Мирова угод у цивiльному правi

МВС УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут фінансово-економічної безпеки і  права

 

Кафедра цивільного права та процесу

 

 

 

 

 

Мирова угода 

у цивiльному правi

 

 

 

 

Курсова робота

студентки

5 курсу 2 групи

заочонго вiддiлення

Минюк Г.А

 

Науковий керівник:

викладач кафедри 

Даниленко С. К.

 

 

 

Одеса-2012

План

 

ВСТУП................................................................................................................3

 

РОЗДІЛ 1: Поняття та ознаки мирової угоди……………….………………5

 

РОЗДІЛ 2: Укладення мирової угоди.................................................................9

2.1 Порядок укладення мирової угоди...............................................................9

2.2 Особи, якi мають право укладати мирову угоду…………………………13

2.3 Мирова угода в процесі виконання рішення……………………………..14

РОЗДІЛ 3: Способи захисту від невиконання умов мирової угоди……….16

ВИСНОВКИ........................................................................................................18

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...........................................................20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Уніфікація національної правової системи України до правової системи європейського співтовариства поряд зі змінами матеріального  законодавства вимагає змін законодавства процесуального. В умовах проведення правової реформи основним завданням цивільного судочинства є забезпечення можливості вільної реалізації прав осіб, які беруть участь у справі.

Одним із найважливіших  принципів цивільного процесуального права України є принцип диспозитивності, змістом якого є широке коло правомочностей, від здійснення сторонами яких залежить розвиток процесуальної діяльності по справі. Однією з форм прояву принципу диспозитивності є гарантована законом можливість сторін при досягненні домовленості припинити спір шляхом укладення мирової угоди. Здійснення права на укладення мирової угоди є ефективним способом врегулювання спору та ліквідації правового конфлікту між сторонами матеріального правовідношення.

Актуальність даної теми обумовлена тим, що у національній процесуальній науці мирова угода сторін, порядок її визнання та примусового виконання залишаються дискусійними, що спричиняє проблеми на рівні правозастосування. Незважаючи на певні позитивні законодавчі зрушення в цьому напрямі, даний інститут залишається і тепер досить неврегульованим та подекуди неоднозначним. Це призводить до деякого незбігу правозастосовної практики регулюючих норм за галузевою ознакою (коли однотипні та схожі відносини слід врегулювати кількома різними положеннями чинного законодавства з різним галузевим корінням), певних протиріч та несумісностей.

Об‘єктом дослідження - є суспільні відносини, що характеризуються диспозитивним методом правового регулювання, а саме, виникають у зв‘язку з укладенням сторонами мирової угоди, визнанням її судом та закриттям провадження по справі.

  Предметом - норми цивільно-процесуального права, що визначають порядок укладення та виконання мирової угоди, правові наслідки її укладення тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I.

Поняття та ознаки мирової  угоди.

Мирова угода як спосіб оформлення домовленості про врегулювання спору досить часто використовується в судовій практиці багатьох країн. В Україні такий засіб припинення судового розгляду цивільних справ передбачається Цивільним процесуальним кодексом України. Відповідно до положень зазначеного нормативного акта, вирішення спірних проблем між боржником і кредитором шляхом укладення мирової угоди є допустимим на будь-якій стадії судового розгляду, включаючи і стадії виконання судового рішення.

Мирова угода є специфічною формою вираження принципу диспозитивності в цивільному процесі.

Принцип диспозитивності, будучи основним рушійним початком громадянського судочинства, дає особам які беруть участь у справі широкі можливості.

Відповідно до ст. 31 ЦПК сторони користуються рівними процесуальними правами, а також у встановлених законом межах вільно розпоряджаються останніми [2].

Так, позивач має право  змінити підставу або предмет  позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право змінити підставу заперечень проти позову, повністю або частково визнати позов. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою.

Мирова угода - це укладена в цивільному процесі угода між  сторонами у справі і затверджена судом про умови припинення спору, на підставі взаємних уступок – відмови позивача від частини своїх вимог або їх зміни, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшення розміру позивних вимог.

Мирову угоду можна  визнати розпорядчим документом сторін як процесуального та матеріального права, оскільки, укладаючи мирову угоду, сторони розпоряджаються своїм процесуальним, а також суб'єктивним матеріальним правом і охоронюваних законом інтересом. Розпоряджаючись своїми правами при укладенні мирової угоди, позивач і відповідач не відмовляються від судового захисту своїх прав. Навпаки, вони впевнені, що суд, у разі порушення угоди, може примусити винну сторону виконувати прийняті на себе зобов'язання, оскільки мирова угода, підтверджена судом, остаточно ліквідує спір між сторонами і підлягає примусовому виконанню.

Ухвала про затвердження мирової угоди за своїм правовим значенням прирівнюється до судового рішення.

Чинний Цивільний кодекс України поняття “угода” не використовує [2]. Натомість використовується термін “правочин”(ст. 202 ЦК). Однак у ЦПК застосовується поняття “мирова угода”. Частина 1 ст. 175 ЦПК України стисло розкриває зміст мирової угоди: “Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову”. Загалом мирова угода повинна відповідати всім вимогам, встановленим для чинності правочинів у цивільному праві (ст. 203 ЦК), роль же цивільного процесу полягає лише в забезпеченні обставин для укладення і в установленому порядку визнання даної угоди [2].

Можна назвати декілька ознак, які характеризують мирову угоду :

- необхідність для укладення мирової угоди виникає тоді, коли у наявності факт порушення суб`єктивного права, який вже відбувся;

- взаємність поступок, а саме кожна сторона повинна відступитися від частини свого права, зважаючи на такий же відступ з боку іншої сторони; 

- її суб’єктами повинні бути протилежні сторони;

- для вчинення мирової угоди необхідне волевиявлення сторін – вчиняється вона тільки шляхом укладення супротивниками договору; 

- має двосторонній характер, тобто права і обов`язки виникають у обох сторін договору[15. с.106-107].

Мирова угода в цивільному процесі є ефективним інструментом врегулювання спору.

Мирова угода як спосіб оформлення домовленості про врегулювання спору досить часто використовується в судовій практиці багатьох країн.

Роботи, присвячені дослідженням мирової угоди в рамках цивільного процесу, почали з'являтися починаючи  з 70-их років XX століття. В даний час також є необхідність у подальшому вивченні і правове закріплення положень про мирову угоду.

В юридичній літературі, зокрема в пiдручниках цивiльного процесу, авторами даються різні визначення поняття  «мирову угоду».

Так, професор  Ю.К. Осипов визначає мирову угоду як розпорядча дія сторін по взаємному врегулюванню матеріально-правового спору на взаємоприйнятних умовах і припинення порушеної судом справи.

Професор В.Г. Тихін визначає мирову угоду як угоду сторін, по якому позивач і відповідач шляхом взаємних поступок, на взаємоприйнятних умовах по-новому визначають свої права та обов'язки і припиняють виник між ними суперечка  в суді.

Професор В.М. Паращенко під мировою угодою розуміє процесуальний акт, процесуальний договір, в якому сторони шляхом взаємних матеріально-правових поступок заново визначають свої права та обов'язки і зобов'язуються добровільно на взаємно прийнятних умовах врегулювати виник між ними суперечка.

У підручнику з цивільного процесу під редакцією Т.А. Бєлової, І.М. Колядко, Н.Г.Юркевича під мировою угодою розуміється угода сторін про врегулювання спору шляхом взаємних поступок, що визначає взаємні матеріальні права і обов'язки сторін, що випливають зі спірного правовідносини, і спрямоване на ліквідацію виниклого між ними матеріально-правового спору і закінчення судового процесу у справі [11.с. 441].

Під мировою угодою також  розуміють укладення сторонами  цивільно-правової угоди, відповідно  до якої вони шляхом взаємних поступок встановлюють інші правовідносини між собою у порівнянні з первинними; форму припинення судового спору між позивачем і відповідачем на основі взаємних поступок, здійснювана в порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством; затверджується судом на основі процесуальних дій договір, укладений на основі взаємних поступок між сторонами, третіми особами, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, спрямований на врегулювання спору, що є підставою припинення провадження по справi.

На Україні відносини, які виникають з приводу укладання та виконання мирової угоди, регламентуються нормами ЦПК. Сьогодні ж обов’язок судді роз'яснити сторонам можливість укладення мирової угоди (ч. 3 ст. 175 ЦПК) певною мірою компенсує відсутність законодавчого визначення поняття мирової угоди і дозволяє особі зрозуміти суть і значення цього способу врегулювання цивільно-правового спору. Суд надає сприяння примиренню сторін спору на протязі всіх стадій слухання справи. У разі закінчення провадження у справі укладенням мирової угоди суд, визнаючи його шляхом винесення відповідної ухвали, перевіряє, чи не суперечать положення, закріплені у мировій угоді сторонами, закону і не порушують чи вони чиїсь права та охоронювані законом інтереси. Суд також повинен звернути особливу увагу на чіткість і прозорість умов мирової угоди з тим, щоб вони сприяли такій ситуації, при якій виникнення повторних спорів зведено до мінімуму. У разі укладення мирової угоди між сторонами, суд виносить ухвалу про припинення провадження у справі (частина 4 статті 175 ЦПК). Отже, згідно зі статтею 206 ЦПК, наявність такого визначення виключає можливість повторного звернення особи до суду з цього ж предмета спору до цієї ж стороні і на тих же підставах. Тому перед визнанням мирової угоди суд обов'язково роз'яснює сторонам наслідки такого процесуальної дії [2].

 

РОЗДІЛ II

Укладення мирової угоди.

2.1 Порядок укладення мирової угоди.

Як вже зазначалося, мирова угода укладається з метою  врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав і обов'язків сторін і предмета спору. Чинний ЦПК передбачає, що про укладення мирової угоди сторони можуть повідомити суд, зробивши спільну заяву. Кодекс не передбачає обов'язкової вимоги до форми такої заяви, тому можна припустити, що воно може бути зроблено і в усній формі. Якщо мирову угоду або повідомлення про неї викладено в адресованiй суду письмовій заяві сторін, це заява додається до справи.

Найкращим рішенням було б укладення мирової угоди у письмовій формі з підписами сторін або їхніх представників. Але ЦПК в редакції 2004 року передбачає, що це повинна бути або загальна, усна заява, або ж письмова заява сторін, в якiй викладені умови мирової угоди на основі взаємних поступок.

Як вже зазначалося, до прийняття  судового рішення у зв'язку з укладанням сторонами мирової угоди, суд роз'яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє наявність повноважень у представника сторони, який висловив намір укласти мирову угоду.

Після отримання заяви про укладення  мирової угоди, суд виносить ухвалу про закриття провадження у справі. За змістом статті 175 ЦПК, суд за клопотанням сторін може винести ухвалу про визнання мирової угоди, де, звичайно, повинен вказати всі основні умови мирової угоди, які визнаються судом. Вкрай важлива визначеність і однозначність судового рішення, що необхідно для того, щоб умови мирової угоди, викладені в заяві сторін, були чітко викладені в ухвалi про закриття провадження у справі [2].

Необхідно мати на увазі, що мирова угода  сторін, у разі недотримання сторонами, підлягають примусовому виконанню. Примусовому виконанню підлягає рiшення суду. Тому у рiшеннi суд повинен чітко вказати всі основні умови мирової угоди, які в разі їх невиконання можуть пiдлягати примусовому виконанню.

Важливо зауважити, що зазначена  вище норма (стаття 175 ЦПК) не повною мірою  враховує дану обставину. У суддів може скластися думка, що умови мирової угоди вказуються в ухвалi тільки у випадку, коли за клопотанням сторін суд виносить ухвалу про визнання мирової угоди. Сама по собі ухвала про припинення провадження у справі (частина 4 статті 175), якщо в ньому не будуть вказані умови мирової угоди, не забезпечить сторонам його примусового виконання, оскільки суд у разі невиконання мирової угоди добровільно повинен видати сторонам виконавчі документи. Відсутність у рiшеннi умов мирової угоди може створити ситуацію неможливість видачі виконавчого документа. Справа в тому, що виконанню не підлягає саме мирову угоду сторін, а безпосередньо визначення суду, прийняте з цього питання (стаття 368 ЦПК, Закон України "Про виконавче провадження") [3].

При цьому юристам, які  надають правову допомогу, необхідно  мати на увазі це положення, яке, по суті, є недоліком законодавчого  врегулювання, і в кожному конкретному  випадку клопотати перед судом  з проханням вказувати у рiшеннi умови мирової угоди з тим, щоб було можливим його примусове виконання.

Якщо сторони подали усну заяву про мирову угоду, доцільно занести його в журнал судового засідання (протокол судового засідання) з обов'язковим укладанням сторонами в журналі умов мирової угоди. Це також дасть можливість запобігти можливим суперечкам в майбутньому. Безумовно, що при відсутності забезпечення в примусовому порядку виконання мирової угоди втрачає сенс сам факт звернення до суду.