Розгляд спорів за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності

     Іноземні  підприємства й організації мають  право звертатися до господарських  судів за захистом своїх порушених  або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів. Встановлено  їхню рівність стосовно процесуальних  прав і обов'язків з підприємствами і організаціями України. Враховано  можливість встановлення відповідних  обмежень щодо підприємств і організацій  тих держав, законодавством яких обмежуються  процесуальні права підприємств  або організацій України. Тобто  і в цьому разі можуть бути застосовані  заходи у відповідь на дискримінаційні  акти іншої держави, що порушують  права та інтереси осіб держави, вимушеної  вдатися до так званих реторсій.

     Слід  звернути увагу на визначення компетенції  господарських судів у справах  за участю іноземних підприємств  і організацій. Основним критерієм  є місцезнаходження відповідача  на території У країни.

     Господарські  суди мають право також розглядати справи за участю іноземних підприємств  і організацій, якщо:

     1) місцезнаходженням філії, представництва, іншого відособленого підрозділу  іноземного підприємства чи організації  є територія України;

     2) іноземне підприємство чи організація  має на території України нерухоме  майно, щодо якого виник спір.

     Важливим  є поняття судового імунітету  іноземної держави (ст. 125ГПК).

     Найбільш  поширеною формою захисту прав у  сфері зовнішньоекономічної діяльності є міжнародний комерційний арбітраж, який є основним способом вирішення  спорів між сторонами різних держав, тобто у правовідносинах з  іноземним елементом.

     Міжнародний комерційний арбітраж (третейський  суд) — це недержавний орган, який формується із осіб за вибором сторін або за призначенням у порядку, встановленому  законом. 

     3. Порядок вибору  компетентного суду 

     Організації і фірми різних країн, укладаючи  контракти, зазвичай вважають, що арбітражний  розгляд спорів є кращим, ніж судовий. Загальновідомі його переваги: відносна швидкість розгляду; добровільність підпорядкування спору арбітражу; компетентність і нейтральність  арбітрів, а також можливість вибору сторонами таких арбітрів, яких вони вважають найбільш кваліфікованими для розгляду певного спору ; конфіденційність розгляду спорів; відносно невелика вартість арбітражного розгляду порівняно із судовим. Відзначають також, що арбітражне рішення с остаточним і може бути відмінене судом лише у чітко визначених випадках, тобто оскарженню воно не підлягає. Важливо також, що можливість примусового виконання арбітражного рішення існує практично в усьому світі. Широко визнана Нью-Йоркська конвенція 1958 р. надає можливість домогтися визнання й виконання іноземного арбітражного рішення у більшості країн. Підстави для відмови у виконанні є нечисленні і зводяться в основному до процесуальних порушень. І повторний розгляд справи, по суті, не здійснюється.

     Умовою  арбітражного (третейського) порядку  вирішення спору є угода сторін про його передачу на розгляд арбітражу. Така угода може бути включена в  текст зовнішньоекономічного контракту  і в цьому разі її прийнято іменувати  «арбітражним застереженням». Вона також  може бути укладена у вигляді окремої  угоди, і тоді її називають арбітражною  угодою, підкреслюючи її відокремленість  від контракту. Вживають і такі назви: третейський запис або третейський  компроміс.

     Поняття арбітражної угоди міститься  у ст. 7 Закону «Про міжнародний комерційний  арбітраж». Це — угода сторін про  передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з  будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладеною у вигляді  арбітражного застереження в контракті  або у вигляді окремої угоди.

     Основною  вимогою, що пред'являється до арбітражної  угоди законодавством більшості  країн, у тому числі й України, є вимога про додержання письмової  форми. Обов'язковість письмової  форми арбітражної угоди передбачена  і в Нью-Йоркській конвенції 1958 р., ключовим поняттям у якій є саме термін «письмова угода». За Конвенцією, кожна Договірна держава визнає письмову угоду, яка включає арбітражне застереження в договорі або арбітражну угоду, підписану сторонами, чи таку, що міститься в обміні листами  або телеграмами (ст. II).

     Дещо  іншого підходу стосовно вимог щодо форми арбітражної угоди дотримується Європейська конвенція 1961 р. Поряд  із вимогою щодо письмової форми  арбітражної угоди Конвенція  допускає укладення її в будь-якій іншій формі, враховуючи, що є держави, у яких жоден із законів не потребує письмової форми для арбітражної  угоди. Остання може бути укладена у  формі, дозволеній законами цих держав.

     Наведене  дає змогу зробити висновок, що вимога стосовно письмової форми  арбітражної угоди є суттєвою умовою її дійсності. Існування дійсної  арбітражної угоди є, насамперед, правовою підставою і джерелом набуття  третейським судом (арбітражем) своєї  компетенції розглядати конкретний спір, а, по-друге, є необхідною умовою дійсності і юридичної сили арбітражного рішення, винесеного з цього спору.

     Недодержання  зазначеної вимоги може призвести до визнання арбітражної угоди недійсною, наслідками чого можуть бути заперечення  компетенції арбітражного суду розглядати спір, скасування арбітражного рішення  та відмова у його визнанні та виконанні. Можливе також прийняття державним  судом спору до свого провадження  у зв'язку з недійсністю арбітражної  угоди.

     При розгляді питання про дійсність  арбітражної угоди необхідно  вирішити, за законодавством якої країни мають бути визначені умови дійсності  такої арбітражної угоди.

     Важливо знати, що особливість укладеної  арбітражної угоди полягає у  її обов'язковості для сторін, які  не можуть ухилитися від передачі спору арбітражу.

     Міжнародний комерційний арбітраж (третейський  суд) може бути утворений спеціально для розгляду окремої справи, який прийнято називати ізольованим, або  як постійно діюча арбітражна установа (інституційний арбітраж). Постійно діючі арбітражі створюються  при торгових та торгово-промислових  палатах країн, при біржах, асоціаціях тощо. Серед них розрізняють загальні арбітражі, що існують при торгових палатах відповідних країн, і  спеціальні, що розглядають певні  справи з урахуванням виду товару чи напряму діяльності .

     В Україні третейськими судами є Міжнародний  комерційний арбітражний суд  та Морська арбітражна комісія (МАК) при Торгово-промисловій палаті України, які є самостійними постійно діючими арбітражними установами. Вони здійснюють свою діяльність згідно з Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» і Положеннями про них, затвердженими цим Законом.

     Закон України застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце  арбітражу знаходиться на території  України, за окремими винятками, коли воно може знаходитись і за кордоном (ст. 1). Український закон докладно регламентує, як вже зазначалося, арбітражну угоду, компетенцію і склад третейського суду, правила арбітражного провадження, винесення арбітражного рішення  та порядок його оспорювання, припинення арбітражного розгляду, а також визнання і виконання в Україні іноземних  арбітражних рішень.

     Відповідно  до Положення про Міжнародний  комерційний арбітражний суд  при Торгово-промисловій палаті України (Додаток № 1 до Закону), до цього  суду за угодою сторін можуть передаватись:

     • спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших  видів міжнародних економічних  зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін спору знаходиться  за кордоном;

     • спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території  України, між собою, спори між  їх учасниками, а так само їх спори  з іншими суб'єктами права України.

     Міжнародний комерційний арбітражний суд  приймає до свого розгляду також  спори, віднесені до його юрисдикції міжнародними договорами України.

     Згідно  із Законом, рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачене  міжнародними договорами України або  за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення  суду якої має виконуватись в Україні.

     Законом визначено компетентну владу, до якої необхідно звертатись особі, яка  пред'являє до визнання й виконання  іноземне судове рішення. Це — Апеляційний  суд Автономної Республіки Крим, апеляційні обласні, Київський та Севастопольський міські суди за місцем постійного чи тимчасового  проживання або перебування (місцезнаходження) боржника.

     Закон встановлює порядок подання клопотання про надання дозволу на примусове  виконання рішення іноземного суду. Воно може бути подано стягувачем безпосередньо  до відповідного суду України (ст. 4). Ці питання вирішуються й міжнародними договорами України, які можуть передбачати  подання клопотання через органи державної влади України. Визначено  також порядок подання клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню.

     Рішення іноземного суду може бути пред'явлене до примусового виконання в Україні  протягом трьох років від дня  набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних  платежів протягом терміну, що перевищує  три роки, яке може бути пред'явлене до примусового виконання протягом усього терміну проведення стягнення, з погашенням заборгованості за останні  три роки.

     На  підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала  законної сили, відповідний суд видає  виконавчий лист, який надсилається для  виконання у порядку, передбаченому  Законом України від 21 квітня 1999р. №606-XIV «Про виконавче провадження» (зі змінами за Законом від 28 листопада 2002 р. № 237-ІУ). Отже, визнане у судовому порядку іноземне судове рішення  прирівнюється до рішення національного  суду, і його примусове виконання  здійснюється у загальному порядку. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Висновок 

     Україна зобов'язана здійснювати захист прав та законних інтересів суб'єктів  ЗЕД за ЇЇ межами згідно з нормами  міжнародного права. Такий захист здійснюється за зверненням цих суб'єктів через  дипломатичні, консульські та інші установи, які представляють інтереси України.

     Особливу  роль відіграють торговельно-економічні місії у складі дипломатичних  представництв України за кордоном.

     Україна має також право застосовувати  заходи проти недобросовісної конкуренції  та зростаючого імпорту при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності (ст. 31 Закону), які були розглянуті при  висвітлені питань державного регулювання  ЗЕД.

     Найбільш  поширеною формою захисту прав у  сфері зовнішньоекономічної діяльності є міжнародний комерційний арбітраж, який є основним способом вирішення  спорів між сторонами різних держав, тобто у правовідносинах з  іноземним елементом.

     У багатьох країнах ще у дев”ятнадцятому  столітті почали виникати „приватні”, недержавні суди, які мали право  вирішувати спори, передані на їхній  розгляд сторонами. Їх почали називати третейськими судами.

     Після Другої світової війни практично  в усіх країнах державні суди визнають і виконують рішення „вітчизняних”  третейських судів. Рішення ж  іноземних арбітражних судів, як правило, не виконуються в інших  країнах або ж їхнє виконання  обумовлене цілим рядом обставин, які в різних країнах не однакові. Такі рішення в більшості випадків здійснюються тільки на основі взаємності, наприклад, відповідно до двостороннього договору. Проблема в тому, що далеко не всі країни уклали такий договір. 
 
 
 
 
 

Список  використаної літератури. 

1. Коломацька  С.П. Зовнішньоекономічна діяльність  в Україні: правове регулювання  та гарантії здійснення. Навчальний  посібник. – К.: ВД „Професіонал”, 2004. – 288 с. 

2. Конвенція  ООН про договори міжнародної  купівлі-продажу товарів (Відень 1980 р. ) //Международное частное право:  Учеб. пособие. – Х.: Консум. –  1998. 

3. Конвенція  про позовну давність у міжнародній  купівлі-продажу товарів (Нью-Йорк, 1974 р. з Віденським протоколом 1980 р.) //Там само. 

4. Конвенція  про визнання і виконання іноземних  арбітражних рішень (Нью-Йорк,1958 р.) //Там само. 

5. Господарський  процесуальний кодекс України  //Офіційний вісник України. –  2001. – №25. – Ст. 1148.