К о н т р о л ь н а     р о б о т а

 
 
 

на тему: “Основи цивільного права України” 
 

                              
 
 
 
 
 
 

1. Цивільне право України: поняття і система

    Цивільне право -- одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому.

    Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання.

    Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини.

    Майновими відносинами є правові відносини, що пов'язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном. Вони зумовлені використанням товарно-грошової форми.

    Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають завдяки здійсненню нею її особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я та авторство), які поділяються на дві групи:

    * особисті права, пов'язані з майновими (скажімо, права авторів на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва тощо);

     * особисті права, не пов'язані з майновими (приміром, права особи на честь, гідність, ім'я, листування тощо). 

  Сторони цих відносин виступають як юридичне рівні між собою, автономні та незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис цивільно-правового методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи та держава як у цілому, так і окремі соціальні утворення (адміністративно-територіальні одиниці, в тому числі автономні утворення). З виникненням цивільно-правових відносин їхні учасники не можуть нав'язувати свою волю один одному, а тому їхні стосунки повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної згоди відносно кількості, якості й ціни товару).

  Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками:

* юридичною рівністю сторін;

* диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право визначати їхні взаємовідносини на власний розсуд повністю або частково в межах, передбачених чинним законодавством;

* особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний суд, арбітражний чи третейський

суд);

* наявністю майнової відповідальності сторін.

  Отже, цивільне право являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

  Система цивільного права України визначає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв'язком її елементів -- юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: загальну та особливу.

  Загальну частину цивільного права складають правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб'єктів та об'єкти цивільного права, угоди, представництво й довіреність, позовна давність.

  Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. Вона криє в собі такі інститути: право власності; зобов'язальне право; авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

  Як частина юридичної науки, цивільне право вивчає закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, історію його становлення й розвитку, а також розробляє способи його подальшого вдосконалення. 

  2.Поняття і форми власності в Україні 

  Власність -- економічна категорія, що є одним із проявів суспільних відносин із приводу привласнення матеріальних благ.

  Право власності -- сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають із присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном.

  Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах.

  В об'єктивному аспекті право власності -- сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.

  Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та інші законодавчі і нормативні акти.

  Зокрема, Закон України "Про власність" складається з 8 розділів (57 статей);

  Розділ І. Загальні положення.

  Розділ П. Право виключної власності народу України.

  Розділ III. Право індивідуальної власності.

  Розділ IV. Право колективної власності.

  Розділ V. Право державної власності.

  Розділ VI. Право інтелектуальної власності.

  Розділ VII. Право власності інших радянських республік. Союзу РСР, інших держав, їхніх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій.

  Розділ VIII. Захист права власності.

  У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном.

  Володіння -- фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконним (скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).

  Користування -- право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття).

  Розпорядження -- право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

  Сукупність зазначених повноважень в особи дають підстави вважати її власником відповідного майна.

  Розглядають такі форми власності:

  * власність народу України -- надра землі, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

  * приватна власність -- майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, гроші, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого і виробничого призначення);

  * колективна власність -- майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо);

  * державна власність -- майно, необхідне для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну). 
 

3.Суб'єкти цивільно-правових відносин 

  Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава.

  До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

  Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхньої право - та дієздатності.

  Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки.

  Правоздатність у громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим).

  Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду й характеру занять, місця проживання тощо. Жоден громадянин упродовж його життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений у ній.

  Цивільна дієздатність -- це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки, тобто його здатність розпоряджатися власними правами і нести відповідальність за свої дії.

  Обсяг цивільної дієздатності залежить од віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види:

* повна дієздатність;

* часткова дієздатність;                   

* мінімальна дієздатність;

  * обмежена дієздатність;

  * визнання громадянина недієздатним.

  Повна дієздатність настає з досягненням повноліття -- 18 років. Згідно з чинним законодавством у разі одруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту одруження.

  Часткову дієздатність мають фізичні особи у віці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою їхніх батьків (усиновителів) чи піклувальників. Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди; розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією; реалізовувати свої авторські та винахідницькі права; робити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними; володіти, користуватись і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств; бути членами громадських організацій; нести відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам.

  Мінімальна дієздатність характерна для осіб віком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та робити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Якщо ж вклад було зроблено на ім'я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися ним до виповнення неповнолітньому 15 років будуть батьки чи інші його представники (всиновителі чи опікуни).

  Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Вони можуть укладати угоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод.

  Громадянин, який через душевну хворобу чи недоумство не здатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладання угод. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача доручення і т. ін.), що були укладені до визнання особи недієздатною, втрачають чинність. У разі одужання чи значного покращання здоров'я громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його в дієздатності.