Политика и власть

     На  ерозію влади діють такі фактори:

• особистісні (ендогенні) — інтереси людей, їх значення, міжособистісні вміння;
• середовище (екзогенні) — геополітичні умови, культурні традиції, суспільні установи;
• процесуальні — динамічні ситуативні умови, пов'язані з успіхом чи невдачею особи.

     Сутність  особистісних факторів полягає в тому, що протягом певного часу радикально змінюються мотиви особи. Якщо на початку становлення своєї кар'єри особа була одержима благородними поривами, то досягнувнш владної вершини, вона живе для утримання влади, насолоджуючись її , перевагами. Особистісні фактори ерозії влади пов'язані з функціональною автономією, сильною кратичною мотивацією, стилем реалізації владних повноважень.

     Чим вищий рівень владної ієрархії, тим більша вірогідність її автономізації, що зрештою призводить до захоплення і задоволення керівників не від ефективності прийнятих управлінських рішень, а від ритуалів, пов'язаних із здійсненням високовладного  статусу.

     Сильна кратична мотивація, що на перших порах є позитивною (бо кращими управлінцями, як свідчать соціологічні дослідження, є люди з сильною кратичною мотивацією), згодом стає патологічною у зв'язку з посиленням владної стабільності.

     У стилі реалізації влади будь-якого керівника переважають як інноваційні, так і рутинні засоби. Однак зі зміною умов виникає потреба змінити форми управління, але не всі керівники здатні змінити свій стиль, відійти від звичних способів мислення і дій. Це породжує догматизацію і рутинізацію процесу прийняття управлінських рішень. Цей процес особливо посилюється зі старінням керівників (геронтологічним синдромом), які не здатні мислити категоріями майбутнього, а лише минулого.

     Середовище, або кратичний простір, що впливає на ерозію влади, характеризується такими ознаками: ступенем невизначеності, ступенем мінливості і ступенем складності.

     Ступінь невизначеності проявляється в тому, що менеджери, політики приймають рішення в умовах дефіциту достатньої інформації або її спотвореного характеру. Часто інформація спеціально селекціонується, щоб вона відповідала очікуванням керівних органів, або явно фальсифікується.

     Ступінь мінливості полягає в тому, що в умовах швидких суспільних змін керівники не встигають приймати адекватні рішення, і тому вони стають більш консервативними, ніж суспільні інститути.

     Ступінь складності показує, що цивілізаційний розвиток ускладнює суспільні відносини і обмежує розумові, чуттєві та вольові можливості людини", і тому управлінці, які приймали оптимальні рішення в простих ситуаціях, не можуть справитися із виконанням своїх обов'язків в складній суспільній системі.

     На  суб'єктів влади мають великий  вплив процесуальні моменти (помилки, невдачі, успіхи). Часто невдача може загартувати керівника або послужити причиною його наступних невдач, а несподіваний успіх —·, призвести до ейфорії і в кінцевому результаті до різкого падіння.

     При розгляді ерозії влади треба чітко  відрізняти її об'єктивні причини від суб'єктивних інтерпретацій. Часто люди схильні правильні управлінські рішення, що не дають швидкого успіху, трактувати як неправильні і вбачати псування влади там, де її справді не існує.

     Критерієм оцінки ефективності влади чи її ерозії є раціональність прийнятих рішень, яка розкривається через відношення реалізованих і нереалізованих рішень до їх загальної кількості.

     Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову. 

         ІІ.2. Політична влада в Україні.

     Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціолізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.

     Політична влада опирається на такі основні  засоби: примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

     Примус  як інституціолізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.

     З точки зору парадигми примусу, представленої  марксистами і неомарксистами, влада має такі ознаки:

     1)  виникнення влади (зокрема державної)  ґрунтується на насильстві;

     2) влада з допомогою армії, поліції,  бюрократії та ідеології забезпечує  панування експлуататорських класів над експлуатованими ;

     3)  у сучасних капіталістичних державах  влада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою «репресивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомогою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів масової інформації;

     4) влада сучасних капіталістичних  держав використовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волі правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що нав'язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.

     До  сказаного слід додати, що влада  в сучасному цивілізованому світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.

     Парадигма легітимності, сформована М.Вебером, передбачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності), може бути раціональною і нераціональною.

     Якщо  М. Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), то в сучасній політичній науці вирізняється сім: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національно-патріотичний.

     Традиційна  легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.

     Харизматична  легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає проблема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів — уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може привести до зміни політичної системи.

     Πравничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права.

     Легітимність  на засадах участі передбачає обґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

     Раціонально-цільова  легітимність виходить з переконання, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей

     Соціально-евдемонічна  легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.

     Національно-патріотична  легітимність визначає національні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.

     Проте жодна легітимна система не ґрунтується  тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського терору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках «керівників» і керованих.

     До  сказаного слід додати, що сучасні тили легітимності переважно ґрунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнання влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського  впливу цілком залежать від громадян.

     З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і  неоліберальними концепціями, влада розглядається в плюралістичному аспекті як множинність владних суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає такі основні положення:

     1)  влада виникає внаслідок угоди між державою і суспільством для захисту прав і свобод громадян;

     2)  особистість розглядається як  творець соціального порядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість

     спільноті;

     3) втручання влади у суспільну сферу вважається доцільним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;

     4) відстоювання «стихійного» порядку,  створеного ринковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створеного порядку за абстрактними рецептами держави.

     Влада в суспільстві розподіляється між  багатьма центрами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і конституційні закони. Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом політичного режиму, рівнем політичної культури¹, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

     Виходячи  зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:

     1)  за характером примусу;

     2)  типом легітимності;

     3)  ступенем публічності;

     4)  типом владного суб'єкта;

     5)  джерелами формування;

     6)  за ступенем поділу влади та  механізмом стримувань і противаг.

     За  характером примусу політична влада  може бути поліційно-репресивною (насильницькою), котра використовує проти непокірних терор, репресії, шантаж і узаконені форми примусу для тих, хто порушує правопорядок. При цьому треба підкреслити, що лише у цивілізованих країнах узаконений примус влади відповідає праву, тобто не посягає на права і свободи громадян.

     Примус  як основна риса владних відношень  поширюється на всі види політичної влади, у тому числі й недержавної.

     Ступінь публічності характеризує відкритість влади суспільству. За цим критерієм можна виділити три види влади:

     1)  видимого і прозорого правління,  де кордони влади освітлені  прожектором громадської думки;