Цивільне право

 

Зміст

Варіант 4.

1.Припинення зобов'язань

2.Публічна обіцянка нагороди

3.Задача

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Припинення зобов'язань.

 Згідно зі ст. 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Отже, зобов'язання - це різновид цивільних правовідносин.

Елементами зобов'язання, як і будь-якого правовідношення, є його суб'єкти, об'єкт та зміст.

Суб'єктами зобов'язання є  управомочена сторона (кредитор) та зобов'язана  сторона (боржник). Ними можуть буди як фізичні, так і юридичні особи, у  тому числі й юридичні особи публічного права.

Юридичним об'єктом зобов'язання є певна поведінка зобов'язаного  суб'єкта, а його матеріальним об'єктом  виступає певне матеріальне благо, заради якого між суб'єктами виникають  юридичні зв'язки. Особливість юридичного об'єкта зобов'язання полягає у покладенні на боржника обов'язку щодо здійснення ним відповідних активних дій. Пасивна поведінка боржника (утримання від дії) не може бути самостійним юридичним об'єктом зобов'язання, оскільки вона завжди супроводжує вчинення ним активних дій. Саме тому зобов'язальне право, на відміну від права власності, опосередковує не статику, а динаміку майнових відносин.

Зміст зобов'язання складають  права та обов'язки його суб'єктів. Суб'єктивне  право, що належить управомоченій стороні  у зобов'язанні, йменується правом вимоги, а суб'єктивний обов'язок зобов'язаної сторони називається боргом.

Новий Цивільний кодекс закріпив низку наступних положень, що стосуються усіх зобов'язань.

По-перше, згідно з ч. 3 ст. 509 ЦК зобов'язання, як цивільне правовідношення, має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, що є  загальними засадами цивільного законодавства.

По-друге, будь-яке грошове  зобов'язання, виходячи з вимог ст. 99 Конституції України, має бути виражене у грошовій одиниці держави - гривні, хоча сторони зобов'язання при цьому можуть визначати грошовий еквівалент такого зобов'язання в іноземній  валюті (ст. 524 ЦК). Виконання ж зобов'язання має відбуватися за загальним правилом у гривнях (ст. 533 ЦК).

По-третє, не допускається одностороння відмова від зобов'язання або  одностороння зміна його умов (ст. 525 ЦК). Ця заборона стосується як боржника, так і кредитора. Винятки з  даного правила можуть встановлюватися  договором або законом. Наприклад, підставою для односторонньої відмови  від зобов'язання згідно зі ст. 615 ЦК може бути порушення зобов'язання однією із сторін, якщо це передбачено договором  або законом.

Питання галузевої належності категорії «зобов'язання» та можливості існування немайнових зобов'язань  у науці є дискусійними.

Ще за часів існування  радянського права була висловлена думка про те, що категорія «зобов'язання»  є, начебто, не цивільно-правовою, а  міжгалузевою, оскільки, як вважали  її автори, існують трудові, фінансові, управлінські, господарські, внутрішньогосподарські та інші зобов'язання. Її критики слушно вказували нате, що зазначена категорія є виключно цивільно-правовою, оскільки зобов'язання опосередковують процес саме товарного переміщення (обороту) матеріальних благ від однієї особи до іншої. Але при цьому вони вважали, що погляд на зобов'язання як на міжгалузеву категорію був обумовлений тим, що легальне поняття зобов'язання, закріплене у ст. 158 РРФСР 1964 р. (ст. 151 ЦКУРСР 1963 р., мало занадто загальний характер і під нього можна було підвести будь-яке відносне правовідношення. На нашу думку, зазначене легальне визначення зобов'язання було лише приводом для іншої дискусії, зумовленої різними поглядами науковців на систему радянського права і законодавства, чинників, що їх обумовлюють, та місцем у них, так званого господарського права. По суті, наведене легальне визначення зобов'язання уявляється цілком прийнятним, оскільки, з одного боку, містить усі ознаки цього правового явища; і у будь-якого неупередженого дослідника не може виникати сумнів щодо його галузевої належності хоча б через те, що дане визначення поміщене у ЦК. З іншого - воно надає можливість у межах цивільних правовідносин відбити особливості зобов'язань саме як специфічного виду останніх (їх майновий та відносний характер, закликаність боржника до активних дій, можливість управомоченого суб'єкта вимагати певної поведінки від зобов'язаного суб'єкта). Не випадково, саме спираючись на це легальне визначення зобов'язання, дослідники1 формулювали різні за змістом доктринальні визначення цивільно-правових зобов'язань. Про прийнятність наведеного легального визначення зобов'язання, вміщеного у ст. 151 ЦК 1963 p., свідчить і те, що уст. 509 нового ЦК України воно відтворено майже без змін.

Питання галузевої належності зобов'язань у сучасних умовах набуває  суто практичного значення. Видавалось, що визнання об'єктивного характеру  поділу права на приватне і публічне повинно мати наслідки, зокрема, визнання й того, що кожна із зазначених сфер права характеризується власним  методом, власними правовими засобами (категоріями) та принципами, які у  сукупності створюють відповідний  тип регулювання суспільних відносин та правовий режим, відповідно, приватного і публічного права, що унеможливлює використання у вказаних сферах права  не властивих їм правових засобів. З  огляду на це, саме сфері приватного права, яка характеризується децентралізованим  регулюванням на диспозитивних засадах  усіх особистих немайнових та майнових відносин, заснованих на юридичній  рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників, притаманний такий правовий засіб, яким є зобов'язання. Між тим не тільки окремі дослідники продовжують  розглядати зобов'язання як міжгалузеве поняття (один з механізмів, що використовується у різних галузях права), а й намітилася тенденція використання правових засобів сфери приватного права, зокрема, у податковому законодавстві, що може призвести до руйнування законодавства, яке діє у сфері приватного права. Слід вказати, що навіть фахівці публічного права вказують на некоректність застосування терміна «зобов'язання» до податкових відносин, побудованих на принципах влади і підпорядкування. Більш точним, як слушно вказує М П. Кучерявенко, було б використання терміна «податковий обов'язок», що узагальнює всю систему обов'язків платника податків, пов'язаних зі сплатою податків і зборів.

Обґрунтування у радянські  часи неможливості існування зобов'язань  немайнового характеру було пов'язане  з недооцінкою тоді ролі немайнових благ. До речі, слід вказати на те, що і у ті часи І. Б. Новицький вважав: змістом зобов'язання може бути право вимоги вчинення будь-якої правомірної дії, що заслуговує на захист, підкреслюючи при цьому, що ніколи норми цивільних кодексів або інших актів цивільного законодавства не обмежували змісту зобов'язання ознакою лише його майнового характеру. В сучасних умовах можливість існування немайнових зобов'язань узгоджується, на нашу думку, з принципом свободи договору та новим поглядом на сутність і роль нематеріальних благ у цивільному обороті.

Під припиненням зобов'язання слід розуміти припинення існування  прав та обов'язків його учасників, які становлять зміст зобов'язання.

При припиненні зобов'язання перестає існувати, і його учасників (контрагентів) більше не пов'язують ті права та обов'язки, які раніше з  нього випливали. Це означає, що кредитор більше не має права пред'являти до боржника будь-які вимоги виходячи із даного зобов'язання, сторони не можуть переуступити свої права та обов'язки у встановленому порядку третім особам і т. д.

Зобов'язання може бути припинено  не тільки тоді, коли його мета досягнута, тобто при виконанні зобов'язання, а й тоді, коли ця мета не досягнута. Наприклад, у зв'язку з неможливістю виконання, при прощенні боргу.

Для припинення зобов'язання необхідна наявність певної підстави — юридичного факту, з настанням  якого закон або договір пов'язують припинення зобов'язання.

Припиненню зобов'язань  присвячена глава 19 ЦК України. Вона містить  загальні способи припинення зобов'язань:виконання, зарахування, збіг боржника і кредитора в одній особі, угода сторін, зміна плану, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація юридичної особи. Деякі підстави передбачені в інших главах ЦК України, що регулюють окремі види зобов'язань (статті 231, 234, 259 та ін. ЦК).

Одні правоприпиняючі  факти виникають з волі учасників  зобов'язання, причому, як правило, задовольняючи  майновий інтерес кредитора. До них  належать: належне виконання, зарахування, угода сторін. Інші припиняють зобов'язання незалежно від волі учасників  і стадії його виконання: смерть громадянина, що є учасником зобов'язання особистого характеру, ліквідація юридичної особи  — учасника зобов'язання, збіг боржника і кредитора в одній особі, неможливість виконання.

Крім наведеної класифікації, способи припинення зобов'язань  розрізняють в залежності від  підстав, які характерні для всіх зобов'язань, і підстави, характерні для окремих видів зобов'язань; підстави, що є угодами, і підстави, що не є угодами; підстави, для яких необхідна згода обох сторін зобов'язання, і підстави, для яких досить бажання  однієї сторони, та ін.

Зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором  або законом.

Згідно з Цивільним  кодексом України зобов’язання припиняються: виконанням, зарахуванням, передачею  відступного; прощенням боргу; поєднанням боржника і кредитора в одній  особі; за домовленістю сторін; внаслідок  зміни плану; неможливістю виконання; смертю громадянина або ліквідацією  юридичної особи.

Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Якщо боржник видав кредитору  в посвідчення зобов’язання борговий документ, то кредитор, приймаючи виконання, повинен повернути цей документ, а у разі неможливості повернення зазначити про це в розписці, що ним видається. Розписка може бути замінена написом на борговому документі, що повертається. Знаходження боргового  документа у боржника посвідчує  припинення зобов’язання, поки не доведено інше. При відмові кредитора видати розписку, повернути борговий документ або відмітити в розписці неможливість його повернення боржник вправі затримати  виконання. У такому разі кредитор вважається таким, що прострочив зобов’язання.

Зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом пред’явлення вимоги. Для зарахування  досить заяви однієї сторони. Не допускається зарахування вимог: у разі спливу строку позовної давності; про відшкодування  шкоди, завданої ушкодженням здоров’я або заподіянням смерті; про довічне  утримання; в інших випадках, передбачених законом.

Зобов’язання припиняється: 

- за згодою сторін внаслідок  передачі боржником кредиторові  відступного (грошей, іншого майна  тощо). Розмір, строки й порядок  передачі відступного встановлюються  сторонами;

- внаслідок звільнення (прощення) кредитором боржника від його  обов’язків, якщо це не порушує  прав третіх осіб щодо майна  кредитора;

- якщо боржник і кредитор  — одна особа. Якщо згодом  цей збіг припиняється, зобов’язання  виникає знову;

- угодою сторін, зокрема  угодою про заміну одного зобов’язання  іншим між тими ж особами.

Зобов’язання між організаціями  підлягає припиненню або зміні сторонами  в установленому порядку у  випадках, якщо підстави, на яких зобов’язання основане, змінені розпорядженням, обов’язковим для обох сторін;

- неможливістю виконання,  якщо вона викликана обставинами,  за які боржник не відповідає;

- зі смертю боржника, якщо  воно нерозривно пов’язане з  його особою, у зв’язку з чим  не може бути виконане іншою  особою;

- зі смертю кредитора,  якщо виконання провадиться особисто  для кредитора;

- ліквідацією юридичної  особи (боржника або кредитора).

Законодавством України  виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи може бути покладено  на іншу юридичну особу (наприклад, відшкодування  шкоди, завданої ушкодженням здоров’я або заподіянням смерті).

 

2.Публічна обіцянка  нагороди.

Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу.

Згідно зі ст.1144 ЦК особа  має право публічно пообіцяти винагороду(нагороду)за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо). За своєю юридичною природою публічна обіцянка винагороди є одностороннім правочином.

Особою, яка публічно обіцяє винагороду, може бути як фізична, так і юридична особа. Відомості про таку особу повинні бути чітко виражені в повідомленні.

З огляду на те, що публічна обіцянка є правочином, вона передбачає існування боржника — особи, що дала обіцянку, та кредитора — особи (осіб), що вчинили відповідні дії. Проте односторонність такого правочину обумовлює специфіку відносин його сторін — кредитор до досягнення відповідного результату не має жодних прав та обов'язків внаслідок прийняття (точніше сприйняття) публічної обіцянки боржника виплатити винагороду. Боржник також стає зобов'язаним не з моменту оголошення обіцянки, а з моменту досягнення кредитором бажаного результату. 
Обіцяючи винагороду (нагороду), особа діє публічно. Частина 2 ст. 1144 ЦК передбачає, що обіцянка винагороди є публічною, якщо вона сповіщена у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб. За змістом ст. 1 Закону України від 23 вересня 1997 р. "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" засобом масової інформації може бути теле- і радіомовна організація, інформаційне агентство, друкований засіб масової інформації тощо. Останнім, в свою чергу, відповідно до Закону України від 16 листопада 1992 р. "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" є періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію. Обіцянка винагороди може бути сповіщена не тільки у засобах масової інформації, а й "іншим чином" — тобто, будь-яким способом на вибір особи, яка обіцяє.