Способи захисту прав та свобод людини і громадянина

Наведена схема формально  відповідає відомому принципу «все, що не заборонено, — дозволено». Вона зовні  забезпечує майже абсолютний обсяг  прав і свобод. Однак подібний висновок був би спрощенням. Суди не завжди точно  формулюють прецеденти. Це призводить до довільного визначення ними обсягу правового статусу особи та його окремих елементів. До того ж, як свідчить практика, далеко не всі права і свободи можуть бути реально встановлені та ефективно забезпечені в такий спосіб.

Подібний підхід до регламентації прав і свобод, на відміну від прийнятого в інших країнах, називають негативним. У цьому випадку норми конституційного права не встановлюють конкретні права і свободи, а шляхом заборон визначають сферу їх існування. [11, c. 381]

Основні права людини —  гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

І) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення  потреб, без яких вона не в змозі  нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені  біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження  і не потребують «дозволу»  з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені  територією держави (позатериторіальні)  і не залежать від національної  належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність;

4) можливості, що є залежними  (у плані здійснення) від можливостей  суспільства — рівня його економічного, політика-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;

5) можливості, що мають  правовий характер, оскільки внесені  до законодавчих актів, які  створені в межах держави і  на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

• інтерес людини, справедливо  збалансований з інтересами суспільства;

• мораль суспільства, що переважає у даний період;

• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина  є тісно взаємозалежними, однак  не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка законом визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права громадянина — у конституції певної держави.

Відмінності між правами  людини і громадянина:

Права людини:

Позатериторіальні — існують  незалежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв'язком  їх носія з конкретною державою.  

Загальносоціальні — належать людині через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини) — реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де б не знаходилася людина.

Права громадянина:

Територіальні — передбачають наявність громадянства, тобто особливий  зв'язок людини і держави.

Спеціально-соціальні (юридичні) — закріплюються в законодавстві  і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа — реалізація охоплює сферу відносин індивіда з певною державою.

Права людини і права громадянина  — близькі поняття, в ідеалі повинні  збігатися, оскільки:

• здійснення прав людини визначається головним чином забезпеченістю з  боку держави. Наприклад, апатриди та інші категорії осіб, що не мають громадянства, знаходяться під захистом законів держави проживання та міжнародного права;

• громадянство — основний канал, через який відбувається здійснення прав людини. [12, c. 136-139]

До обов'язків держави  входить здійснення постійної створюючої діяльності, спрямованої на забезпечення громадян тими чи іншими благами, створення  соціальних програм, що гарантують проголошені соціальні, економічні та культурні права. Реалізувати ці права набагато складніше, ніж права негативні. Безпосередній захист їх правовими засобами не можливий, тому що визначення конкретних соціальних виплат до завдання суду не входить. Здійснення позитивних прав потребує достатніх ресурсів держави. Їх конкретне наповнення безпосередньо залежить від національного доходу країни та її політичного режиму.

У разі обмеженості ресурсів і антидемократичності режиму позитивні  права можуть гарантувати громадянам лише «рівність у злиднях», як це мало місце у переважній більшості так званих «соціалістичних» держав за часів тоталітарних режимів. [13, c. 158]

Основні права і свободи  людини і громадянина розрізняють  також за сферою їх реалізації в  суспільному житті:

• особисті (громадянські); 
• політичні;
• економічні; 
• соціальні;  
• культурні;  
• екологічні.

Конституційні права і  свободи особи, залежно від характеру  відображених в них суспільних відносин, у зарубіжній науці конституційного  права звичайно класифікують як особисті та політичні. Іноді сюди додають  і соціально-економічні права, розглянуті вище. Наведена класифікація є дещо умовною, оскільки не сприяє точному визначенню групової належності окремих прав і свобод. Наприклад, право на страйк містить елементи, поєднані з політичним і соціально-економічним станом особи.

Особисті права і свободи  — категорія прав і свобод, що прямо не стосується стану громадянства індивіда. Тому іноді такі права  визначаються як індивідуальні права  або свободи фізичної особи. Як зазначалося, їх також називають громадянськими правами, але така назва може призвести  до непорозуміння, коли йдеться про  конституційну (політичну) правоздатність осіб, які не є громадянами відповідної держави. У текстах конституцій прийняті різноманітні формулювання особистих прав і свобод, але вони піддаються узагальненням.

До категорії особистих  прав і свобод передусім належить особиста недоторканність (особиста свобода). Головний зміст — захист від необгрунтованих арештів. Відображена в багатьох конституціях англійська процесуальна процедура «хабеас корпус», встановлена законом ще в XVII ст., передбачав перевірку в суді обгрунтованості арешту особи. В конституційній теорії і практиці Франції та деяких інших країн прийняте ширше поняття безпеки особи, яке містить не тільки гарантії від безпідставних арештів і утримання під вартою, а й сукупність процесуальних гарантій прав особи в судовому процесі. Не викликає сумнівів той факт, що зазначені правові положення відіграють істотну роль у формуванні конституційного статусу особи. Проте їхня дія може бути призупинена. Певну загрозу недоторканності особи становить проголошення надзвичайного стану. У конституціях визначені загальні засади регламентації надзвичайного стану.

До змісту поняття особистих  прав і свобод входять також так  звані свободи приватного життя  — недоторканність житла, таємниця кореспонденції, свобода вибору місця  проживання, свобода пересування, права  і свободи, пов'язані із шлюбним станом та сімейними відносинами тощо. Серед них слід виділити таємницю кореспонденції.

Однією з особливостей сучасної конституційної регламентації  таємниці кореспонденції є те, що захистом забезпечуються не тільки окремі, дещо статичні за формулюваннями права і  свободи, що становлять зміст цього поняття (таємниця листування, телефонного зв'язку тощо), а й загальна свобода, визначена як свобода від посягань на інформацію приватного характеру. Поняття цієї свободи має свої відмінності в різних країнах, але практично всюди посяганням визнають не лише перехоплення відповідної інформації, а й неофіційне збирання інформації у так званих банках даних та її використання проти волі і на шкоду інтересам особи, чиї права порушені.

Конституційні положення  про свободу від посягань на інформацію приватного характеру конкретизуються відповідними законами. Більшість з них встановили право заінтересованої особи на ознайомлення з інформацією, яка збирається та зберігається в державних органах. Це право також проголошене в деяких новітніх конституціях. Визначаючи його безумовно прогресивний характер, слід вказати і на об'єктивну обмеженість, яка передусім зумовлена різними застереженнями, встановленими в зако­нодавстві. Ті ж закони, в яких проголошено право індивіда на ознайомлення з інформацією, нерідко фактично заперечують його посиланнями на необхідність забезпечення функціонування державних органів, збереження державної таємниці тощо.

До цього слід додати, що свободи приватного життя є  об'єктом постійних посягань з  боку каральних органів. У боротьбі зі злочинністю технічне перехоплення інформації, зовнішнє спостереження або інші види подібної діяльності є звичайною поліцейською практикою, її основи встановлюються спеціальними законодавчими актами. Однак завжди існувала й існує проблема розмежування легальної та нелегальної практики поліції, інших каральних органів, що безпосередньо зачіпає свободи приватного життя. Нерідко розв'язанню цієї проблеми перешкоджають самі законодавчі акти, невизначеність окремих положень яких дозволяє припускатися різних тлумачень. Згадана проблема нерідко має не тільки юридичний, а й політичний характер.

Характеризуючи особисті права, необхідно також визначитися  щодо права приватної власності, яке зарубіжні дослідники слушно відносять до вказаної категорії прав і свобод. Як зазначалося, у старих конституціях право на приватну власність проголошувалось як одне з природних прав людини, що має невідчужуваний характер. У цілому ж це право слід сприймати не тільки як одне з прав особи, а й як своєрідну основу, стрижень сукупності її прав і свобод, що визначає зміст останніх.

Іншу категорію прав і  свобод становлять політичні права  і свободи. У поєднанні з особистими правами і свободами вони утворюють так званий традиційний каталог прав і свобод. У різних формах та обсязі вони проголошуються практично в усіх конституціях. Для нормального розвитку політичного життя кожної країни найбільше значення мають свобода слова (свобода висловлення своїх думок), свобода друку, свобода зборів, мітингів та процесій, свобода асоціацій (право на утворення об'єднань), право петицій (звернень до державних органів), виборче право та деякі інші. Більшість з них може бути поділена на елементи, які також нерідко сприймаються як окремі права і свободи. Наприклад, поняття виборчого права охоплює право обирати, бути обраним, право на участь у виборчій кампанії тощо. Свобода асоціацій передбачає право на утворення політичних партій, профспілок тощо. [14, c. 160]

Складний характер має  також співвідношення між окремими політичними правами і свободами. Так, свобода слова — це і самостійне правове явище і елемент свободи друку або свободи зборів. Предметнішим є поняття свободи висловлення своїх думок, яке означає, що особа може вільно висловлювати думки у приватних бесідах і листуванні, на мітингах і зборах, через засоби масової інформації тощо.

Наведений перелік політичних прав і свобод не є вичерпним. Зокрема, аналіз новітніх конституцій дозволяє зробити висновок, що сюди може бути віднесене право на участь у вирішенні державних справ, право на самоврядування, право на посаду на державній службі тощо. Визнання цих прав і свобод розширює сферу конституційного регулювання відповідних відносин, сприяє суспільним інтересам і інтересам окремої особи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2.

ЮРИДИЧНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

 

2.1. Компетенція  Уповноваженого Верховної Ради  України з прав людини

 

Верховна Рада України  як єдиний орган законодавчої влади  України має безпосередній вплив  на визначення обсягу прав та свобод людини. Водночас, вона не лише приймає закони та інші акти, але й контролює  їхнє виконання. Функцію парламентського  контролю за додержанням в Україні  прав і свобод людини і громадянина  здійснює Уповноважений Верховної  Ради України з прав людини або - як ще називають цю особу - омбудсмен (у перекладі зі шведської мови - представник чиїхось інтересів). [15, c. 1]

 Посада Уповноваженого  Верховної Ради України з прав  людини - суто конституційна новація:  до прийняття чинного Основного  Закону подібного державно-правового  інституту наша держава не  знала. На розвиток положень  Конституції України 23 грудня 1997 року був прийнятий Закон України  "Про Уповноваженого Верховної  Ради України з прав людини".