Кабінет міністрів

14

                                                 ПЛАН

ВСТУП

1.  ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ УРЯДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

2. КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ – ВИЩИЙ ОРГАН ВИКОНАВЧОЇ

ВЛАДИ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

                                               ВСТУП

Однією з найбільш гострих для України проблем політико-організаційного характеру є проблема виконавчої влади. А виконавчу владу в Україні здійснює згідно зі ст. 113 Конституції Кабінет Міністрів України. Держава реально сприймається через іманентну їй владу, владні волевиявлення. Виразниками таких волевиявлень згідно зі ст. 6 Конституції України є органи різних гілок державної влади. Ці органи об'єднує саме влада, а в державно-правовому плані їх об'єднують державно-владні повноваження.

Останні досить різнорідні, саме тому вони здійснюються не одним, а багатьма різними за своїм функціональним призначенням органами. Так, Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на забезпечення прав і свобод людини і громадянина, гарантування відповідальності держави перед громадянами за забезпечення їм гідних умов життя. Уряд здійснює виконавчу владу в межах, установлених Конституцією та законами України. Неправомірне втручання будь-яких органів, посадових осіб, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян у вирішення питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України, не допускається.

1.  ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ УРЯДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Однією з найбільш гострих для України проблем політико-організаційного характеру є проблема виконавчої влади.

Широко відомий у світі термін "виконавча влада" протягом більш як 70-річної історії нашої держави був фактично вилучений з наукового, зокрема конституційно-правового, обігу. Тоді домінувала теорія про поєднання у радах законодавчої і виконавчої влади. Здавалося, що всевладдя рад цілком поглинуло виконавчу владу як самостійну форму державновладних проявів,

Проте, як відомо, ради всіх ланок ніколи не були всевладними, про що свідчить багаторічна історія і практика радянського будівництва. Не Були вони і органами влади і управління, як обґрунтовувалось у численній анами влади і управління, як обґрунтовувалось у численній науковій літературі. Зокрема, про це свідчить те, що ради законодавчу роботу у повному обсязі ніколи не здійснювали. До того ж проекти рішень місцевих органів влади, як правило, готували виконавчі органи і цим фактично підміняли законодавчу владу. Звідси, з одного боку, практика підміни законодавчих актів підзаконними (виконавчими), а з іншого безпосереднє втручання, як правило, некваліфікованих законодавців у сферу виконавчо-розпорядчих органів та в їх діяльність, що призвело до того, що проблема державного будівництва в Україні — створення дієвого механізму реалізації законів — і досі не розв'язана.

За весь період панування радянської влади так і не було сформовано справжньої нормативно-правової бази, яка б організаційно-функціонально закріплювала статус виконавчого апарату рад (оскільки характеристика цих органів взагалі не була з'ясована).

Держава реально сприймається через іманентну їй владу, владні волевиявлення. Виразниками таких волевиявлень згідно зі ст. 6 Конституції України є органи різних гілок державної влади [1, ст.6]. Ці органи об'єднує саме влада, а в державно-правовому плані їх об'єднують державно-владні повноваження. Останні досить різнорідні, саме тому вони здійснюються не одним, а багатьма різними за своїм функціональним призначенням органами. Можливі тут суперечності, що державна Влада єдина, а виразники її різні (законодавча, виконавча та судова влада), знімаються закріпленням у Конституції принципу "розподілу влад".

Законодавча влада в нашій державі ще тільки проходить процесс становлення. Не склалася до цього часу й стала система судової влади. А от виконавча влада досить розвинута. Це пояснюються тим, що організація і діяльність цієї влади базуються на єдиних для будь-якої країни принципах соціального управління (на жаль, впровадження у діяльність органів виконавчої влади УРСР засад наукової організації управлінської діяльності, ініційоване українськими вченими у 70-х pp., не було здійснено).

На сучасному етапі розбудови Української держави існують: державне управління, успадковане від колишнього СРСР, і виконавча влада, проголошена Конституцією України.

На жаль певні складності виникають з проблеми організації виконавчої влади, здійснюваної Кабінетом Міністрів України, і формуванням цього органу, які пояснюються існуючою формою правління, а також відображають, на жаль, існуючу боротьбу між законодавчою гілкою влади і Президентом.

Парламентський варіант розв'язання цього питання, базувався на презумпції верховенства Верховної Ради України, щодо органів виконавчої влади і перш за все до Кабінету Міністрів. Але така позиція фактично нічого не залишала від розподілу влад у його юридичному розумінні і перетворювала уряд не на виконавчий орган державної влади, а на виконавчий апарат Верховної Ради, позбавляючи його логічно потрібної самостійності і незалежності.

Президентський підхід виявлявся у тому, що Кабінет Міністрів України є вищий орган виконавчої влади, підзвітний Президентові України. У данному варіанті яскраво простежувалося прагнення закріпити незалежність виконавчої влади в межах буквального розуміння принципу розподілу влад. Така позиція, якщо доводити ідею незалежності виконавчої влади до логічного кінця, є обґрунтованою і має право на існування. Вона виявляє прагнення виконавчої влади захистити себе від постійного втручання законодавчої влади у її власну сферу діяльності, від прагнення парламенту перетворити Кабінет Міністрів України на власний робочий орган, позбавити його практично всіх атрибутів самостійної гілки єдиної державної влади [5, с.17].

В період, коли Президент України згідно з Конституцією, мав статус глави держави і глави виконавчої влади, він здійснював організацію виконавчої влади. Проте і в цей час практична реалізація цього повноваження Президентом зіткнулася з цілою низкою складних проблем.

    По-перше, не було з'ясовано, що таке виконавча влада і в чому її відмінність від діяльності колишніх виконавчо-розпорядчих органів, хоч це питання могло бути розв'язане шляхом прийняття вже згадуваного Закону про виконавчу владу.

По-друге, не було підготовлено і прийнято пакета законодавчих актів щодо закріплення правових засад цієї влади.

Так, Конституція України не містить положення, які б визначали сааме характер виконавчої влади оскільки розділ VI висвітлює лише питання щодо системи виконавчої влади. Про те, хто формує цю систему, у розділі нічого не сказано. У той же час, організацію і діяльність органів цієї гілки влади згідно з Конституцією визначає Верховна Рада України, а формує її Президент України [1, ст. 12 , ст. 92 і ч. 10 ст. 106]. У свій час досить логічно зазначалося, що "характер організації будь-якої установи природно і неминуче визначається змістом діяльності цієї установи". Це положення є принциповим і в сучасний період.

Дійсно, для з'ясування питання про правову природу виконавчої влади доцільно проаналізувати повноваження тих органів, які стосуються її організації та функціонування.

2. КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ – ВИЩИЙ ОРГАН ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. КМУ відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у ст.ст. 85, 87 Конституції України. КМУ у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України [1].

До складу КМУ входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри. Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більш ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України. Прем’єр-міністр України керує роботою КМУ, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. Прем’єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів (ст. 114 Конституції України).

Основним спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює діяльність КМУ, є Закон України від 7 жовтня 2010 р. № 2591-VI «Про Кабінет Міністрів України»[2]. Він визначає, що КМУ (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує та координує роботу цих органів. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у ст.ст. 85, 87 Конституції України.[1]

У сфері адміністративно-правового регулювання до основних завдань КМУ належить:

- забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України;

- вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості;

- забезпечення проведення цінової, інвестиційної, зокрема амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров’я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування;

- розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм;

- забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та інноваційного потенціалу держави;

- забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності, здійснення управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

- здійснення заходів щодо забезпечення національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;

- організація і забезпечення митної справи;

- спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади.

- виконання інших функцій, визначених Конституцією та законами України, актами Президента України.

КМУ є колегіальним органом, ухвалює рішення після обговорення питань на його засіданнях, регулярно інформує громадськість через засоби масової інформації про свою діяльність, залучає громадян до процесу ухвалення рішень, що мають важливе суспільне значення.

До питань загальної компетенції Кабінету Міністрів України відноситься таке: діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності КМУ, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, протидії корупції, розв’язання інших завдань внутрішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Основні повноваження КМУ:

1. У сфері економіки та фінансів він:

- забезпечує проведення державної економічної політики, здійснює прогнозування та державне регулювання національної економіки; забезпечує розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку;

- визначає доцільність розроблення державних цільових програм з урахуванням загальнодержавних пріоритетів та забезпечує їх виконання;

- здійснює відповідно до закону управління об’єктами державної власності, зокрема корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об’єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб’єктам господарювання;

- забезпечує розроблення і виконання державних програм приватизації; подає Верховній Раді України пропозиції стосовно визначення переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіх форм власності та соціальної спрямованості національної економіки, здійснює заходи щодо демонополізації та антимонопольного регулювання економіки, розвитку конкуренції та ринкової інфраструктури;

- забезпечує здійснення державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності;

- забезпечує розроблення і виконання програм структурної перебудови галузей національної економіки та інноваційного розвитку, здійснює заходи, пов’язані з реструктуризацією та санацією підприємств і організацій, забезпечує проведення державної промислової політики, визначає пріоритетні галузі промисловості, які потребують прискореного розвитку;

- забезпечує захист і підтримку національного товаровиробника;