Токсикологія рослин,що накопичують нітрил- або ціанглікозиди

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ  УКРАЇНИ

 

Національний Університет  Біоресурсів і Природокористування  України

 

Факультет ветеринарної       Кафедра фармакології медицини                                               і токсикології

 

 

 

Курсова робота з токсикології на тему: „Токсикологія рослин,що накопичують нітрил- або ціанглікозиди”

 

Виконав:

студент 4 курсу 3групи

ФВМ

Тишкевич Д.О.

                                                                                                        Перевірив:

                                                                                                      Іщенко В.Д.

                                                                                                            

                                                     Київ 2012

                                                               

 

                                             План

   1.  Вступ…………………………………………..3

2.Ботанічний опис…………………………………….…4

            3.Діючі речовини та їх властивості………………….12

            4.Умови, що сприяють отруєнню……………………13

5.Патогенез……………………………………………...19

6.Клінічні ознаки отруєння різних видів тварин….20

7.Патолого-анатомічні зміни………………………….23

8.Діагностика……………………………………………24

9.Лікування……………………………………………...26

10.Профілактика………………………………………..29

11.Висновок……………………………………………...30

Список використаної літератури……………………….31

 

 

                                               Вступ

Глікози́ди (від  грец. γλυκύς- солодкий та είδο — вигляд) — природні органічні речовини, сполуки складної будови, дуже поширені в рослинному світі; з погляду хімії — продукти конденсації циклічних форм вуглеводів (моно- або олігосахаридів) та компонента невуглеводної природи (аглікону), яким можуть бути стероїди, феноли або алкалоїди. Маючи таким чином половину молекули цукру, вони близькі до вуглеводів, і це дає змогу об'єднати їх в одну групу.

За допомогою  глікозидного зв'язку вони з'єднані з  агліконом і служать свого  роду провідником, забезпечуючи більш  швидке усмоктування глікозидів слизовими  оболонками й проникнення їх через клітинні мембрани.

Специфічність дії кожного глікозиду визначається агліконом, що може бути органічною кислотою, алкоголем, альдегідом, похідним фенолу, антрахінону, стероїдів або терпенів. При відповідних умовах у зовнішньому  середовищі, шлунково-кишковому тракті або в тканинах тварин глікозиди піддаються гідролізу з вивільненням аглікону, що впливає на обмінні процеси й фізіологічні функції.

Фізично глікозиди  являють собою тверді речовини, безбарвні  або пофарбовані, кристалічні, аморфні або смолоподобні, гіркі на смак, розчинні у воді, спирті або хлороформі. Більшість із них легко розщеплюється в звичайних умовах при висушуванні рослин, зберіганні або силосуванні, а також у присутності кислот і лугів.

 

 Ботанічний опис

Найбільш вдалою вважається класифікація рослин по деяких загальних ознаках у хімічній будові глікозидів, що в якомусь ступені відображає характер токсичної дії їх на організм тварин, а також визначає загальні принципи лікування. Отруєння синильною кислотою, що утворюється в організмі тварин після поїдання рослин, що містять ціанглікозиди, зустрічаються досить часто, особливо в пасовищний період, однак не завжди вони правильно діагностуються. Серед таких рослин зустрічаються представники багатьох сімейств. Найбільший токсикологічний інтерес проявляють наступні рослини.

Абрикос звичайний  сімейства розоцвітих. Плодові кісточки містять амигдалін. Зустрічається  отруєння свиней, які можуть поїдати  в південних широтах велику кількість  абрикос із кісточками.

Бобовник (дикий  персик) сімейства розоцвітих. Розповсюджений по узліссях лісів, на схилах і полях південної й чорноземної зон Європейської частини СРСР.

Вико ярова сімейства бобових, широко культивується як кормова культура й іноді може накопичувати глікозиди віцин і віцианін.

Конюшина лугова (червона) сімейства бобових, що виростає на зволожених ґрунтах і поїдається добре тваринами.

Кукурудза родини злакових широко вирощується як кормова культура й здатна іноді накопичувати при несприятливих кліматичних умовах  ціанглікозиди.

Люцерна посівна сімейства бобових дуже рідко, але все-таки здатна накопичувати ціанглікозиди.

 Лепешняк  водяний (лепех) сімейства мятликових  виростає повсюдно по берегах  рік, озер і струмків. Молоді  рослини, особливо отава, накопичують  ціанглікозиди, які більш інтенсивно гідролізуются звільненням вільної синильної кислоти.

Сорго сімейства  мятликових широко вирощується на півдні країни як коштовна кормова й технічна культура, однак при несприятливих  для розвитку рослин умовах накопичує  глікозид дуррин, концентрація якого залежить від багатьох факторів. Є відомості, що дуррин не повністю руйнується при висушуванні зеленої маси на сіно й при силосуванні.

Менше токсикологічне значення мають деякі інші ціаногенні рослини-могар, мятлик, вівсянка, осока, просо посівне, райграс англійський, чина.

 

Льон посівний

Відноситься до сімейства льонових (Linaceae). Народні  назви: льон культурний, довгунець, ільнец, ільняк, люгенец, сланець. Одна з найдавніших  культур на нашій планеті. Відомо близько 300 видів. Вирощується в Нечорноземній зоні Росії, Білорусії, Україні й країнах Середньої Азії. Льон вирощували на волокно ще 4-5 тисяч років до н.е. в Ассирії, Єгипті, Колхіді. Це однолітня рослина, висотою до 150 см зі стрижневим, злегка гіллястим коренем. Стебла одиночні, прямі, тонкі, гіллясті. Листки лінійно-ланцетні, загострені. Квітки блакитні на довгих квітконіжках. Плоди – п’ятигніздні коробочки до 8 мм довжини, з 10 блискучими насінинами. Насіння плоскі, темно-коричневі. Цвіте в червні-серпні. Насіння містить ефірне масло (до 48%) до складу якого входять гліцериди лінолевої (до 25%), ліноленової (до 45%), олеінової (до 20%), пальмітинової й стеаринової кислот, слиз - до 12% білок - до 33%, вуглеводи - до 26%, органічні кислоти, ферменти, вітаміни й ін. В оболонках насіння знайдений ціанглікозид линамарин, наявністю якого обумовлена токсичність льону. В 1 кг лляного насіння утримується близько 4 г линамарина; в  1 кг лляних макух - від 0,100 до 0,650 г синильної кислоти. Смертельна доза синильної кислоти для тварин - близько 1 мг/кг маси тварини. Необхідно пам'ятати, що ціанглікозид линамарин нешкідливий й становить небезпеку тільки при ферментативному розщепленні, коли одним із продуктів розпаду утвориться вільна синильна кислота. Обов'язковою умовою метаболітичних перетворень є присутність ціаногенної глікозидази - лінази. Ціаногенний глікозид і його фермент, що розщеплює, розташовані в різних частинах рослини й для їх взаємодії необхідне здрібнювання й змішування (розжовування, мацерація корму в предшлунках жуйних) , а також обов'язкова наявність води й оптимальної температури (35-50 С). Розщеплення линамарину можливо й при впливі на нього ферментів травного тракту, а також мікроорганізмів, грибів і кислот. При розщепленні линамарина утворяться глюкоза, ацетон і вільна синильна кислота. Вміст синильної кислоти перебуває в прямій пропорції з кількістю линамарина, що перебуває в рослині. А нагромадження линамарина залежить від ряду самих різноманітних факторів. Велику роль у процесі утворення ціанглікозида грають погодні умови. Посуха, а також заливні дощі, ранкові заморозки сприяють нагромадженню більших кількостей линамарина. Максимум линамарину виявляється безпосередньо перед збиранням льону довгунця. Роль ціанглікозида в рослині відома. Існує гіпотеза, яка припускає, що ціанглікозиди проміжні продукти розщеплення білків вуглеводів.

Суданська трава

Відноситься до сімейства злакових (Gramineae). Гарна  кормова рослина. Як культурна засухостійка рослина широко культивується в  південно-східних областях України  й Росії, Західному Сибірі й середньоазіатських державах СНД.

 Токсичність суданської трави обумовлена наявністю в рослині ціанглікозидів. Характерною рисою є те, що рівень вмісту ціанглікозидів у ній носить хвилеподібний характер.

:::г»

Найбільша кількість  їх утримується в ранні фази розвитку, а також у посушливі роки й може коливатися від 7 до 47,5 мг/кг. Деякі дослідники вважають, що ціаногенні тваринами на ранніх стадіях вегетації.

Отруєння суданською травою спостерігається практично  у всіх видів сільськогосподарських  тварин. Хоча, у літературі є повідомлення про те, що коні менш чутливі до ціанглікозидів суданської трави. Пояснюється це тим, що коні ретельно пережовують корм, рясно змочуючи його слиною. Слина коней містить сірку й залізо, що приводить до часткової нейтралізації синильної кислоти шляхом перетворення її в нешкідливі сполуки.

Сорго

Рід однолітніх рослин із сімейства злакових (Gramineae) з густими суцвіттями. На території  країн СНД зустрічаються: цукрове  сорго, вінцеве сорго й інші його види. Поширено сорго на півдні й у південно-східних частинах країн СНД, а також у Сибіру. Сорго має стебло висотою до 100-150 см. Листи ланцетно-лінійні 1,5-2,0 см шириною. Мітелка до 40 см довжиною.

О. К. Голосницький (1979) ділить глікозидовмістимі рослини  на чотири групи:

перша - рослини, що містять ціаногенні глікозиди;

друга - рослини, що містять тіоглікозид, які після  гідролізу виділяють аллілово-горчичні ефірні масла;

третя - рослини, що містять серцеві глікозиди;

четверта - рослини, що містять сапонін-глікозиди, що володіють гемолітичними й піноутворюючими властивостями.

 

Абрикос звичайний

Абрико́с лат. Armeniaca vulgaris L., синонім лат. Prunus Armeniaca  — плодове дерево родини розових, близький родич мигдалю, персика, сливи  і вишні.Зміст  [сховати]

В дикому стані  трапляється на Кавказі, в Туркменії. В Україні вирощують як промислову культуру в південних областях, рідше — в Лісостепу й на Поліссі.

Дикі абрикоси (Абрикос звичайний, лат. Armeniaca vulgaris Lam.) — не така вже й ботанічна  рідкість. У горах Середньої Азії трапляються невеликі абрикосові ліси. На півдні Приморського краю, на півночі Китаю, в Кореї на сухих кам'янистих схилах ці дерева ростуть групами або поодинці. Абрикоси пристосувалися навіть до сибірських морозів. У Забайкаллі та Монголії кущі абрикосів витримують температуру до −50 °C. Плоди диких абрикосів дрібніші, вони мають гіркуватий присмак, у м'якоті трапляються грубі волокна.

Плід — округла або  обернено яйцевидна соковито-м'ясиста кістянка (до 3 см у діаметрі), жовтого  або червонувато-жовтого кольору  з червнонуватим рум'янцем та повстистим опушенням. М'якуш кістянки кисло-солодкий, нерідко з гіркуватим присмаком.

Хімічний склад

М'якуш плодів містить  близько 27 % цукрів (переважно сахароза), понад 2,5 % органічних кислот (яблучна, лимонна, саліцилова, винна), пектини (1 %), бета-каротин (1,6 мг %), аскорбінову кислоту (10 мг%), тіамін, рибофлавін, флавоноїди, калій (305 мг %), залізо, срібло тощо.

У насінні є  жирна олія (30—50 %), емульсин, глікозид амигдалін (у дикорослого абрикоса); в камеді є арабіноза (41 %), галактоза (44 %), глюкуронова кислота (16 %), мінеральні та білкові речовини.

 

Мигдаль степовий

Невеликий (30—100 см заввишки) кущ родини розових. Кора на однорічних пагонах білувата, на багаторічних — червонаво-сіра. Листки чергові, ланцетні, гостро-пилчасті, на верхівці загострені, на вкорочених пагонах, які часто перетворюються на колючки, сидять пучками, на ростових — частіше одиничні; пелюстки яскраво-рожеві, у деяких культурних форм — білі. Плід — яйцевидно-округла, трохи сплюснута, вкрита повстю кістянка; кісточка косо-яйцевидно-округла, майже гладенька. Цвіте у березні — травні, одночасно з появою листя.

Поширення. Мигдаль  степовий росте в Лісостепу (переважно  на півдні), в Степу і в Криму  на степах, схилах, серед чагарників. Вирощують як декоративну рослину.

Заготівля і  зберігання. Для медичних потреб заготовляють плоди рослини (Semen Amygdali nanае). Плоди  збирають повністю стиглими, коли вони починають жовтіти і випадати з оплодня. Досушують їх на сонці  або в приміщенні, яке добре  провітрюється. Готову сировину зберігають у сухому місці, стежачи, щоб її не ушкоджували гризуни. Строк зберігання — 4 роки.

Хімічний склад. У ядрі кісточок є жирна (20%) і ефірна олії, глікозид амигдалін (2,5—3,5%), білок (20%), крохмаль, слиз, холін, аспарагін, вітаміни групи В, аскорбінова кислота, каротин та мінеральні солі.

Фармакологічні  властивості і використання. Плоди  мигдалю степового використовують як сировину для виробництва гіркомигдалевої  води й жирної олії. Фармакологічні властивості і використання гіркомигдалевої води такі самі, як і у гіркомигдалевої води, одержаної з мигдалю звичайного. Жирна олія, яку добувають холодним пресуванням, придатна для їжі, вважається доброю приправою до салатів.

 

Конюши́на лу́чна

Багаторічна рослина  роду конюшина родини бобових висотою 40—70 см — одна з кращих кормових трав.