Цивілньо-правовий договір

Другий спосіб полягає у поділі договорів за принципом дихотомії з застосуванням обраного критерію на дві групи, перша з яких характеризується наявністю підстави поділу, а інша – її відсутністю. Такий підхід є дуже поширеним при класифікації цивільно-правових договорів, які більшість вчених поділяє за ознакою відплатності на відплатні та безвідплатні, по моменту укладення – на консенсуальні та реальні, по структурі взаємних зобов’язань – на односторонні та двосторонні тощо.

Неважко побачити, що групування за принципом дихотомії, як зазначає Олюха В.Г., проводиться з використанням однієї істотної для характеристики договорів ознакою, що дозволяє повно дослідити її прояв в різних за правовою природою типах двосторонніх правочинів. Як наслідок, всередині утвореної групи елементи, які ввійшли до неї, не мають структурних зв’язків

між собою, як не мають його між собою й різні дихотомічні пари.

Додамо, що вивчення договорів у єдності стійких взаємозв’язків окремих складових елементів можливе тільки при структурно-системному підході до їх класифікації, що, як правильно зазначає А.Г. Биков, дозволяє розглядати їх не як розрізнену масу окремих видів договорів, а як певну їх

сукупність  з цілісною структурою [10, с.4].

Необхідними елементами структури системи договорів, які співвідносяться між собою як ціле та частина та відображають ієрархічність побудови, є типи, види та підвиди договорів.

Дослідженню питання договірних типів приділяли увагу Л.А. Лунц, І.Б. Новицький, розглядаючи договори, передбачені у законодавстві, як договірні типи, які складають далеко не вичерпний їх перелік. Нажаль, поняття виду, різновиду вони взагалі не розглядали. А.Г. Биков вважає, що структура системи цивільно-правових договорів складається з поділу договорів на типи, види та різновиди. Тип договору відбиває найбільш загальні і суттєві риси відносин, що опосередковуються даним угрупуванням. В рамках типу договору визначають види договорів, шляхом виділу в рамках одного типу договору поряд із загальними рисами, певних суттєвих відмінностей одних договорів від інших. Різновиди – такі договори, що мають певні не суттєві відмінності.

О.С. Іоффе договірний тип виділяє за специфікою матеріального відношення, яке ним опосередковується, або за колом юридичних умов, об’єктивно необхідних для утворення договірного зобов’язання. Договори співвідносяться не як типи, а як його різновиди у випадках, коли вони схожі

як за матеріальним відношенням, так і за колом істотних умов.

Більш слушною, є позиція Олюхи В.Г., який з цього приводу висловлював думку про те, що поділ договорів відбувається в системній класифікації від загального до особливого: тип, вид, підвид.

Типи договорів, утворені у разі такого поділу, повинні відображати самостійну специфіку як у матеріальному відношенні, що лежить у їх основі,

так і у предметі договору. Щодо видів, окреслених певним типом договору, вказані характеристики носять загальний характер, і у кожному окремому з них проявляють свою індивідуалізацію, необхідну для утворення виду, тобто таку, без якої його існування, як виду, неможливе. У різновиді вказані характеристики певним чином тільки деталізуються як несуттєві відмінності. У типах видах та різновидах проявляються й інші істотні ознаки, що їх характеризують.

На підставі викладеного можна зробити певні висновки: класифікація договорів є простою і структурною. Перша з вказаних класифікацій проводиться за принципом дихотомії або шляхом об’єднання груп договорів. Поділ договорів в системній класифікації відбувається від загального до особливого: тип, вид, підвид.

Так, С.І. Аскназієвим була запропонована наступна класифікація договорів: 1) договори з надання майна у власність – купівля-продаж, міна, дарування; 2) договори з надання майна у користування – майновий найм, позичка; 3) договори з надання кредиту – позика, різноманітні види банківських операцій та ін.; 4) договори з виконання робіт; в одних договорах, що належать до цієї категорії, виконання робіт поєднується з використанням складних пристроїв, які належать тому, хто виконує роботи – договір підряду, залізничного перевезення, в інших – ці роботи носять переважно особистий характер – договір доручення, комісія; 5) договори про спільну господарську діяльність.

Але треба зазначити, що всі наведені класифікації, як вітчизняними, так і науковцями пострадянського простору різних історичних періодів, мають

певні недоліки і є, як правило, недостатніми для того, щоб охопити всі договірні правовідносини.

Тому, ще одне питання, яке з цього приводу заслуговує на увагу – класифікація договорів  у зарубіжних цивільно-правових системах.

У країнах континентального права законодавство й доктрина розрізняє насамперед договори односторонні, в яких одна сторона зобов’язується перед іншою вчинити на її користь певні дії без виникнення зустрічного обов’язку іншої сторони, і двосторонні (синтагматичні), у яких сторони взаємно зобов’язуються вчинити певні дії на користь одна одної, тобто кожна з них має і права, і обов’язки.

В юридичній  літературі двосторонні договори поділяють на синалагматичні (права й обов’язки сторін приблизно рівноцінні) і неповні двосторонні (права й обов’язки сторін не врівноважені або можуть виникати за певних обставин).

Оплачуваними  є договори, у яких між сторонами  відбувається обмін еквівалентними цінностями, що можуть бути виражені в грошах, зафіксовані

в правах тощо, а безоплатними – у яких боржник нічого не одержує в обмін на своє зобов’язання.

У торгових відносинах презюмується оплатність договорів; безоплатні договори поширені в суто цивільних відносинах.

Оплачувані  договори, у свою чергу, поділяються  на мінові (комутативні), в яких вигоди чи збитки, що їх можуть зазнати сторони, можуть бути оцінені в момент укладення договору, та ризикові (алеаторні).

Консенсуальні – це договори, які є укладеними з моменту досягнення сторонами  згоди щодо всіх істотних умов у передбаченій законом формі (більшість договорів), а реальними є договори, для укладення яких, окрім досягнення згоди, необхідно передати кредиторові визначену річ (договори

позики, схову  тощо).

Континентальна  правова доктрина виокремлює договори з одноразовим виконанням, що передбачають виконання обов’язку шляхом здійснення однієї дії протягом короткого проміжку часу, і з тривалим виконанням, за яких один або декілька обов’язків реалізуються протягом тривалого періоду.

Німецьке право, поряд з цим, виділяє серед цивільно-правових договорів зобов’язальні, речові, шлюбно-сімейні та спадкові, а також за змістом зобов’язань поділяє їх на договори про остаточну передачу майнових благ (купівля-продаж, дарування), про надання в користування (найм, оренда,

лізинг), підряд, туристичний), про об’єднання суб’єктів (спільну діяльність) та ін.

У праві Англії та США розроблена дещо інша класифікація договорів [8, с.165].

Насамперед  їх поділяють на формальні та прості.

Формальні договори ще називають договорами «за печаткою» (contracts by deed). Ця форма договору склалася історично: такий договір оформлявся на пергаменті в кількості примірників відповідно до числа сторін, підписувався кожним учасником і опечатувався гербовими сургучевими печатками та урочисто вручався сторонам. Прості договори (неформальні) укладаються як в усній, так і в письмовій формі за звичайною процедурою,

обов’язковою  умовою в них є зустрічне надання (зустрічна винагорода). Поряд з формальними та простими, англо-американське право виділяє договори за рішенням суду (contracts of record), за яких зобов’язання вчинити певні дії покладається на учасників судовим рішенням.

Виконані договори (executed contracts) – це договори, в яких принаймні одна зі сторін хоча б частково виконала свої обов’язки, а договори, що підлягають виконанню (executory contracts), – це такі, в яких сторони ще не приступили до виконання своїх зобов’язань.

Прямо (явно) виражені – це договори, укладені в словесній формі, у змісті яких чітко й недвозначно відображені наміри сторін. Договори, які

підрозуміваються (у тому числі квазідоговори) – це такі договори, в яких наміри сторін не відображено або не чітко відображено, або існування й умови яких випливають з відповідної поведінки сторін.

Сучасна англо-американська правова доктрина, окрім наведеної, проводить класифікацію договорів і за аналогією до континентального права та виділяє ще такі їх види: односторонні та двосторонні (за розподілом прав і обов’язків), двосторонні та багатосторонні (за кількістю учасників), реальні

та консенсуальні, усні та письмові, подільні та неподільні (за подільністю чи неподільністю предмета договору), основні та додаткові (допоміжні), вільні та обов’язкові, змішані та однорідні, взаємно розроблені та договори приєднання, попередні та основні, на користь третьої особи та на користь сторін договору та ін.

Американське  право визнає як окремий вид дискреційні договори, в яких оферент не може відкликати свою оферту й адресат оферти має право прийняти її в будь-який час протягом визначеного терміну або поступитися своїми правами іншій особі.

З вказаного  випливає висновок про те, що як у сучасній, так і в зарубіжній правовій доктрині існують схожі підходи до класифікації цивільно-правових договорів. Таким чином, система цивільно-правових договорів як єдина система зі складними взаємозв’язками її елементів характерна як внутрішньою єдністю, так і диференціацією договірних відносин, що зумовлена особливостями конкретних майнових відносин, опосередкованих договорами.

Класифікація  договорів є простою і структурною. Перша з вказаних класифікацій проводиться за принципом дихотомії або шляхом об’єднання

груп договорів. Поділ договорів в системній  класифікації відбувається від загального до особливого: тип, вид, підвид.

Всі існуючі  класифікації мають певні недоліки і є, як правило, недостатніми для того, щоб охопити всі договірні правовідносини, а із-за різноманіття останніх розробити однозначно ідеальну класифікацію цивільно-правових договір уявляється неможливим.

3. Зміст  і тлумачення договору.

Зміст договору становлять умови, на яких він укладений. Слід підкреслити, що у Цивільному кодексі України міститься спеціальна стаття, присвячена змісту договору. Йдеться про ст. 628, у якій умови, що становлять зміст договору, поділяються на два види, а саме: умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними; умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.і

Перший вид  умов договору можна йменувати ініціативними, а другий - обов’язковими. Оскільки, як уже зазначалося, з урахуванням свободи договору, сторони є вільними у визначенні його умов (ст. 627 ЦК), перевага віддається саме ініціативним умовам договору. Що ж стосується обов’язкових умов, то ними є ті, які стосовно окремих видів договору закріплені у актах цивільного законодавства, положення котрих є обов’язковими для сторін з урахуванням вимог ст. 6 ЦК про співвідношення актів цивільного законодавства і договору. Йдеться про умови, що не можуть змінюватися сторонами через наявність у актах цивільного законодавства прямого застереження про це, а також про умови, обов’язковість яких випливає із змісту зазначених актів або із суті відносин між сторонами. Відповідно до вказаного існують дві базові моделі правового регулювання договірних відносин - внутрішнє регулювання (саморегулювання) та зовнішнє (імперативне, державне) регулювання. Суть першої моделі полягає у тому, що сторони скористалися наданою їм можливістю саморегулювання і обмежили коло умов договору лише ініціативними умовами. Це може мати місце, коли акти цивільного законодавства щодо виду укладеного сторонами договору взагалі не передбачають кола обов’язкових умов, а також і тоді, коли такі умови, хоча і передбачені, але не містять прямого застереження про неможливість сторонам відступати від даних вимог. Суть другої моделі полягає у тому, що сторони відмовилися від наданої їм можливості саморегулювання і погодилися із зовнішнім (імперативним, державним) регулюванням договірних відносин. Безумовно, другою моделлю охоплюється ситуація, коли акти цивільного законодавства щодо типу (виду) договору, який уклали сторони, не тільки передбачають коло обов’язкових умов, а й містять застереження про неможливість відступу від їх вимог.

Слід зазначити, що новий Цивільний кодекс України, закріплюючи спеціальні правила про зміст договору, відтворює у ст. 638 також і правила, які містилися у ст. 153 ЦК 1963 p., спрямовані на виокремлення істотних умов договору. Суть такого виокремлення полягає у тому, що укладення договору пов’язується з досягненням згоди між сторонами у потрібній у належних випадках формі саме стосовно цих умов. У зв’язку з цим виникає питання про співвідношення за новим ЦК умов договору, які складають його зміст (ст. 628), та істотних умов (ст. 638). Але вирішення даного питання є неможливим без встановлення сутності істотних умов, чинників, які обумовили необхідність їх виокремлення у ЦК 1963 р. та доцільність збереження їх у новому Цивільному кодексі. [9, с.129]

Відповідно  до ст. 153 ЦК 1963 р. істотними визнавалися  умови договору, визначені такими за законом, або які були необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких, за заявою однієї із сторін, необхідним було досягнення згоди. Аналіз зазначеної норми давав підстави стверджувати, що істотні умови мали свою внутрішню диференціацію і охоплювали три групи умов, а саме: умови, визнані такими законом; умови, які хоча у законі і не визнані істотними, але є такими через їх необхідність для договорів даного виду; умови, про включення яких до договору наполягає одна із сторін. Чинники, що обумовлювали склад істотних умов, майже не розглядалися дослідниками, хоча вони вказували не те, що при відсутності хоча б однієї з істотних умов договір вважається не укладеним, що ці умови формують договори в цілому та їх окремі типи (види), зокрема. Дані умови є необхідними і достатніми для того, щоб договір вважався здатним породжувати права і обов’язки його сторін. Отже, сутність істотних умов полягає в їх обов’язковості для набуття договором ознак юридичного факту. Саме обов’язковість є тією загальною ознакою, що має об’єднувати усі три види істотних умов. Але виникає питання: у чому саме полягає їх обов’язковість і чим зумовлена необхідність зазначених видів істотних умов?