Розвиток бюджетних відносин Запорізької Січі

 

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП……………………………………..………………………………………3

1. Загальна характеристика економіки Козацької Доби…………….………….4

2. Характеристика бюджетних відносин Запорізької Січі………………….….6

3. Вплив зовнішніх та внутрішніх чинників на бюджетні процеси Запорізької Січі…………………………………………...……….…………………………..15

ВИСНОВКИ………………………..…………………………………………….17

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………….………………19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

Бюджетна система України  у своєму розвитку пройшла тривалий період становлення, протягом якого  відбувались зміни в її побудові відповідно до діючого на той час  суспільно-економічного ладу та устрою держави. Під час поневолення  та втрати державності Україна не мала можливості формувати власну, національну фінансово-бюджетну систему, що не сприяло розвитку і зміцненню  бюджетних відносин на рівні окремих  територій та держави в цілому.

Для України історично  характерними є окремі періоди розвитку та становлення державності: зокрема  утворення Київської Русі, Запорозької  Січі, Української Народної Республіки, України як самостійної держави. Питання утворення держави прямо пов'язано із формуванням необхідних атрибутів державності, в тому числі армії, апарату управління, фінансової системи, грошової одиниці, податків і митних зборів, державної казни - державного фонду як спеціального загальнодержавного фонду публічних фінансів тощо.

У найпримітивнішій формі  державні фінанси функціонували  ще в часи Київської Русі. Державні фінанси того часу функціонували у найпримітивнішій формі. Основним джерелом утворення доходів виступали податки, які в основному справлялися у натуральній формі. Якісно новий етап розвитку бюджетної системи України пов’язується із гетьманською добою, коли запорізьке козацтво набуло самостійної державності, налагодило дипломатичні відносини з багатьма європейськими країнами, що визначило тенденції розвитку вітчизняних фінансових інститутів [4].

Поступово вдосконалювалися прийоми  та методи збирання натуральних і  грошових податків, елементи контролю за дотриманням державних повинностей. Виконання перелічених функцій покладалося на спеціальних княжих агентів - митників, мостників, городників, вирників, метальників, які за своїм правовим статусом були першими в історії української державності податковими адміністраторами. Отримані доходи акумулювалися, за розпорядженням князів, у державній скарбниці й використовувалися на задоволення як особистих потреб князя та його сім'ї, так і на загальнодержавні потреби [4].

 

 

1. Загальна характеристика економіки Козацької Доби

 

 

Організатором Запорозької  Січі вважається канівський староста Дмитро (Байда) Вишневецький, який у 1553—1554 pp. зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно  розташованому за дніпровими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав  бути заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва.

Запорозька Січ в історичному  плані проіснувала до 1775 p., в тому числі Стара Січ — до 1709 p., Січ  в Альошках — з 1709 по 1734 р., Нова Січ  з 1734 до 1775 р. Крім того, козаки організовували військові поселення в інших  місцевостях. Відомі їх військові формування — Задунайська Січ, Бузьке козацьке військо, Чорноморські та Кубанські  козаки.

Економіка Січі складалась здебільшого із двох секторів —  січового та індивідуального. Січове господарство поділялося на загальносічове та курінне. Курінь як самостійна господарська одиниця мав майно і доходи, якими Кіш не розпоряджався. Індивідуально-трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займались у паланках, адміністративно-територіальних округах, які простягались на південь від річок Тясмина й Орелі (сучасні території Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської й Кіровоградської областей).

         Спочатку було п'ять паланок: Кодацька, Бутогардівська, Інгульська, Протовчанська та Самарська, потім було організовано нові — Орельську, Личаківську, Прогноївську, Барвіностінківську, Макарівську та Кальміуську.

         Сімейні козаки (гніздюки) позбавлялись статусу січовика і, виділившись із громадського курінного господарства, заводили власний хутір (зимівник). Поруч могли існувати як суспільні, так і приватні зимівники. Наприкінці існування Січі зимівників було кілька тисяч. У одній лише Самарській паланці їх було 725. Зазвичай кожен козак діставав право на заснування лише одного зимівника, але Калнишевський їх мав 7, писар Глоба — 32 [8].

Кліматичні умови сприяли  розвитку скотарства, рибній ловлі, розведенню домашніх тварин, землеробству. Ці види господарства сприяли розвиткові ремісництва. Заняття промислами вважалось привілеєм козаків.

Перше місце в структурі  господарства посідало скотарство. Про  розмір скотарства свідчать цифри пограбованого  татарами майна та деякі факти  з продажу худоби, а особливо реєстри  конфіскованого майна старшин та козаків під час руйнування Січі в 1775 р. Калнишевський мав 15 880, писар Глоба — 13 774, старшина Гаранджа — 2910, Нагай — 2551 голів худоби.

Значні стада мали й  інші старшини та козаки. Так, у полковника Ковпака татари забрали 1627 коней  та різної худоби, у одного козака (ім'я  невідоме) забрали 250 коней та 5000 овець.

Велике значення для економіки  Січі мало рибальство. Власники рибальського знаряддя мали у своєму розпорядженні  найманих робітників — козаків, сторонніх  людей, наймитів, інколи число їх досягало 12—15.

Суттєво доповнювало економіку  Січі добування та доставляння солі, про що свідчать такі цифри: 1746 р. на Лівобережну Україну возили сіль п'ятьма тисячами пароволових возів.

У Новій Січі починає розвиватись  хліборобство, і в зимівниках Каплуна, Шморгуна, Ковпака, Глоби, Кал нишевського  збирали по 3—5 тис. пудів хліба. Значні доходи давала торгівля. Запорожці  відправляли за межі своєї території, крім худоби, збіжжя, солі, також тютюн, шкіру, масло, сало тощо.

Отже, господарство Січі було досить розвиненим, що давало змогу  задовольняти як особисті, так і  спільні потреби запорожців [7].

 

 

2. Характеристика бюджетних відносин Запорізької Січі

 

 

Загальна схема організації  фінансових відносин Запорізької січі виглядала наступним чином: була спільна військова скарбниця, до якої надходили податкові платежі від рибних промислів, скотарства, землеробства, полювання, митні збори, акцизи, неподаткові надходження. Видатки передбачалися на військове спорядження, будівництво укріплень, монастирів, утримання закладів для престарілих козаків, дипломатичних місій, інші цілі [1].

Основну частку в структурі  державних доходів посідали податки. На початкових етапах становлення козаччини  важливими джерелами поповнення бюджету виступали також воєнні трофеї, допомога з боку Польщі, а  після 1648 р. – Гетьманщини та Росії [1].

Практично протягом усього періоду існування Січі простежуються три рівні збирання податків, зборів, виконання повинностей:

1. У державну казну — до військового скарбу.
2. На користь місцевої старшини в полках, сотнях.
3. На утримання землевласника, пана, збирачів податків.

До державної казни  надходили:

• «показанщина» — податок на виробництво горілки (від одного «казана» — специфічного апарату для виготовлення горілки). Козаки та духовні особи платили 50 коп. за «казан», селяни — 1 крб;
• тютюнова десятина. Справлялась спочатку з посівів натурою, а з 1723 р.— 60 коп. з пуду;
• податки на торговельну діяльність. Стягувалися в розмірі 2 % від вартості товару. За продаж горілки і дьогтю стягувалися з одного відра. Оподатковувався продаж солі, хліба, риби, вина, худоби, "ярмаркові" — з купецьких підвід. У 1714 р. було введено новий податок —«поголовщину», що збирався не з вартості товару, а з «голови» купця;
• податок із млинів, так званий "військовий мірчук", — який стягувався в розмірі 1/3 помолу для забезпечення потреб російської армії. Сплачувався всім трудовим населенням, починаючи від 1665 р;
• податки з промислів, наприклад з копалень. Збиралися переважно натурою;
• митні збори в частині, визначеній гетьманською адміністрацією. Мито було зовнішнім і внутрішнім. Зовнішнє мито поділялось на «індукти» — за ввезення товару та «евекти» — вивезення товару і давало щорічно до 50 тис. крб. За царювання Єлизавети було перенесено митні кордони Російської імперії до польського та турецького кордонів і таким чином скасовано ці види мита Гетьманщини. Гетьман Розумовський доводив сенату Росії незаконність цих скасувань, але цариця Єлизавета затвердила рішення сенату, скасувавши юридичне тим самим митну територію Гетьманщини. Однак ще довго цей указ виконувався не в повному обсязі, і лише за часів правління Катерини II митну територію України було повністю скасовано. Внутрішнє мито брали за проїзд територією Гетьманщини, окремо «перевізне» — через річки, «мостове» — через містки;
• інші податки з населення, наприклад, "куничне" з весіль. У 1765 р. було запроваджено подушний податок, а з 1783 р. він поширився на всю Україну. У цьому ж році змінилися розміри податків. Замість 1 крб. з селян і козаків збирали по 1 крб. 20 коп., а з купців — 1 % від земельного капіталу, з поміщицьких і монастирських селян —72 коп. на рік. Після секуляризації монастирського землеволодіння селян цих маєтностей віддали у володіння держави, і вони, крім подушного, платили податок у розмірі 1 крб. Дворянство та духовенство були звільнені від сплати прямих податків;
• державні "загальнонародні" повинності, обов'язковість яких підтверджувалася грамотами І. Скоропадського, Д. Апостола.

Найбільш поширеною повинністю було забезпечення селянами і міщанами підвід, коней, волів і погоничів  для російської армії, перевезення  провіанту, пошти, чиновників.

На користь місцевих органів  влади збирали податки на утримання  цих органів влади. На утримання  ратуш у містах також збирали  окремі податки і мито. Розміри  податків були неоднакові в кожному  полку. Податки часто здавали на «відкуп» в оренду окремим організаціям або особам, які збирали зазвичай значно більше [3].

Особливо це було поширеним  за гетьманування Самойловича. В  окремі періоди державний скарб  не був відокремлений від приватних  доходів гетьманів. Так було за гетьманування  Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Мазепи.

Найбільшої могутності гетьманська  влада досягла за часів правління  Б. Хмельницького, який завдяки обачливій та ощадливій фінансовій політиці зумів зібрати великі суми коштів для ведення військових компаній та активної військової політики. Доходи державного скарбу сягали 100 тисяч червоних золотих [1].

Епоха правління гетьмана І. Мазепи (1687-1709 рр.) відзначилася низкою реформ соціального характеру, спрямованих на покращення життєвого рівня селян і міщан шляхом зменшення податкового тягаря. Згідно універсалу 1691 р. селянам дозволялося виробляти для власних потреб горілку, не сплачуючи при цьому податки; землевласникам заборонялося накладати на селян великі побори й повинності.

Січовий скарб ґрунтувався  на оподаткуванні промислів і  торгових оборотів. Скарб був сховищем не лише грошей а й різних цінностей  –  військових клейнодів та оздоб, вогнепальної зброї й боєприпасів, функціонував як державне казначейство, куди надходили всі доходи, не витрачені за місцем їх одержання. За рахунок коштів державної скарбниці здійснювалося утримання козацької адміністрації, найманого війська, проводилася закупівля озброєння [1].

Наступник І. Мазепи, правобережний гетьман П. Орлик (1710-1742 рр. правління, з 1714 р. – в еміграції) у 1710 р. проголосив «Пакти й конституцію прав і вольностей Запорізького війська».

Ця Конституція не набрала  чинності, однак справила істотний вплив на розвиток державних фінансів, визначила пріоритети та напрями  подальшого розвитку фіскально-бюджетних  відносин. У ній знайшли чітке  відображення 6 напрямів реалізації бюджетної  політики з відповідним механізмом їх вирішення:

• чітка і зрозуміла структура управління бюджетними коштами, яка передбачала посаду генерального підскарбія та двох полкових, які обиралися зборами за погодженням із гетьманом і полковниками. В їхньому віданні були всі доходи і всі видатки;
• компетентність, порядність і добровільна згода на виконання роботи підскарбіїв;
• боротьба з корупцією при організації функціонування урядового апарату;
• розмежування доходів урядовців та військового скарбу;
• чіткі ставки податкового збору, контроль за ухиленням від сплати зборів, підзвітність за використані кошти;
• турбота про малозабезпечених та стражденних людей [7].

Отже, конституція П. Орлика продемонструвала в теоретичному плані  рівень суспільної свідомості українського народу, його прагнення справедливо  вирішувати основні питання державного устрою у вільній державі [5].

Склад дохідної й видаткової частин скарбу Запорізької Січі зразка XVIІI ст. окреслено у табл.1 [7].

Таблиця 1. Доходи та видатки скарбу Запорозької Січі у XVIII ст.

Доходи	Видатки
І. Зовнішні джерела	І. Зовнішні напрями
1. Військова здобич 2."Жалование царское", платня гетьманська 3. Задоволення претензій іншими державами 4. Продукти від царського  уряду 5. Доходи від зовнішньої  торгівлі	1. Утримання російських  полків під час військових  дій з Туреччиною  2. Дари царям та російським чиновникам 3. Спорядження Запорозького  війська на військові операції  за межами Січі 4. Задоволення претензій  від інших держав
II. Внутрішні джерела	II. Внутрішні напрями
1. Кошові регалії та  домени 2. Мито 3. Внутрішні податки 4. Орендна плата 5. Конфісковане майно 6. Викуп за полонених 7. Судові штрафи 8. Кредитні операції	1. Утримання церковних  установ 2. Утримання урядовців  Коша 3. Поточне утримання господарства  Коша 4. Допомога збіднілим  козакам та іншим членам Війська Запорозького 5. Видача кредитів 6. Резерв

 

Вперше реформування державного скарбу і відокремлення коштів гетьмана від коштів держави провела козацька демократія за І. Брюховецького (1663-1668 рр.). Такий принцип реорганізації державних фінансів запорізької січі пізніше був закріплений Конституцією П. Орлика і далі розвинутий лівобережними гетьманами Д. Апостолом (1727-1732 рр.) та К. Розумовським (1750-1765 рр.), які внесли значний вклад у справу реорганізації скарбового діловодства [2]. Основним фондом державного скарбу того часу були: рангові маєтності, дані королівщини, надходження від яких спрямовувалось на утримання державних установ, урядовців, забезпечення заслужених осіб. Постійними державними доходами залишалися податки [8].