История Государственного бюджета

У 1961 p. проведено реформу, що змінила масштаб цін, який підвищився в 10 разів. Це означало відповідне зниження всіх цін, плати за послуги, грошових доходів населення. Старі гроші було замінено на нові у співвідношенні 10:1. Одночасно з 1 січня 1961 p. встановлювався золотий вміст карбованця 0,987412 г чистого золота (ціна 1 г золота дорівнювала 1 крб.). Долар цінили в 90 копійок замість 4 крб[5,c.117].
           Протягом перших повоєнних років податкова система була уніфікована і спрямована на чітке визначення обсягів податків республіканського й особливо місцевих бюджетів. У другій половині 50-х років у фінансовій системі Радянського Союзу виникло розширення повноважень союзних республік. Вони одержали право самостійно визначати доходи і видатки в розрізі республіканських і місцевих бюджетів, використовувати додаткові доходи, а також ті суми, що залишилися внаслідок економії видатків.

Республіки отримали повноваження щодо складання, утвердження, виконання державних бюджетів, розподілу доходів і видатків між республіканським і місцевими бюджетами.

    В 1953 p. прийнято новий закон про сільськогосподарський податок. Замість оподаткування доходу від усіх джерел сільськогосподарського виробництва введено податок за твердими ставками, з однієї сотої гектара присадибної землі колгоспного двору. Передбачалася система пільг для окремих категорій населення (інвалідів, сімей військовослужбовців та ін.).

У 1957 p. замість чотирьох різних ставок (у розмірі від 6 до 15 %) було введено нову єдину ставку оподаткування з валового доходу колгоспів у розмірі 14 %, що була диференційована за республіками.
У 1958 p. припинено випуск державних позик, що реалізувалися за підпискою серед населення і довгий час були важливим джерелом доходів бюджету. Протягом 1960— 1962 pp. підвищено неоподаткований мінімум заробітної плати, знижено податок з заробітної плати для низькооплачуваних громадян, скасовано податок за бездітність з неодружених, одиноких і малосімейних. Відбувалися структурні зміни у формуванні доходів державного бюджету. Зменшилися надходження податку з обороту: з 31,6 % у 1950 p. до 29,2 % у 1965 p. Господарські реформи 60—80-х років, спрямовані на вдосконалення економічного стимулювання та госпрозрахункових відносин, зумовили зменшення їх частки до 29,5

У 1965 p. Доходи п становили 39,1 % проти 15,2 % у 1950 p. Частка прибуткового податку з колгоспів зменшилася з 19,9 % у 1950 p. до 1,61 % у 1985 p. Починаючи з 1968 p. колгоспи відраховували в прибутковий податок 8—9 % чистого доходу. Знизилася частка надходжень від населення з 31,8 до 7,7 %. За цей час збільшилися кошти державного соціального страхування з 5,26 до 10,5 %. З союзного бюджету надходило 5,5—9,1 % загальної суми доходів. Частка доходної частини бюджету України у державному бюджеті СРСР збільшилася з 4,2 % у 1950 p. до 9,9 % у 1960 p. і була в межах 17—18 % протягом 60—80-х років.
За даними офіційної статистики, завдання державного бюджету до 1990 p. включно виконувалися з перевищенням доходів над видатками.

     До 1956 p. чільне місце у ньому займали видатки на соціально-культурні заходи (1950 p. — 64,7 %, 1955 p. — 51,3 %). З другої половини 50-х років швидкими темпами зростали видатки на народне господарство, їхня частка у загальному обсягу витрат державного бюджету зросла У 1960р. до 55,6 % проти 24,9 % у 1950 p.

      Зменшились асигнування з бюджету на народне господарство в 1965 p. — до 51 % і у 1991 p. — до 45,7 %. Це пов'язано зі зростанням інвестицій підприємств і організацій, частка яких у 80-х роках досягла понад 70 % (проти 43,4 % у 1958 p.) усіх вкладень у народне господарство. Основна частина державних фінансових ресурсів, призначених для народного господарства, асигнувалася на розвиток промисловості та будівництва. Наприклад, в 1961—1965 pp. їхня частка становила 55 %, вкладення у сільське господарство — 14,2 %, на транспорт і зв'язок — 3,9 %, житлово-комунальне господарство — 16,6 %[3,c.109]. Видатки держави на соціально-культурні заходи в 50-ті роки зросли у 2,7, в 1960—1990 pp. — у 6,6 раза. Вони розподілялися на народну освіту і науку, охорону здоров'я і фізичну культуру, соціальне забезпечення. У 1985 p. це співвідношення становило відповідно 48,6; 25,3; 26,1 %, у 1985 p. — 39; 21;
40% у 1991 p. — 36,4; 22,8; 37,2 %[3,c.114].

       Аналіз доходів і видатків по відношенню до валового внутрішнього продукту свідчить, що вже у 1989 p. існував державний борг: консолідований прибуток України становив - 34,9 % ВВП, у тому числі в бюджет України — 26,1 % ВВП. Видатки бюджету України (включаючи витрати, що фінансувалися з колишнього союзного бюджету) становили 38,6 % ВВП, у тому числі з бюджету України — 25,7 % ВВП.
Ступінь перерозподілу ВВП через бюджет України і витрати на економіку були на рівні економічно розвинених країн, де вони становили відповідно 40,6 і 17,3 % ВВП. Проте в цих країнах, на відміну від України, уряди відігравали провідну роль у створенні виробничої інфраструктури, субсидуванні приватного сектора економіки, науки. Бюджетний дефіцит покривався через внутрішні позики, а не грошової емісії.
Протягом 50-х років з розширенням прав союзних республік у народному господарстві СРСР підвищувалося значення республіканського бюджету. Його частка у державному бюджеті України становила у 1958 p. 69,2 % проти 32,9 % у 1950 p. 3 кінця 50-х років у розподілі доходів між республіканським і місцевими бюджетами виникло збільшення частки останніх.
Кредитні відносини в Україні повністю контролювалися союзним урядом. У 1955 p. було створено Українську контору Державного банку СРСР та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку і Торгбанку. У 1957— 1959рр. проведено реорганізацію банківської системи. Ліквідовано Торгбанк, Сільгоспбанк, їхні функції передано Держбанку і Промбанку. До кредитної системи належали Зовнішторг-банк СРСР і державні ощадні каси (14,8 тис. у 1990 p.). Зросло значення банківського кредиту в розвитку господарства. Збільшились обсяги кредитів усіх видів: у 1951—1960 pp. — у 3 рази, у 1961—1985 pp. — у 10 разів. З другої половини 80-х років почалося зменшення надання позик, в 1990 p. їх кількість становила 70 % рівня 1985 p. Переважали довгострокові позики, їх надавали для освоєння нових підприємств і технологічних процесів, на будівництво і механізацію тваринницьких ферм, придбання сільськогосподарської техніки, водогосподарське будівництво. Важливим джерелом платіжних кредитів були грошові вклади населення, що становили у 1986 p. 220 млрд крб[5,c.163].
У 1987 p. розпочалася перебудова банківської системи СРСР. Утворилося п'ять спеціалізованих банків: Зовнішекономбанк, Промбудбанк, Агропромбанк, Житлосоцбанк, Ощадбанк. Однак монополія центру в банківській системі залишалася.

Проте фінансово-кредитна система нераціонально використовувалася для формування оптимальної структури господарства, його інтенсифікації. Слід було більше вкладати коштів у наукоємні галузі, пов'язані з науково-технічним прогресом, на житлове будівництво, дотації сільському господарству.
 

б) Практичні особливості розвитку бюджету

В процесі подальшого наукового дослідження розкриємо практичні особливості формування бюджету

У господарському розвитку України значна увага приділялася торгівлі. В 1950 p. було відроджено її матеріально-технічну базу. Абсолютний обсяг продажу товарів у державній і кооперативній торгівлі становив 97 % рівня 1940 p.

Протягом 50—80-х років торгівля і громадське харчування перетворилися на самостійну галузь господарства з власною матеріально-технічною базою, організаційною структурою і трудовими ресурсами.
Про динаміку її розвитку свідчать такі дані:
Серед форм торгівлі провідною залишалася державна, її частка в структурі загального обсягу товарообороту в 1985 p. становила 70,3 %, кооперативної торгівлі —2 %, 7,1% -, оборот колгоспного ринку — 2,6 %. У цій галузі працювало 1,8 млн чоловік. У загальному обсязі товарообороту поступово збільшувалась частка непродовольчих товарів: 1985 p. — 52 %, 1990 p. — 57 %.
Зростанню ефективності роботи галузі сприяла спеціалізація. За 50-ті роки зменшилася кількість змішаних (9,7 % загальної кількості у 1960 p.), розширилася мережа продовольчих і непродовольчих магазинів, поглиблювалась їхня спеціалізація, рівень якої на кінець 80-х років досяг 54% [6,c.113]. Поширилися прогресивні форми торгівлі та методи праці:
самообслуговування, продаж за зразками або попередніми замовленнями, відкрита викладка товарів, продаж напівфабрикатів, створення фірмових магазинів, доставка товарів додому або за місцем роботи, виїзна торгівля. Відбувалася концентрація підприємств торгової мережі, збільшилася кількість великих магазинів на кшталт універсам і універмаг, будинків торгівлі, торгових центрів.

Колгоспна торгівля як важливий постачальник міському населенню сільськогосподарських продуктів активізувалася зі скасуванням у 1964 p. обмежень щодо підсобних господарств. У 1990 p. налічувалося 1576 колгоспних ринків, у тому числі критих — 139. У забезпеченні загального споживання картоплі, м'яса, овочів їх частка становила 10—20 %.
Проте торгівля не забезпечувала потреб населення. У 1990 p. на 10 тис. населення припадало лише 28 підприємств роздрібної торгівлі та 12 громадського харчування. Товарооборот у сільській місцевості був значно менший, ніж у містах. Торгівля не використовувала свої права стосовно промисловості у випуску товарів необхідного асортименту і якості.
     Друга половина 40-х — початок 60-х років характеризувалися низьким життєвим рівнем і недостатньо розвиненою соціальною сферою суспільства. Радянський Союз із політичних мотивів у 1947 p. провів грошову реформу і скасував карткову систему розподілу продуктів і промислових товарів.

У 1947—1950 pp. тричі знижувалися ціни на товари масового споживання. Однак, на відміну від реформи Ерхарда у Німеччині, в СРСР реформа відбувалася за умов дефіциту промислових і продовольчих товарів. Платоспроможний попит значно перевищував пропозицію. У 1950 p. державні роздрібні ціни в Україні порівняно з довоєнними були вищими в 1,83 рази. Лише на колгоспних ринках індекс цін зменшився до 0,9. Реальна заробітна плата у 1946—1950 pp. перевищила довоєнний рівень лише на 24 %, а загальна сума доходів населення — на 62 % . За цих умов уряд посилив позаекономічний примус до праці. Почалося економічне переслідування селян, які активно працювали на присадибних ділянках, а також адміністративне виселення. Як наслідок зросли ціни на колгоспних ринках. Посилилися втечі селян з колгоспів, хоча діяв закон 1932р., що забороняв селянам виїжджати з села без спеціального дозволу. 
     У 1945 p. було відновлено відпустки, оплачувані вихідні. Тривалість робочого дня становила 8 год. Відмінено указ, за яким все населення вважалося мобілізованим. Однак до 1956 p. діяв указ від 1940 p., який забороняв робітникам і службовцям змінювати місце роботи без дозволу адміністрації, встановлював відповідальність за самовільне залишення роботи або прогул без поважних причин. У 1951 p. його було замінено заходами дисциплінарного характеру.

У 50 –х роках заробітна плата стала провідною формою підвищення добробуту. Середньомісячна грошова заробітна плата усіх категорій робітників і службовців за 50-ті роки зросла на 25,3 %, 60—80-ті роки — у 3,2 рази і в 1990 p. становила 248,4 крб. Мінімум заробітної плати досяг 60 крб. Поступово ліквідовувався розрив у рівнях оплати низько- та високооплачуваних працівників. Це стримувало професійне зростання робітників, інженерно-технічних працівників, не стимулювало трудову діяльність. У 1965 p. скорочувався робочий тиждень. Фабрики та заводи перейшли на п'ятиденний робочий тиждень. Збільшилися відпустки вагітним жінкам до і після пологів.

Доходи колгоспників від громадського та особистого господарства збільшилися в 1951—1955 pp. на 50 %. З введенням у 1956 p. щомісячного авансування грошова оплата праці колгоспників поступово переважна.

У I960 р. її середньомісячний розмір становив 24,3 крб., або близько 45% загальної оплати трудодня. У липні 1964 р. було прийнято закон про пенсії і допомогу членам колгоспів. Мінімальний розмір пенсії встановлювався в розмірі 12 крб. на місяць. У 1966 р. була введена гарантована грошова оплата їх праці. Протягом 1965—1990 pp. оплата праці у колгоспах і радгоспах зростала швидше, ніж робітників і службовців, і досягла відповідно 220,4 і 265,8 крб[7,c.217].

Зріс річний прибуток сімей від особистого господарства. В 1990 р. у робітників і службовців він становив 2,5 % сукупного доходу (155 крб.), у колгоспників — 28,8 % (1880 крб.).
Певне значення для піднесення добробуту населення мало скасування або зменшення податків, погашення державних позик (тимчасово припинено у 1958 р. і відновлено У 1974 p.).

Зростала роль суспільних фондів споживання. Наприклад, у 1963р. у СРСР вони становили 17 % національного доходу, у 1990 р. — 82 %. За  кошти фондів соціального страхування забезпечувалися безплатне навчання, охорона здоров'я. Раціональнішою стала структура споживання. Однак видатки на харчування були високими: 47,4 % заробітної плати робітника промисловості. Виплати і допомоги залишалися низькими — 717 крб. на рік на душу населення[6,c.235].

Урбанізація посилила житлову кризу. В 1954 р. було прийнято рішення про будівництво індустріальними методами на основі серійного виробництва. Зросла площа введених у дію житлових будинків. Люди почали переселятися з малосімейних квартир. Проте рівень забезпеченості населення житлом був низьким. На 1 січня 1959 р. на одну людину припадало в середньому 6,35 м2 житлової площі. Будівництво за типовими проектами призводило до одноманітності міст і селищ.

Протягом 60—80-х років житлова проблема загострилася, кількість введених в дію житлових будинків і квартир (377—388 на 1000 чол. населення).
Значну увагу приділяли поліпшенню водопостачання, побутовому споживанню газу. У побуті з'явилися наручні годинники, фотоапарати, радіоприймачі, телевізори, швейні та пральні машини, холодильники. У структурі споживання населення зростала частка непродовольчих товарів.
    Проте у цілому рівень життя в Україні підвищувався повільно. Виробництво споживчих товарів не забезпечувало потреб населення і компенсувалося імпортом. Відставав від потреб населення розвиток сфери послуг, торгівлі, громадського харчування.  

Бюджет складається з доходів і видатків. Доходи бюджету — всі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України.

Видатки бюджету — кошти, що спрямовуються на здійснення програм і заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів для погашення основної суми боргу та повернення сплачених до бюджету сум.

Доходи Державного бюджету України включають: доходи (за винятком тих, що за Бюджетним кодексом України закріплені за місцевими бюджетами), що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори і обов’язкові платежі та Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів», а також від плати за послуги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок Державного бюджету України та інших, визначених законодавством джерел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам та організаціям, а також проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств; гранти і дарунки у вартісному обчисленні; міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів.