Шляхи удосконалення напрямів державної підтримки охорони і збереження навколишнього природного середовища

План

Вступ 3

1. Шляхи удосконалення напрямів державної підтримки охорони і збереження навколишнього природного середовища 4

Висновки 13

Список використаної літератури 14

 

Вступ

      Екологічний  стан  навколишнього середовища  порушується  внаслідок його  забруднення  і  виснаження  джерел природних  ресурсів.  Це  негативно позначається  на  соціальній  і  виробничій сферах.

      Головною  причиною  негативних  екологічних  ситуацій  є  панування  матеріальних, економічних цілей над соціальними  та екологічними. Для  виправлення цієї  несприятливої ситуації потрібна екологізація політики, економіки і соціальної сфери країни. Під екологізацією розуміється діяльність, спрямована  на  повніше врахування  екологічних вимог у будь-якій  сфері діяльності суспільства.  Вона  включає також визнання пріоритетності екологічних проблем, структуру перебудови економіки, удосконалення економіко-правового механізму  природооблаштування і природокористування.

      Екологізація  економіки та свідомості суспільства  не є абсолютно новою проблемою. Практичне відображення екологічності тісно пов’язано в першу чергу з державним регулюванням процесів природокористування. Нове в даній проблемі є еквівалентність обміну між державою, природою та людиною, яка базується на законодавчих, організаційно-технічних рішеннях. Ця проблема на сучасному етапі є дуже гострою. Вона була сформована протягом двох століть і нині набула свого критичного значення. Тому існує об’єктивна необхідність втручання держави в природно-екологічну сферу з метою досягнення збалансованого стану, держава також повинна закласти основи глобального еколого-економічного партнерства між суб’єктами підприємництва, між іноземними партнерами, на рівні планетарного співробітництва заради виживання і подальшого розвитку України, а також всієї цивілізації.

 

       1. Шляхи удосконалення напрямів державної підтримки охорони і збереження навколишнього природного середовища

      Основні напрями державної політики України  у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки розроблено відповідно до статті 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

      Державна  політика у сфері екології, як і  будь якій іншій сфері повинна  базуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів, але ця система, особливо у перехідний період повинна бути еластичною, тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів, вміти пристосовуватися до змін занадто складного середовища. І це є дуже ефективним засобом подолання екологічної кризи та забезпечення природоохоронної функції держави. Основні напрями втілюватимуться за допомогою системи екологічного права. Правовий механізм має надати основним напрямам чіткої цілеспрямованості, формальної визначеності, загальнообов'язковості, сприяти врегулюванню відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодо використання природних ресурсів та їх відходів і юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства. Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування законодавства про охорону навколишнього природного середовища передбачається здійснювати у двох напрямах:

      1. складання і затвердження екологічних  нормативів природокористування (стосовно надр, ґрунтів, води, повітря, рослинності тощо);

      2. складання і затвердження комплексу еколого-економічних показників державного контролю за станом довкілля та діяльністю господарчих структур.

      Державне  регулювання у цій сфері не може існувати без ефективної системи  нагляду за станом середовища, тобто  без системи постійно діючого моніторингу. Екологічний моніторинг довкілля є сучасною формою реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобів інформатизації і забезпечує регулярну оцінку і прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки, збереження природного середовища та раціонального природокористування. Створення і функціонування Державної системи екологічного моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає:

      - екологічно раціональне використання  природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;

      - соціально-екологічне та економічно  раціональне вирішення проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;

      - розвиток міжнародного співробітництва  щодо збереження біорізноманіття  природи, охорони озонового шару  атмосфери, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного і Азовського морів [6].

      Загальні  заходи щодо збереження і невиснажливого використання біорізноманіття

      Планування  та здійснення загальних заходів, пов’язане  з необхідністю застосування єдиного  в межах країни систематичного та скоординованого підходу до збереження та невиснажливого використання біорізноманіття. З урахуванням положень Конвенції  про біорізноманіття, рішень та рекомендацій Конференцій її Договірних Сторін формуватимуться національні пріоритети та вживатимуться заходи, спрямовані на виконання зобов’язань за зазначеною Конвенцією. Вживатимуться також заходи з розвитку міжгалузевого співробітництва, формування дієвих механізмів впровадження цілей збереження біорізноманіття в усі сфери господарської діяльності суспільства.

      Основними засобами здійснення загальних заходів  щодо збереження і невиснажливого використання біорізноманіття є:

      - розбудова інституційної системи збереження біорізноманіття з урахуванням державних пріоритетів;

      - посилення спроможностей органів виконавчої влади, неурядових організацій та наукових організацій щодо виконання вимог Конвенції про біорізноманіття;

      - розвиток економічних та заохочувальних підходів щодо збереження біорізноманіття;

      - інтеграція заінтересованих сторін в загальну справу збереження та невиснажливого використання біорізноманіття;

      - забезпечення фінансування заходів, передбачених Програмою, за рахунок Державного бюджету України;

      - координація діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, суб'єктів господарювання та громадських організацій щодо збереження біорізноманіття центральним органом виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища;

      - підтримка довгострокової політичної волі та прийняття політичних рішень щодо збереження біорізноманіття [3].

      Основні етапи реалізації основних напрямів державної  політики України  у галузі охорони  довкілля, використання природних ресурсів.

      Реалізація  Основних напрямів передбачається в  три етапи.

      На  першому етапі (1997 - 2000 роки) необхідно  завершити і реалізувати невідкладні  заходи щодо обмеження шкідливого впливу на довкілля найбільш небезпечних джерел забруднення.

      На  другому етапі (протягом 10 - 15 років, починаючи з 1998 року) планується розробити і розпочати реалізацію комплексних програм, орієнтованих на досягнення балансу між рівнями шкідливого впливу на довкілля і його здатністю до відновлення.

      Основними завданнями цього етапу є:

      - оптимізація структури природокористування;

      - екологічно орієнтована структурна перебудова економіки;

      - розроблення і впровадження в Україні системи державного моніторингу довкілля, створення системи аналізу екологічної ситуації, прогнозування, планування і здійснення запобіжних заходів щодо ймовірних чинників шкідливого впливу.

      На  третьому етапі планується створити систему державного управління за використанням  природних ресурсів, регулюванням техногенного впливу на довкілля як основу управління сталим розвитком суспільства. Фрагментарне здійснення цих заходів розпочалося у 1996 році, а більш широке - відповідно до темпів стабілізації економіки країни.

      Основними завданнями цього етапу є:

      - подальший розвиток системи державного моніторингу навколишнього природного середовища, створення автоматизованої системи оцінки екологічних ситуацій, прогнозування шкідливого впливу на довкілля, планування дій у надзвичайних ситуаціях на основі оцінок і сценаріїв розвитку подій;

      - належна координація раціонального використання природного та соціально-економічного потенціалу з урахуванням екологічних чинників на засадах сталого розвитку.

      Внаслідок реалізації Основних напрямів державної  екологічної політики буде створено систему екологічно збалансованого управління розвитком суспільства, яка стимулюватиме відновлення природних властивостей довкілля, компетентного регулювання використання природних ресурсів та розвиток продуктивних сил країни.

      Найбільш  важливими наступними кроками в  цій сфері будуть:

      - розроблення та затвердження Верховною Радою Національної програми збереження біологічного різноманіття;

      - зміцнення правових, фінансових, інституційних, наукових, освітньо-інформаційних та інших засад розвитку діяльності щодо збереження біологічного різноманіття та забезпечення її координації шляхом створення відповідного національного комітету;

      - вжиття нагальних практичних заходів щодо охорони та відтворення видів тварин і рослин, насамперед рідкісних і тих, що знаходяться під загрозою зникнення та збереження рослинних угруповань;

      - обгрунтування та створення національної екологічної мережі та забезпечення її сумісності з аналогічними мережами сусідніх країн, розробка і впровадження конкретних міжгалузевих проектів збереження біологічного різноманіття на засадах збалансованості в регіонах, які мають особливе національне та міжнародне природоохоронне значення;

      - подальший розвиток заповідної справи згідно з принципами поліфункціональності замість абсолютних заборон та вжиття термінових заходів щодо резервування цінних у науковому і природоохоронному відношеннях територій для наступного заповідання та забезпечення відповідного охоронного режиму з огляду на можливу приватизацію та подальше господарське використання земель;

      - забезпечення наукової підтримки діяльності, удосконалення системи моніторингу, включаючи налагодження системи оперативного моніторингу на основі встановлення індикаторів за станом біологічного різноманіття, інвентаризацію природних ресурсів, ведення їх кадастрів на основі створення банків даних та геоінформаційних систем, впровадження ГІС-технологій;

      - подальше формування системи громадської підтримки, екологічної освіти та інформування.

      Україна виважено оцінює свою роль, місце і  відповідальність за охорону біологічного різноманіття в національному та глобальному контекстах, робить відповідні кроки задля забезпечення виконання конвенційних зобов’язань і відкрита для діалогу та співпраці.

      Реформування  економічної системи і перехід  до ринку повинні не тільки підвищити  ефективність національної економіки, а й сприяти ліквідації субсидій на використання таких природних ресурсів, як енергія, корисні копалини і вода, та поліпшенню стану довкілля завдяки застосуванню жорстких заходів щодо відповідальності за масове нераціональне використання природних ресурсів.

      Для врахування екологічних вимог у ході розгортання приватизаційних процесів дедалі більшого значення повинен набувати екологічний аудит. Впровадження екологічного аудиту в практику сприятиме одержанню основних даних про несприятливі з точки зору екології підприємства для приватизаційної діяльності, визначенню завдань у короткотерміновий період.