Відшкодування моральної шкоди: поняття та зміст

а) обов’язок відшкодувати завдану шкоду може бути покладено на особу, яка не є її заподіювачем (наприклад, шкода, завдана малолітньою особою відшкодовується її батьками (усиновителями) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітнього);

б) розмір відшкодування може бути зменшеним (наприклад, у разі завдання шкоди фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоду, завдано вчиненням злочину);

в) розмір відшкодування може бути збільшеним (наприклад, при завданні шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я) [24, с.268].

У ч.1 ст. 1166 ЦК України міститься пряма вказівка на протиправність поведінки заподіювача шкоди як обов’язкову підставу деліктної відповідальності. Протиправна поведінка в цивільних правовідносинах означає порушення особою вимог правової норми, що полягає в здійсненні заборонених дій, або в утриманні від здійснення наказів правової норми діяти певним чином (бездіяльність). Деліктні зобов'язання ґрунтуються на принципі генерального делікту, згідно з яким кожному заборонено завдавати шкоду майну чи особі та будь-яке завдання шкоди іншому вважається протиправним, якщо особа не уповноважена на це. Наприклад, завдання шкоди особою у разі здійснення нею права на самозахист [23, с.933].

Обов’язковою підставою  деліктної відповідальності є, також, причинний зв’язок між протиправною поведінкою і шкодою, який характеризують наступні положення:

• причинний зв’язок існує там, де е тимчасова послідовність явищ. Причина завжди передує результату, а останній – це тільки та зміна в зовнішньому світі, яка створюється дією причин;
• причина з необхідністю породжує свій наслідок. Там, де зв’язок результату з дією, що йому передувала, випадковий, взагалі немає причинного зв’язку, а є проста послідовність подій;
• причина і наслідок мають значення відносно конкретного випадку;
• при виявленні причинно-наслідкових зв’язків у суспільних (в тому числі й правових) відносинах необхідно розрізняти суспільні та звичайні причини, тобто юридично значиму причину, якою завжди є поведінка людини, та звичайний зв’язок подій, пов'язаний з результатом. При постановці питання про відповідальність звичайна низка подій (обставин) в кожному конкретному випадку повинна вивчатися з точки зору того, яке місце в ній займає людина, а саме необхідно враховувати, насамперед, суспільні наслідки поведінки його учасників[29,с.23].

Суб’єктивною підставою  деліктної відповідальності є вина, тобто психічне ставлення осудної особи, яка досягла певного віку, до вчиненого нею протиправного діяння, а також до наслідків. Згідно цивільного законодавства України вина може виявлятися у формі умислу та необережності [2, ч.1 ст.614], зміст яких цивільне законодавство не розкриває. Діяти умисно означає передбачати і бажати настання шкоди або свідомо її допускати. Необережність відрізняється від умислу тим, ще особа не передбачає можливість завдання шкоди при обов’язку її передбачити. У цивільному праві розрізняють грубу та просту необережність. Коли людина не дотримується високих вимог, пред’явлених до неї як особистості, що здійснює в даних умовах певний вид діяльності, вона допускає просту необережність. У тих випадках, коли особа не тільки не дотримується високих, а й мінімальних вимог уважності та обережності, які зрозумілі кожному, вона допускає грубу необережність.

Однією з підстав  звільнення від деліктної відповідальності заподіювача шкоди є непереборна сила, тобто надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, яка повністю звільняє віх відповідальності заподіювача шкоди за умови, що останній не міг її передбачити або передбачив, але не міг її відвернути, і, здійснюючи вплив на його діяльність, спричинила настання шкоди.

Непереборна сила належить до категорії відносних понять, оскільки те, що невідворотне при одному рівні  розвитку науки і техніки, повністю відворотне за інших умов. Тому суд, визначаюча можливість віднесення явища  до непереборної сили, з’ясовує всі конкретні обставини завдання шкоди (зокрема, місце, час та інше) [22, с.60].  

За загальним правилом непереборна сила повністю звільняє від відповідальності заподіювача  шкоди тільки у разі відсутності  його вини. Проте, зміст норм ЦК України передбачає, що шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили підлягає відшкодуванню у випадках, встановлених законом [2, ч.3 ст.1166]. Наприклад. авіаційні підприємства відповідають і за випадкове завдання шкоди членам екіпажу, в тому числі за шкоду, що виникла внаслідок непереборної сили [3, ст. 29].

За загальним правилом шкода, завдана правомірними діями, не підлягає відшкодуванню. Так у  відшкодуванні завданої шкоди потерпілому може бути відмовлено у разі уповноваження особи на її завдання за наступних підстав:                                          

а) при проханні чи згоді  потерпілого, крім випадків завдання шкоди  його життю та здоров’ю;

б) у разі здійснення особою права на самозахист, якщо не були перевищені його межі [15, с.43].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2. Підстави відповідальності за 

завдану моральну шкоду

 

Моральна шкода – це такі наслідки правопорушення, що залежать від економічного змісту та вартісної форми і можуть полягати у:

• фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;
• душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;
• душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
• приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи [8, с.51].

Відповідно до загальних  підстав деліктної відповідальності обов’язковому з’ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправна поведінка заподіювача, наявність причинного зв’язку між шкодою, і протиправною поведінкою заподіювача та вина [12, с.25].         

Визначення моральної шкоди міститься в постанові Пленуму Верховного Суду від 31.03.1995 року „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”. Так під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, завданих фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Зокрема, під немайновою шкодою, завданою юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв’язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також учиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності [4, п.3].

Також обов’язковою підставою для деліктної відповідальності за завдання моральної шкоди є встановлення причинного зв’язку між шкодою і протиправною поведінкою особи [20, с.30].

Моральна шкода відшкодовується  лише за наявності вини особи, яка  завдала шкоди. Необхідність урахування вини закріплюється також в Законах України „Про туризм”« (ст.ст. 21, 33), „Про інформацію” (ст. 49), „Про наукову і науково-технічну експертизу” (ст. 35) та ін. Проте особа (фізична або юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання завдана не з її вини [28, с.107].

У разі завдання моральної  шкоди неправомірно вчиненими діями  кількох осіб, розмір відшкодування  визначається з урахуванням, ступеня  вини кожної з них. При цьому, якщо неподільну моральну шкоду завдано спільно, тобто взаємопов’язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром, діями винних осіб, вони несуть перед потерпілим солідарну відповідальність [30, с.90].

При завданні особі моральної  шкоди, обов’язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була завдана потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Відповідно до ст. 1193 ЦК України, розмір відшкодування моральної  шкоди може бути зменшений судом  з урахуванням ступеня вини потерпілого  та матеріального становища відповідача (фізичної особи).

Відповідальність особи, яка завдала шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально, передбачених законодавством.

У ч. 2 ст. 1167 ЦК передбачені  випадки відшкодування моральної  шкоди незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи:

а) якщо шкоди завдано  каліцтвом; іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок  дії джерела підвищеної небезпеки;

б) якщо шкоди завдано  фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури  або суду;

в) в інших випадках, встановлених законом.

Так незалежно від  вини моральна шкода відшкодовується; якщо шкода завдана каліцтвом. іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки. Її відшкодування здійснюється за правилами норм ЦК України (зокрема, статті 1187). Однак, якщо шкода завдана життю або здоров’ю фізичної особи – володільцям джерел підвищеної небезпеки внаслідок а взаємодії, то моральна шкода відшкодовується залежно від ступеня їхньої вини за правилами ст. 1188 Цивільного кодексу. Також, якщо шкода завдана майну фізичної особи, то права на відшкодування моральної шкоди без вини у потерпілого не виникає.

Безвинна відповідальність за завдання моральної шкоди незаконними  рішеннями, діями чи бездіяльністю  органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури, або суду обмежена випадками незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт [25, с.489]. Відшкодування моральної шкоди проводиться в порядку, визначеному ст. 1176 ЦК України.

 

 

 

Висновки 

 

Щодо підстав виникнення цивільних обов’язків, що випливають із завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди особі, то це, як правило, деліктні зобов’язання.

Основний принцип, який закон намагається втілити через  реалізацію зобов’язань з відшкодування  шкоди, – це принцип генерального делікту, який полягає в тому, що:

1. заборонено завдавати шкоду майну або особистості будь-кого; будь-яке заподіяння шкоди є протиправним, якщо інше не випливає з закону чи договору;
2. будь-яка позадоговірна шкода, завдана майну або особі, повинна бути відшкодована в повному обсязі особою, яка її завдала.

Що стосується моральної шкоди, то відповідно до загальних підстав деліктної відповідальності обов’язковому з’ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправна поведінка заподіювача, наявність причинного зв’язку між шкодою, і протиправною поведінкою заподіювача та вина. 

Слід наголосити, що під  час написання даної роботи виникали дуже різноманітні питання, які торкались  таких проблем, як відповідальність за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду; відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки; складові, які потребують оцінки при визначенні немайнової шкоди юридичній особі; практика призначення судових експертиз із метою надання доказів спричинення моральної шкоди і оцінки розміру її компенсації тощо. Як не дивно, але в більшості позовів про компенсацію моральної (немайнової) шкоди, які надходять до судів, позивачі обмежуються фразою: “Мені завдали моральну шкоду”. Однак відсутність доказів щодо того, яка саме моральна шкода завдана неправомірними діями відповідача (відповідачів), часто і призводить до винесення судом ухвали про залишення заяви без руху, а в разі не виправлення позивачем недоліків у встановлений строк – ухвали про повернення позовної заяви позивачу. Таким чином, найскладнішим моментом при оформленні позовної заяви про відшкодування моральної (немайнової) шкоди був і є збір доказів, які доводять факт спричинення моральної шкоди та розмір такої шкоди.

Як відомо, новий спосіб захисту цивільних особистих прав (компенсація моральної шкоди) встановлений ще Законом України від 6 травня 1993 р. за № 3188-XII “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій”. Новий ЦК України не лише зберіг зазначений спосіб захисту цивільних особистих прав, а й збагатив інститут компенсації моральної шкоди новими нормами (наприклад, ст. 1170 ЦК України передбачає відшкодування шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно). Нині позов про відшкодування моральної шкоди набуває дедалі більшої популярності, що, попри деякі зловживання (особливо за умов нинішньої відсутності мінімального та максимального розмірів такого відшкодування), все ж свідчить про зростання правосвідомості та правової культури громадян, тобто зроблений ще один крок до правової держави, у центрі уваги якої перебуває кожна окрема особа. На сьогодні, крім ЦК, відшкодування моральної шкоди також передбачають закони України “Про захист прав споживачів”, “Про інформацію”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про авторське право і суміжні права” та інші.

Підсумовуючи, можна з  упевненістю зазначити, що опрацювання  такої важливої теми та дослідження її в рамках даної кваліфікаційної роботи  несуть позитивний заряд практичних навичок та дозволяють отримати нові знання.