Виникнення та становлення бюджетних відносин на території України

З урахуванням змін, що відбулися  в політичному устрої України  за 1991-1995рр., а також в бюджетній  політиці та бюджетному механізмі, в 1995р. Верховна Рада України прийняла нову редакцію Закону “Про бюджетну систему України”, де наведено більш чітке визначення бюджетної системи, її складових частин, детальніше регламентовано бюджетний процес, здійснено розмежування доходів і витрат між ланками бюджетної системи України.

21 червня 2001 року Верховною Радою  України нарешти був прийнят Бюджетний кодекс України, який регулює всі бюджетні відносини, дає чітке визначення бюджетної системи, розподілено доходи і витрати між державним і місцевим бюджетами та надіюсь, що приведе до більш розумного використання бюджетних коштів на фінансування різних бюджетних проектів по покращенню життевого рівня населення та розвитку національного господарства України.

Як незалежна держава  Україна склала проект державного бюджету  тільки на 1992р. Через нього перерозподілялося  більше ніж 60 % національного доходу і 70 %  фінансових ресурсів держави, він був зведений з дефіцитом  менше, ніж 3 % доходів.

Таким чином, становлення  бюджетної системи має досить тривалу історію, завдяки якій є  можливість простежити за роллю держави  в розподільчих процесах та місце  безпосередньо бюджету в соціально-економічних  процесах.

3. Розвиток концепцій реформи

системи міжбюджетних відносин в Україні

Останніми роками фіскальні  тенденції в Україні засвідчують  існування фундаментальних вад  у роботі субнаціонального сектора держави. Деякі з цих проблем пов'язані із скороченням контролю цього сектора над коштами і викликають занепокоєння в зв'язку з погіршенням якості послуг, які він надає, особливо в соціально важливих сферах, таких як охорона здоров'я, освіта та соціальний захист. Наприклад, видатки місцевих бюджетів у першому кварталі 1999 р. скоротились на 11% (у номінальному виразі) порівняно з відповідним періодом 1998 р. Видатки на охорону здоров'я зазнали 8.2%-ого скорочення, а видатки на освіту впали на 13.2%. В основі цього скорочення видатків лежить непередбачуваність та нестабільність надходжень податку на прибуток підприємств, який є основним джерелом доходів субнаціональних бюджетів.

Інші проблеми, пов'язані  з доходами, віддзеркалюють нестабільність з року на рік як у рівнях, так  і в методах фінансування видатків субнаціональних органів влади.

Існуюча система субнаціональних державних фінансів має дві небажані риси. Перша з них – брак добре визначеної системи видаткових повноважень. Не існує, наприклад, консенсусу з питання про те, який рівень місцевої влади має відповідати за надання та фінансування комунальних послуг. У деяких областях ця стаття видатків передбачена в обласному бюджеті; в інших областях це покладено на райони, а в окремих випадках, порядок змінюється з року на рік, видаткові повноваження переходять з області до районів і навпаки.

Іншим аспектом цієї проблеми є складні відносини між місцевими  та обласними бюджетами. Місцеві  посадові особи нарікають, що обласні  бюджети в 2000 р. забирають собі левову частку всіх додаткових планових доходів, одержаних в області. Такого роду нестабільні видаткові повноваження та зобов'язання з фінансування спотворюють і позбавляють сенсу фіскальну відповідальність.

Іншою непривабливою рисою  існуючої системи є повернення до практики податкового розщеплення. Податкове розщеплення підриває ефективне бюджетне управління, позбавляючи  місцеві органи влади стимулів до мобілізації додаткових доходів  та економії видатків. За діючої системи  місцеві органи влади, яким вдалося  впорядкувати свої видатки або збільшити  доходи, будуть "винагороджені" урізанням частки податків.

Короткий огляд основних вад існуючої системи міжбюджетних відносин свідчить про те, що Україна  мусить якнайшвидше знайти стабільніший і прогнозований метод фінансування субнаціональних бюджетів - метод, який сприятиме створенню нормальних бюджетних стимулів, посиленню фіскальної підзвітності та досягненню ефективнішого та надійного фіскального вирівнювання.

У світлі відчутної слабкості  загальних реформ міжбюджетних фінансових стосунків нижче пропонується альтернативний підхід до програми реформ, що може посилити існуючий Кодекс і позбавити його помилок. Розробка нової системи  міжбюджетних стосунків багато в  чому подібна розробці й прокладанню  нового шляху. Найважливіше вирішити, де має проходити шлях, а тоді – як включити до Кодексу певні  заходи безпеки, такі як обмеження швидкості, щоб забезпечити, що транспорт досягне  мети свого призначення.

Які основні критичні політичні  пункти намагається з'єднати між  собою новий  шлях  міжбюджетних  відносин?  Кінцевою  метою  реформи  міжбюджетних відносин, яку переслідує також і Бюджетний кодекс, є  забезпечення стабільного та передбачуваного  фінансування субнаціональних органів влади в рамках загальної структури державних фінансів, яке сприяло б ефективності видаткових рішень та успішності зусиль місцевих органів влади щодо наповнення доходної частини бюджетів. Осереддям концепції щодо того, як досягти цієї мети є система формульних трансфертів, що передаються згори донизу, яка забезпечує дотримання макроекономічного контролю, сприяє стабілізації фінансування місцевих органів влади та усуває як горизонтальний, так і вертикальний дисбаланс, що виникає внаслідок нашого вибору щодо доходних та видаткових повноважень, наданих місцевим органам влади.

Пропонована схема трансфертів  складається з кількох ярусів, причому субнаціональні органи влади всіх рівнів будуть субсидованими. Однак субсидованість не є внутрішньо притаманною метою реформи міжбюджетних відносин, радше, вона віддзеркалює раціональний розподіл прав на доходи та обов'язків щодо видатків, про що йдеться нижче, а також той факт, що легше досягти децентралізації видатків, ніж децентралізації доходів. Діятимуть два окремі канали трансфертів, причому обидва вони спиратимуться на формулу. Трансферти спершу передаватимуться з Держбюджету до обласних бюджетів через відповідні транзитні рахунки в сумах, які, з урахуванням їхніх власних ресурсів, є адекватними для фінансування сумарно як обласного, так і субобласних бюджетів. Частина цього трансферту використовуватиметься для фінансування обласного бюджету, а решта – передаватиметься з обласного бюджету до бюджетів міст обласного підпорядкування та сільських районів, також на формульній основі. Міста обласного значення випадають з трансфертного циклу на цьому етапі, а сільські райони використовуватимуть свої трансферти для фінансування своїх власних бюджетів, і знову-таки на формульній основі — трансфертів міст районного підпорядкування, сіл та селищ. Лише у виняткових випадках потрібні будуть негативні (знизу вгору) трансферти для досягнення бюджетного вирівнювання. Наведена нижче схема потоку трансфертів унаочнює щонайістотніші риси пропонованої системи трансфертів.

На всіх етапах застосовується однотипна формула, за якою розмір трансферту прив'язується до фіскального дефіциту між видатковими потребами та доходними можливостями. Як видаткові  потреби, так і доходні можливості оцінюються статистичне й не пов'язані з фактичними видатками та фактичними доходами. У кожному випадку трансферт має бути скоригований таким чином, щоб бюджет-одержувач міг профінансувати "стандартний" набір видатків за умови застосування стандартних ставок оподаткування до стандартної бази оподаткування.

Виходячи з принципу відповідності, кожен рівень субнаціональних органів влади має відповідати за ідентичний пакет видаткових повноважень, географічний обсяг яких відповідає території, що перебуває під його юрисдикцією. Не повинно бути перекриття повноважень різних рівнів субнаціональних органів влади, це сприятиме ефективному прийняттю рішень. Однорідність видаткових зобов'язань на кожному рівні сприятиме також застосуванню обчислених за допомогою формули середніх рівнів видатків на душу населення.

З погляду доходної частини  бюджету, всі податки, чий тягар  лягає на місцевих жителів, повинні  залишатися на місцевому рівні. Надходження  прибуткового податку з громадян повинні використовуватися на рівні  міст обласного підпорядкування  та сільських районів. Ці доходи не повинні переходити на нижчий рівень, оскільки вони збираються за принципом  походження - залежно від того, де людина працює, а не від того, де вона мешкає; нема також жодної непереборної причини, чому вони мають передаватися на вищий рівень. Надходження від  податку на прибуток підприємств  та акцизних зборів мають бути виключно джерелом Держбюджету, якщо ми хочемо досягти стабілізації рівнів доходів  субнаціональних бюджетів, зменшити необхідність у фіскальному вирівнюванні і спростити механізм оцінки доходного потенціалу, що застосовується у формулі. Крім того, ні податок на прибуток підприємств, ні акцизи не є по-справжньому місцевими податками, бо значну частку їхнього тягаря несуть не місцеві мешканці. Власні доходи міст районного підпорядкування, сіл та селищ мають складатися з поєднання різноманітних місцевих податків та зборів, про по йдеться нижче.

Для того, щоб забезпечити  стимули до збирання на місцях усіх податків, надходження від зібраних на місцях прибуткових податків слід спрямувати на фінансування трансфертів, на які має право кожна територія. Аби посилити бюджетну дисципліну та бюджетне обмеження місцевих органів  влади, здійснення видатків понад плановий рівень, що веде до заборгованості, слід "карати" зменшенням трансферту. Для досягнення поєднання контролю з центру з певною свободою вибору на місцях, мінімальні видаткові норми  мають встановлюватися з центру для міст районного підпорядкування  та сіл, і мінімальні частки видатків на освіту та охорону здоров'я, тобто  функції, спільні для всіх рівнів субнаціональних органів влади, мають встановлюватися на всіх рівнях. Щоб ослабити фіскальний вплив областей на нижчі рівні, обласні бюджети слід обмежити видатковими лімітами, що їх накладає формула.

Це повністю відповідає положенням статей 142 та 143 Конституції України  та Закону про місцеве самоврядування. Він дає простір для розвитку в бік фіскальної децентралізації  в межах унітарної держави  й є адміністративне здійсненним, бо вимагає лише незначних інституційних  можливостей для обрахунку формульних трансфертів для різних рівнів субнаціональних бюджетів.

Найістотніших змін зазнає система соціального захисту. Пільги ветеранам війни, сім'ям з дітьми, допомога репресованим мають фінансуватися  з Держбюджету, що відповідає загальнодержавній  природі цих платежів.

За районними та міськими (міст районного підпорядкування) бюджетами  слід залишити повноваження фінансувати  житлово-комунальні субсидії, бо ці платежі  носять місцевий характер. Однак це повноваження слід посилити правом встановлювати  тарифи на комунальні послуги. Очікується, що децентралізація цього права  дозволить підвищити відповідність  між тарифами та вартістю надання  послуг.

Видаткові повноваження органів  місцевого самоврядування міст районного  підпорядкування слід якнайбільше  уніфікувати. Без такої уніфікації видаткових повноважень неможливо  встановити мінімальний бюджет місцевого  самоврядування. Перегляд видаткових функцій торкнеться насамперед сфери  освіти та охорони здоров'я. На сьогодні частина територіальних громад утримує  установи освіти та медичні заклади, а інші - ні. Міста районного підпорядкування  та села мають утримувати дошкільні  заклади, передавши утримання загальноосвітніх шкіл, поліклінік та лікарень районному  бюджету. Міста районного підпорядкування  та села повинні фінансувати із своїх  бюджетів лише технічне обслуговування цих закладів. Ця передача повноважень  сприятиме гармонізації мережі місцевих бюджетів і раціоналізації обрахунків місцевих бюджетів.

Після такого перерозподілу  видаткових повноважень на області  покладатиметься надання послуг, які мають загальнообласний масштаб  дії: спеціалізовані медичні та освітні  послуги, утримання дитячих будинків та інтернатів для інвалідів, міжміських доріг та транспорту, захист навколишнього  середовища, утримання парків відпочинку, резервуарів для водопостачання, які обслуговують значні території. Райони та міста обласного підпорядкування  надаватимуть комунальні послуги загальнорайонного значення, послуги з середньої та початкової освіти, утримання лікарень та місцевих клінік, утримання та ремонт місцевих доріг та забезпечення транспортних послуг. Міста районного підпорядкування й певною мірою села й селища мають відповідати за утримання дитячих садків, надання партонажних послуг літнім, утримання будинків та місцевих доріг, транспортування дітей до школи та додому, утримання місцевих кладовищ, збирання та вивезення сміття, а також утримання шкіл, лікарень та клінік, що належать до комунальної власності.

Аби посилити підзвітність місцевих органів влади та заохочувати  громадян до участі в місцевому самоуправлінні, доходні джерела слід закріпити  за бюджетами в такий спосіб, щоб  між сплатою податків і наданням суспільних послуг громадянам, які живіть і працюють у межах певної адміністративно-територіальної одиниці, існував зв'язок..

За бюджетами міст районного  підпорядкування, сіл та селищ доцільно закріпити місцеві податки і  збори, податок на землю, податок  з власників автотранспорту та державне мито з фізичних осіб. У більшості  випадків ці податки сплачуються  мешканцями відповідного міста, села, чи селища. Однак істотна частина  їхніх бюджетів потребуватиме фінансування за рахунок трансфертів з районних бюджетів.

Джерелами доходів міст обласного  підпорядкування мають бути ті самі джерела, що й у районів, міст районного  підпорядкування, сіл та селищ. Тож  міста обласного підпорядкування  мають бути вправі одержувати доходи від прибуткового податку з громадян, плати за землю, місцевих податків та зборів, податків з власників автотранспорту, державного мита з фізичних осіб та фіксованого податку на підприємницьку діяльність, які збираються на підпорядкованій  ним території.

Обласні бюджети повинні  мати свої власні джерела доходів  на додачу до невеликих надходжень від плати за користування лісовими ресурсами та плати за геологорозвідувальні роботи, які всі мають збиратися  в єдиний фонд на рівні області  через те, що джерела цих надходжень розподілені нерівномірно по території. Однак області продовжують отримувати цільові відрахування до дорожнього фонду. Трансферти з Державного бюджету  мають бути основним джерелом обласних доходів, а обласні бюджети мають  відповідати за розподіл трансферних  платежів між містами обласного  підпорядкування та районами. Райони повинні делегувати певні функції  обласним бюджетам і фінансувати  їх за допомогою внесків із районних бюджетів (слід розробити механізм фінансування таких спільних проектів на районному рівні).