Відшкодування шкоди, завданої діями чи бездіяльністю медичних працівників

     У разі, коли тяжкі наслідки для хворого  не пов’язані з невиконанням чи неналежним виконанням медичним працівником  своїх професійних обов’язків, а  настали внаслідок інших обставин, наприклад, запізнілого звернення  за медичною допомогою або в результаті відсутності на даний час науково  обґрунтованих методів лікування  тієї чи іншої хвороби, відповідальність за ст. 140 виключається. Те саме стосується і випадків відмови пацієнта від  медичних приписів, порушення пацієнтом  встановленого для нього режиму, а також випадків, коли тяжкі наслідки для хворого стали результатом  недостатніх навичок, досвіду і  кваліфікації медичного або фармацевтичного  працівника або настали внаслідок  інших обставин які не залежали від  нього, однак перешкодили йому виконати професійні обов’язки у повному  обсязі і з належною якістю [5,c. 50].

     Під тяжкими наслідками слід розуміти, наприклад, смерть людини, її самогубство, заподіяння потерпілому тяжкого, або  середньої тяжкості тілесного ушкодження, спричинення ятрогенного захворювання.

     Це  медичні та фармацевтичні працівники (лікарі незалежно від профілю, особи  середнього медичного персоналу  тощо), у т.ч. ті, хто займається приватною  медициною та фармацевтичною практикою  як різновидами підприємницької  діяльності.

     Медичною  і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Як виняток  за спеціальним дозволом МОЗ або  уповноваженим ним органом охорони  здоров’я особам без спеціальної  освіти дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини [14,c. 68]. 

3.3. Порушення  прав пацієнта

      Проведення  клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди  пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки, - карається обмеженням волі на строк  від трьох до п’яти років або  позбавленням волі на той самий строк  [5,c. 50]

     Лікарські засоби - це речовини або їх суміші природного, синтетичного чи біотехнологічного  походження, які застосовуються для  запобігання вагітності, профілактики, діагностики та лікування захворювань  людей або зміни стану і  функцій організму. До лікарських засобів  належать: діючі речовини (субстанції) - біологічно активні речовини, які  можуть змінювати стан і функції  організму або мають профілактичну, діагностичну чи лікувальну дію та використовуються для виробництва  готових лікарських засобів; готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти) - дозовані лікарські  засоби у тому вигляді та стані, в  якому їх застосовують; допоміжні  речовини, необхідні для виготовлення готових лікарських засобів; гомеопатичні засоби; засоби, які використовуються для виявлення збудників хвороб, а також боротьби зі збудниками хвороб або паразитами; лікарські косметичні засоби; лікарські домішки до харчових продуктів.

     Клінічні  випробування лікарських засобів - це перевірка з метою встановлення або підтвердження їх ефективності та нешкідливості. Відповідно до законодавства  клінічні випробування лікарських засобів  провадяться тільки за наявності  письмової згоди пацієнта - добровольця  на участь у проведенні таких випробувань, а якщо таким пацієнтом є неповнолітній  чи недієздатний - за наявності письмової  згоди його законного представника ( щодо особи віком від 15 до 18 років  чи визнаної обмежено дієздатною - також  і за її згодою).

     Під письмовою згодою слід розуміти оформлену  відповідним документом, що має підпис пацієнта, згоду, яку він надав  добровільно, без будь-якого примусу. При цьому мається на увазі, що пацієнт або його законний представник  до надання вказаної згоди отримали повну і правдиву інформацію щодо суті та можливих наслідків випробувань, властивостей лікарського засобу, його очікуваної ефективності, ступеня ризику. До законних представників пацієнта належать його батьки (усиновителі), опікуни  піклування.

     Оскільки  законодавство, яке регулює порядок  проведення клінічних випробувань, передбачає обов’язок керівника  клінічного випробування зупинити таке випробування за бажанням пацієнта або  його законного представника, то в  разі висловлювання ними такого бажання  згоду пацієнта слід вважати анульованою [15,c. 224 – 229]. 
 
 
 

ВИСНОВКИ

      Таким чином, в процесі виконання курсової роботи, було визначено що застосування норм цивільного права є найбільш адекватним не тільки для регламентації відносин між особами, що надають медичні послуги, та їх пацієнтами чи встановлення порядку надання медичних послуг (допомоги), а ще й для забезпечення реалізації та захисту немайнових і майнових прав і благ громадян, відшкодування шкоди завданої громадянам. Надання медичних послуг належить до сфери регулювання цивільного права відповідно до положень глав 63 та 82 ЦК України.

     Правовідносини з надання медичних послуг мають складну структуру. Їх суб’єкти – надавач (виконавець) медичних послуг і пацієнт (споживач, замовник) наділені цілою низкою прав і обов’язків. Фактично кожному праву пацієнта відповідає похідний обов’язок особи, яка надає медичні послуги (допомогу). Причому обсяг обов’язків останнього значно більший, ніж у пацієнта.

      На  особливість цивільно-правової відповідальності осіб, що надають платні медичні  послуги, впливають загальні принципи юридичної відповідальності та власні функції цього виду відповідальності. Особистий характер втрат потерпілих від негативних наслідків медичної послуги особливо позиціонує майнову (компенсаційну) ознаку такої  відповідальності.

      За  цивільним правом України відповідальність медичних закладів чи медичних працівників (приватних підприємців) за заподіяння шкоди здоров’ю пацієнта має переважно  деліктний характер, однак до правопорушників  можливе застосування і додаткової договірної відповідальності. При розмежуванні деліктної та договірної відповідальності у медичній сфері основна увага  приділяється встановленню шкоди абсолютно  захищеному благу особистості –  здоров’ю, за наявності якої, умови укладеного з пацієнтом договору не можуть зменшувати відповідальність медичного закладу (лікаря, що займається приватною практикою). В іншому випадку неналежне виконання послугодавцем своїх обов’язків можна розглядати лише як порушення договірних зобов’язань.

      З метою справедливої та адекватної компенсації  за немайнову моральну шкоду, завдану  здоров'ю або життю громадян, доцільно було б закріпити в окремій  постанові Кабінету Міністрів України, а також в ч. 3 ст. 23 ЦК України  мінімальний розмір відшкодування  для кожного виду ушкодження за тарифною системою. Для спрощення процедури  відшкодування такої шкоди потерпілим потрібно створити спеціальний страховий  Фонд відшкодування шкоди здоров’ю, заподіяної діями чи бездіяльністю медичних працівників 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

     1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року.

     2. Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII, із змінами та доповненнями.

     3. Закон України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ (нова редакція від 1 грудня 2005 р.).

     4. Наказ Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Правил судово-медичного визначення ступеню тяжкості тілесних ушкоджень» від 17 січня 1995 р. № 6.

     5. Кримінальний кодекс України

     6. Закон України «Про страхування»

     7. Наказ МОЗ України від 24.02.2010 № 163 «Про управління якістю медичної допомоги»

     8. Кодекс України про адміністративні правопорушення

     9. Антонов С.В. Журнал "Управління закладом охорони здоров'я" - № 3., 2009

     10. Антонов С.В. Журнал "Управління закладом охорони здоров'я" - № 2., 2009

     11. С.Г. Стеценко, В.Ю. Стеценко, І.Я. Сенюта Медичне право України – К.: Правова єдність., 2008 – 507с.

     12. Заварза Т.В. Специфіка юридичної відповідальності медичних працівників – Х.: ХНУ ім. В.Н.Каразіна

     13. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – М., 2001. – 304с.

     14. Болотіна Н. Медичне право у системі права України // Право України., 1999., № 7

     15. Антонов С.В. Лікарська помилка як особливий критерій при встановленні вини медичних працівників у цивільно-правовому делікті // Держава і право: Збірник наукових праць. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. — 2002. — Вип. 18. — С. 224–229.

     16. Бобров О. Е. Медицинские преступления: правда и ложь. — Петрозаводск: Интел Тек, 2003. — 193 с.

     17. Волков В.Н., Датий А.В. Судебная медицина: Учеб. пособие для вузов / Под ред. проф. А.Ф. Волынского. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2000. — 639 с.

     18. Гладун З.С. Державна політика охорони здоров’я в Україні. — Тернопіль: Економічна думка, 2005. — 460 с.

     19. Громов А.П. Закон на страже здоровья. — М.: Знания, 1976. — 96 с.

     20. Лейбович Я. Врачебные ошибки и незаконное врачевание // Судебная ответственность врачей. — Л. — М., 1926.

     21. Огарков И.Ф. Врачебные правонарушения и уголовная ответственность за них. — Ленинград, 1966.

     22. Прасов О.О. Право на медичну допомогу та його здійснення. Автореф. дис. ... канд.. юрид. наук. — Х., 2007.