Поняття і види джерел аграрного права

§ 1. Поняття і види джерел аграрного права

 Джерела аграрного  права — це результат правотворчості  державних органів як зовнішній  вираз волі народу, закріпленої  в уніфікованих і диференційованих  нормативно-правових актах, а  також локальних актах сільськогосподарських  товаровиробників, що регулюють  аграрні відносини в процесі  сільськогосподарського виробництва,  переробки та розподілу сільськогосподарської  продукції.

 До джерел аграрного  права належать закони, підзаконні  акти, постанови, положення, правила,  інструкції, примірні статути, статути.  Аграрні правовідносини багатогранні  і характеризуються різновидами  суб'єктів, до яких належать  сільськогосподарські кооперативи,  інші підприємства, об'єднання, фермерські  господарства, міжгосподарські утворення.  Норми аграрного права визначають  їх суб'єктивні права, юридичні  обов'язки, правове становище, умови  та порядок їх утворення і  ліквідації.

 Аграрне законодавство  складають нормативно-правові акти, які регулюють організаційно-управлінське  забезпечення раціонального використання  земель сільськогосподарського  призначення суб'єктами аграрного  права. До нього належать акти, спрямовані на належну організацію  ведення основних і допоміжних  галузей сільськогосподарського  виробництва: тваринництва, рослинництва, їх складових частин (насінництво,  селекція сільськогосподарських  культур, племінна справа). Вони  визначають нормативно-правові вимоги  щодо охорони здоров'я працівників  сільського господарства, дотримання  правил техніки безпеки та  виробничої санітарії у процесі  сільськогосподарського виробництва.  Положення цих актів окреслюють  правосуб'єктність кола виробничо-господарських  підприємств та інших організаційно-правових  формувань як суб'єктів сільськогосподарських  виробничих відносин. Дія цих  актів поширюється на товаровиробників  усіх форм власності.

 Аграрне законодавство  охоплює нормативні акти щодо  повноваження державних органів,  які здійснюють управління сільським  господарством, це — положення,  постанови, інструкції та інші  акти, що містять перелік організаційно-правових  і матеріально-технічних заходів  по виконанню програм економічного  і соціального розвитку в галузі  сільського господарства. Сюди також  належать нормативні акти, що  визначають правове становище  науково-дослідних установ у сфері  сільського господарства, акти, які  містять технологічні правила  залежно від галузей сільськогосподарського  виробництва, нормативні акти, що  стосуються матеріально-технічного  постачання сільськогосподарських  товаровиробників.

 До цієї категорії  належать також типові договори  і положення, які регламентують  закупки сільськогосподарської  продукції, правила техніки безпеки  і виробничої санітарії, умови  і порядок організації та оплати  праці працівників сільськогосподарських  підприємств - фахівців, механізаторів,  управлінського та обслуговуючого  персоналу, інших сільськогосподарських  працівників.

 Міцну правову основу  аграрної реформи в Україні  становлять такі джерела, як: закони  України «Про власність», «Про  підприємства в Україні», «Про  господарські товариства», «Про  підприємництво», «Про сільськогосподарську  кооперацію».

 У здійсненні аграрної  політики в Україні значну  роль відіграє розвиток різноманітних  форм господарювання, підприємництва, конкуренції, роздержавлення і  приватизація державного і комунального  майна, що докорінно змінює  ставлення працівників до результатів  праці.

 У зв'язку з цим  велике значення мають Укази  Президента України «Про заходи  щодо реформування аграрних відносин»,  «Про прискорення приватизації  майна в агропромисловому комплексі», Закон України «Про особливості  приватизації майна в агропромисловому  комплексі», Указ Президента України  «Про невідкладні заходи щодо  реформування аграрного сектора  економіки» та інші.

 Важливими є акти, спрямовані  на вдосконалення управління  діяльністю в агропромисловому  комплексі і вирішення соціальних  питань сільського населення.  Цю групу відносин регулює  Закон України «Про пріоритетність  соціального розвитку села і  агропромислового комплексу в  народному господарстві України», а також «Основні засади розвитку  соціальної сфери села», схвалені  Указом Президента України від  20 грудня 2000 року.

 Як різновид джерел  аграрного права слід розглядати  внутрішньогосподарські локальні  акти. Предмет аграрного права  становлять такі аграрні відносини,  які виникають у процесі господарської,  управлінської, трудової і соціальної  діяльності сільськогосподарських  товаровиробників. Згідно з чинним  аграрним законодавством їх регулювання  — прерогатива (правомочність)  конкретного підприємства як  суб'єкта аграрного права. Правотворча  правосуб'єктність сільськогосподарських  кооперативів, інших суб'єктів агропромислового  комплексу у сфері внутрішньогосподарських  взаємовідносин покликана оптимально  врегулювати ці відносини шляхом  прийняття внутрішньогосподарських  локальних нормативних актів.  Ці акти за своїм характером, змістом, правовою природою та  юридичною силою відповідають  правовому становищу сільськогосподарських  кооперативів та інших суб'єктів  аграрного господарювання, а також  правосуб'єктності тих учасників  локальних правовідносин, для  яких вони призначені.

 Прикладом локальних  правових актів у сфері дії  аграрного права є статут конкретного  сільськогосподарського кооперативу;  положення про оплату праці  в сільськогосподарському підприємстві, положення про раду виробничих  підрозділів сільськогосподарських  підприємств.

 Важливу роль у застосуванні  норм аграрного права, зокрема  тих, що визначають правосуб'єктність  сільськогосподарських підприємств,  міжгосподарських об'єднань, робітників  і службовців, відіграють правоохоронні  органи, їх діяльність здійснюється  на підставі чинного законодавства,  в тому числі й актів, які  є джерелами аграрного права.  Ефективність правозастосування  в цих випадках значною мірою  забезпечується постановами Пленуму  Верховного Суду України у  справах, стороною в яких виступають  сільськогосподарські підприємства  або міжгосподарські організації.

 Значну роль у юридичному  захисті порушених майнових прав  та інтересів сільськогосподарських  підприємств відіграє Вищий господарський  суд України. З метою належного  правозастосування він спрямовує  діяльність господарських судів  відповідними вказівками, викладеними  в постановах та роз'ясненнях.

 § 2. Закони як джерела  аграрного права

 Конституція України  має найвищу юридичну силу  і є основою всіх галузей  права, в тому числі і аграрного.  Закони та інші нормативно-правові  акти приймаються на основі  Конституції України і повинні  відповідати їй (ст. 8 Конституції  України).

 Правові норми, закріплені  в Конституції України, визначають  найзагальніші повноваження всіх  державних, громадських господарських  утворень, у тому числі в агропромисловому  комплексі. У цих нормах закріплені  юридичні права, свободи та  обов'язки всіх суб'єктів господарювання.

 Проголошений у Конституції  України принцип верховенства  права означає, що вся поведінка  державних органів, посадових  осіб повинна відповідати вимогам  права, що є втіленням вищої  справедливості. Державне керівництво  повинно здійснюватись не через  вольові накази, а шляхом реалізації  правових установ. Командне управління  повинно бути замінено управлінням  на основі законів. Принципове  значення має проголошення принципів  економічної, політичної та ідеологічної  багатоманітності. Це означає, що  нині остаточно покінчено з  колишнім пануванням однієї форми  власності і що забезпечується  не тільки рівність усіх форм  власності, а й їхній рівноправний  захист.

 Надані Конституцією  України права деталізуються,  конкретизуються й охороняються  нормами аграрного права.

 Так, закріплене в  ст. 13 Конституції право власності  українського народу на землю,  її надра і природні ресурси  знайшло своє відображення в  Земельному кодексі України, третій  розділ якого закріпив право  приватної власності громадян  на землю.

 Найважливіші суспільні  відносини регулюються нормами  законів.

 Аграрні перетворення  на селі, які обумовлюють необхідність  розширення господарської, сервісної,  заготівельної, збутової діяльності  селянства, а також розвиток  підприємництва, зумовили необхідність  прийняття Закону України «Про  сільськогосподарську кооперацію».  Цей закон спрямований на забезпечення  повної самостійності сільськогосподарських  кооперативів, реалізацію їх можливостей  як суб'єктів господарювання, визначення  їх прав та обов'язків у здійсненні  господарської діяльності.

 Він гарантує недопустимість  втручання держави у здійснення  господарських функцій сільськогосподарського  кооперативу, обмеження його прав  і інтересів з боку органів  державної влади та управління. Закон забезпечує рівні права  сільськогосподарських кооперативів  з державними підприємствами, селянськими  (фермерськими) господарствами, іншими  суб'єктами господарювання. Відповідні  розділи Закону передбачають  умови створення і порядок  реєстрації сільськогосподарських  кооперативів, правовий режим майна,  систему управління підприємством,  самоврядування представницьких  органів підприємства, правове визначення  і закріплення його господарської,  економічної'! соціальної діяльності. Законом передбачені права та  обов'язки кооперативу як землекористувача  і землевласника, права самостійного  визначення напрямків сільськогосподарського  виробництва, його структури,  обсягу, самостійного розпорядження  виробленою продукцією та доходами, кооперування з промисловими  підприємствами при переробці  продукції сільськогосподарського  виробництва, виготовленні промислових  та іншів товарів, підготовці  та перепідготовці кадрів.

 Конституція України  (ст. 36) наділяє кожного громадянина  республіки правом вільного об'єднання  в громадські організації для  здійснення і захисту своїх  прав і свобод та задоволення  політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

 Ця норма є юридичною  підставою для створення і  діяльності в Україні споживчої  кооперації. Прийнятий Закон України  «Про споживчу кооперацію» окреслює  основні принципи, відносини, право  власності, структуру споживчої  кооперації, порядок створення, реорганізації  та ліквідації споживчих товариств та спілок. Закон визначає, що споживча кооперація здійснює торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесел.

 Законом України «Про  підприємства в Україні» визначене  правове становище всіх типів  та видів державних сільськогосподарських  підприємств (радгоспів, племінних,  насіннєвих господарств), загальні, правові, економічні та соціальні  основи їх організації, порядок  утворення, реєстрації і ліквідації, організаційний механізм здійснення  ними господарської діяльності.

 Закон спрямований  на забезпечення самостійності  підприємств, окреслює їх права  і обов'язки, регулює відносини  з іншими підприємствами і  організаціями, місцевими радами, а також він містить легальне  визначення державного підприємства.

 Правове становище  селянського (фермерського) господарства  закріплює Закон України «Про  селянське (фермерське) господарство».

 Закон гарантує право  громадян України на добровільне  створення цих господарств, самостійність  їх господарювання, рівність з  іншими формами господарювання  в агропромисловому комплексі.  Закон спрямований на створення  умов для розвитку селянських (фермерських) господарств, виробництво  ними товарної сільськогосподарської  продукції, забезпечення раціонального  використання і правового захисту  цих господарств.

 Він передбачає порядок  утворення селянських (фермерських)  господарств, порядок надання  земельних ділянок, розміри, плату  цих господарств за землю і  т. ін.

 В аграрному секторі  власність являє собою економічну  основу господарської, самоуправлінської,  соціальної, культурно-побутової діяльності  всіх учасників сільськогосподарського  виробництва. На ній ґрунтується  участь виробничо-господарських  об'єднань, сільськогосподарських кооперативів, селянських (фермерських) господарств,  орендарів землі, власників особистого  підсобного господарства та окремих  громадян у товарно-грошових ринкових  відносинах, її матеріальне вираження  — це комплекс майна як засобів  і знарядь виробництва, будівель, споруд, транспортних засобів, багаторічних  насаджень, посівів, худоби, птиці,  виробленої продукції, коштів  та інших матеріальних цінностей.  Водночас власність становить  своєрідну сукупність суспільно-економічних  відносин із приводу конкретної  форми привласнення, розпорядження  і використання матеріальних  засобів. Суспільно-економічним  змістом форм власності зумовлюється  і закріплюється положення: кому  належать засоби виробництва.  Цими вихідними позиціями повною  мірою зумовлено першорядну значущість  прийняття Верховною Радою України  Закону «Про власність». Ним проголошено  принципи: право власності в Україні  визначається і охороняється  законом; власник на свій розсуд  володіє, користується і розпоряджається  майном, яке йому належить; власник  має право вчиняти щодо свого  майна будь-які дії, що не  суперечать закону; він може використовувати  майно для здійснення будь-якої  господарської або іншої діяльності. У Законі також знайшли юридичне  закріплення право приватної,  колективної, державної та комунальної  власності.