  надано  право  представляти  інтереси членів цих організацій,  - у справах членів цих організацій;

     4) адвокати;

     5) один із співучасників за  дорученням  інших співучасників (стаття 104 цього Кодексу);

     6)    батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники (ч. 3 ст. 101 ЦПК) 

     7) інші особи, допущені  судом,  який  розглядає справу,  до представництва в даній справі.

     Згідно  з діючим ЦПК представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді. Також в ст. 49 ЦПК зазначено що, одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні.

      По-друге, стаття 116 ЦПК 1963 року визначає осіб, які не можуть бути представниками в суді:  
     1) особи, які не досягли повноліття;