історія становлення римського права

                                                          ЗМІСТ стр 
Вступ.                                                                                                                        3  
РОЗДІЛ І. Історія спадкового права……………………………………………..4 
1. Римське спадкове право як джерело сучасного спадкового права………….6 
2. Основні поняття спадкового права……………………………………………8 
РОЗДІЛ II. Основні етапи розвитку римського спадкового права…………….10 
1. Спадкування за jus civile……………………………………………………….11 
2. Спадкування за преторським едиктом…………………………………...........12 
3. Спадкування за імператорськими законами…………………………………..15 
4. Спадкування у "праві Юстиніана"……………………………………………..15 
РОЗДІЛ III. Основні положення спадкування за заповітом…………………….17 
РОЗДІЛ IV. Необхідне спадкування (обов'язкова частка)………………………22 
РОЗДІЛ V. Прийняття спадщини…………………………………………………24 
РОЗДІЛ VI. Сингулярне наступництво…………………………………………...28 
1. Легат………………………………………………………………………...........28 
2. Фідеїкоміс………………………………………………………………………..29 
Висновок.

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

   У своїй роботі я хочу розкрити тему спадкуванння за Заповіту у римському праві і показати як воно перевтілювалися у наше сучасне цивільне право.Без сумніву, спадкування за законом з’явилося раніше, однак у класичному праві спадкування за заповітом настільки усталилось, що було переважною формою спадкування. Якраз до цього часу затвердилася повна свобода заповіту.

Заповіт (testamentum) - розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім’ї єдиним та підвладним власником сімейного майна був домовладика, і лише він міг їм розпоряджатися на випадок смерті.

Кожному періоду в історії  Риму відповідала своя форма заповіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республіканський - інші, в імператорський -ще інші. У імператорський період, і в праві Юстиніана розрізнялися дві основні форми заповіту: приватні та публічні. Приватними називали заповіти укладені без участі органів державної влади, а публічними - ті, у складанні яких тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади. В свою чергу приватні заповіти поділялися на письмові і усні, тобто поділялися за формою волевиявлення. При складанні заповіту вимагалася присут-ність семи, а інколи і восьми свідків, що, без сумніву, мало надавати заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути лише вільні та дієздатні особи. Процес здійснення і особи.

Тому спадкове право і в системі римського  приватного права, і в сучасних правових системах є одним з найважливіших  інститутів і займає проміжне місце між речовим і зобов'язальним правом. Його значення зумовлено також тим, що об'єктом спадкування переважно є право власності. Питання про те, що залишається після смерті померлого власника, кому воно має перейти, в якому порядку та обсязі, з найдавніших часів і до наших днів залишаються в центрі уваги суспільства і держави, законодавців і дослідників, кожної людини, оскільки вони тією чи іншою мірою стосуються їхніх інтересів.

І. Історія спадкового права

 Спадкування свій довгий і складний шлях розвитку прокладало через всі відомі соціально-економічні формації, кожна з яких вносила певні корективи у зміст спадкового права. Але його стрижнева суть завжди залишалася незмінною - майнове правонаступництво, яке складає зміст інституту спадкового права.

Римське спадкове право нерозривно пов’язане з  процесом розвитку інститутів власності (propretas) і сім’ї (familia). Первісно право  спадкування мало сімейний характер, що обумовлювалося пануванням довічної і абсолютної влади батька - глави сім’ї (patria potestas, pater familias). Після смерті когось із членів роду майно залишалося всередені роду. Майнові відносини, які виникли до смерті особи - спадкодавця, зберігалися у всій цілісності, поки не з’являвся наступник, представник покійного - спадкоємець (heres)¹.

Основним інститутом спадкового права є спадкування (hereditas). Спадкування (hereditas) - це перехід майна особи, що померла, до іншої особи (осіб). За допомогою цього інституту забезпечується збереження у цілісності майна померлого і перехід цього майна до правонаступника. Цим самим спадковим правом забезпечується загальне (універсальне) майнове наступництво після смерті особи. Універсальне правонаступництво (sucessio universitas, universales) має місце у разі, якщо одна особа приймає на себе майнові права і обов’язки другої як одне юридичне ціле (universitas).

Спадщина - це сукупність прав і обов’язків (juris nomen) спадкодавця, яка переходила в порядку правонаступництва до його спадкоємців. Спадщина існує і тоді, коли у її складі немає майна (речей) взагалі, а також і тоді, коли борги померлої особи перевищують її права і вимоги. Отже, за сутністю римське визначення спадщини не співпадало з визначенням майна.

Важливий правовий принцип римського права полягав  в тому, що спадщина до прийняття  її спадкоємцем, не маючи живого, фізичного суб’єкта, все ж зберігає статус майна відомої, хоча і померлої особи. І тільки тому дане майно не визнається безгосподарним (нічиїм), воно само собі хазяїн. Це майно “охороняє” особа померлого власника. Воно здатне і у такому стані зменшуватися та збільшуватися у своєму складі, якщо для цього не знадобляться дії фізичної особи (наприклад, збільшення майна за допомогою рабів). Про спадщину, що не була прийнятою, римляни казали: спадщина лежить, покоїться (hereditas jacet)².

Поряд з універсальним  правонаступництвом римське право  виділяло і так зване сингулярне (successio singularis)³, сутність якого полягає в наданні особі окремих прав, без покладення на неї обов’язків. Це правонаступництво здійснювалося у двох історичних формах: цивільна форма сингулярного наступництва, яка називалася легат (legatum), і загальнонародна форма - фідеЇкоміс (fideicommissum). Сутність обох цих форм складає розпорядження спадкодавця, яке вигідне для третьої особи і належить обов’язковому виконанню спадкоємцем. У праві Юстиніана ці форми були об’єднані у окремий інститут.

За римським правом спадкування можливе було лише або за заповітом або за законом. Спадкування за законом мало місце у разі, якщо заповіт не був складений певною особою, або був визнаний недійсним, або спадкоємець за заповітом не прийняв спадщину. Характерною особливістю римського спадкового права була неприпустимість поєднання цих двох підстав спадкування (заповіту та закону) в одному і тому ж випадку, тобто неприпустимим було, щоб одна частина спадщини перейшла до спадкоємця за заповітом, а друга частина цієї ж спадщини - до спадкоємців за законом.

 

Довгий час  римське спадкове право включало дві історичні форми: цивільну (juris civilis) і преторську (juris praetorii). Цивільний  порядок спадкування мав назву hereditas, преторський порядок вводу у фактичне володіння спадщиною - bonorum possesio. Право Юстиніана встановило тільки один порядок спадкування, який являв собою симбіоз існуючих раніше цивільного і преторського порядків спадкування⁴.

1. Римське спадкове право як джерело сучасного спадкового права

Цивільне право  як наука було започатковано ще в  часи Римської Імперії. До того ж часу і відноситься виникнення спадко-вого права як галузі права. У системі римського права інститут спадкового права був нібито незалежним, він не зв’язаний з іншими галузями майнових прав. Він не входить в систему речових прав, не є яким-небудь типом зобов’язального права але дуже тісно зв’яза-ний з цими галузями. Римськими юристами були розроблені основ-ні поняття спадкового права, механізми спадкування за заповітом і за законом. Ще в римському праві були розроблені основні поняття спадкового права та саме визначення спадкового права. Так в римському праві спадковим правом називали сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна вмершого до інших осіб. Був розроблений принцип « nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest »⁵, що означало що не може бути спадкуван-ня в одній частині майна за заповітом, а в іншій - за законом.

Римське спадкове право пройшло довгий шлях розвитку, в процесі якого надбало ряд  рис, відповідних до характеру римської власності та сім’ї. Розвиток свободи  заповідальних розпоряджень був  обумовлений посиленням приватної  власності по мірі звільнення її від пережитків сімейної.

Спадкування за давнім цивільним правом (hereditas) регламентувалося Законами XII таблиць, які вже передбачали  спадкування за заповітом та спадкування  за законом. Основним типом спадкування  все таки було спадкування за законом. Але вже закони XII таблиць признають спадкування за заповітом переважною формою спадкування.

Спадкування за преторським едитом (bonorum possessio). Було значно ослаблено формалізм при  складанні заповітів.Було введено  таке поняття як спадкоємці за законом  першої та другої черги.

Спадкування за імператорським законодавством. В цей  період спадкування далеко відійшло від старого цивільного спадкування. В цей період відбувся значний  розвиток спадкового права, але воно ще не стало чіткою, закінченою системою. До часу правління Юстиніана римське спадкове право, особливо спадкування за законом, було доволі складним та заплутаним інститутом. У такому вигляді воно й було представлене в кодифікації Юстиніана через те, що він не був на той час готовим реформувати спадкове право.

Спадкування за правом Юстиніана. У 542 році новели 115, 118, 127 приводять спадкове право до чіткої системи, тим самим  завершивши становлення римського  спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому були враховані  нові соціально-економічні умови римського суспільства. Так всіх родичів померлого Юстиніан розділив на п’ять класів (черг). Було встановлено черговість наслідування за класами.

 

 

2. Основні поняття  спадкового права

Спадкування - це перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під майном розуміють сукупність прав і обов'язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов'язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не може бути.

Спадкове право - сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Як правовий інститут спадкування нерозривно пов'язане з правом власності. До поділу суспільства на стани і виникнення держави та права існували родові звичаї, за якими речі члена роду, що помер, переходили до інших членів того самого роду. Проте спадкового права ще не було. Воно виникає, коли суспільство почало допускати приватну власність, а остання виникає тільки з появою обміну.Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем.. Спадкодавцями при спадкуванні за законом та заповітом можуть бути тільки громадяни (фізичні особи), а не організації, тобто юридичні особи. Юридична особа не помирає, а припиняється і передача її майна іншим особам чи державі визначається не нормами про спадкування, а спеціальними правилами про ліквідацію юридичних осіб. Таким чином, спадкування після юридичної особи не настає. Особи, до яких переходить у встановленому порядку майно померлої особи, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути кожний громадянин, юридичні особи, а також держава. При цьому громадяни та держава можуть спадкувати і за законом, і за заповітом, а юридичні особи - тільки за заповітом.Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина (у спадковому праві ці назви використовуються як рівнозначні.) - це сукупність прав і обов'язків померлої особи (активи і пасиви), яка визначається на момент смерті спадкодавця. Спадкоємець, прийнявши спадщину, відповідав разом і за борги померлого. Відкриття спадщини. Смерть спадкодавця зумовлює виникнення спадкових правовідносин, тобто відкриття спадщини. Назва "відкриття спадщини" пішло від того, що після смерті спадкодавця майно власника стало ніби незахищеним, відкритим, яке нікому не належить⁶.

          

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

II. Основні  етапи розвитку римського спадкового  права

Відсутність спадкування, розкрадання майна померлих можливі  тільки у найпримітивнішому соціальному стані, коли суспільство являло собою групу ізольованих індивідів і не мало більш тісних осередків. Тоді зі смертю людини втрачався суб'єкт права, внаслідок чого майно, яке належало померлому, ставало безгосподарним, його міг захопити будь-хто. Вимоги втрачали свого кредитора, борги -свого боржника. Ні про спадкування, ні про наступництво тоді ще не йшлося.

Становище змінюється з  виникненням патріархальної сім'ї. Тепер індивід оточений особами, з якими він пов'язаний єдиним походженням, спорідненням і які більш близькі йому, ніж інші члени суспільства; майно в цей час набуває характеру сімейної власності. За таких умов неприпустимою була безгосподарність сімейного майна. Ще за життя домовладики воно належало усім представникам сім'ї. Під впливом цих факторів безгосподарність спадкового майна змінюється переходом його до найближчих родичів.

Проте історичні факти  свідчать, що такий перехід майна  ще не поширювався на зобов'язання, особливо борги. Розвиток економічного життя вимагав, щоб відповідальність за борги слідом за майном переходила на спадкоємців.

Зародившись на ґрунті сімейного  і родового ладу, спадкування спочатку мало природний характер. Спадкоємцями були природно й обов'язково ті особи, які стояли ближче до померлого в  порядку патріархальної родинності.⁷ Якщо померлий мав дітей, то вони вступали у володіння його майном. Якщо дітей не було, то спадщина переходила до тих осіб, з якими померлий раніше становив одну сім'ю. Отже, порядок закликання до спадкування визначався самим порядком родинної спорідненості. Саме в цьому полягав природний закон спадкування, і в такому розумінні можна вважати, що в стародавні часи спадкування встановлювалось тільки за законом.

Поступово значення індивіда зростає, сімейний характер власності ослаблюється, права домовладики щодо розпорядження майном посилюються. За правом розпоряджатися майном за життя виникає право домовладики розпоряджатися майном на випадок смерті. Отже, розвивається свобода заповітів.

Таким чином, багатовіковій  історії римського спадкового права можна виокремити чотири етапи розвитку спадкового права:

а) спадкування за jus civile;

б) спадкування за преторським  едиктом;

в) спадкування за імператорськими  законами;