Дослідження грошових систем

1. Інтеграційні процеси  у розвитку грошових  систем західноєвропейських  країн: сучасний стан і наслідки

Головна сучасна тенденція розвитку світових економічних відносин пов’язана із поширенням інтеграційнних процесів, які охоплюють не лише економічні зв’язки, а й національні грошові системи держав. Вплив світових інтеграційних процесів на трансформацію національних грошових систем найбільш яскраво проявляється в Європі; особливо в Європейському Співтоваристві, де з 1 січня 1999 р. у безготівковий обіг було введено нову грошову одиницю – євро, яка замінила ЕКЮ, а у перспективі замінить національні грошові знаки, та стала єдиною валютою країн Європейського валютного та економічного союзу, який завершить формування в країнах ЄС єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталу.

З 1 січня 2002 р. передбачається введення паралельного обігу національних грошових знаків та євро, а з 1 липня того ж року – поступова заміна ними національних грошових одиниць.

Для вирішення  валютних проблем створено Європейський центральний банк у Франкфурті-на-Майні, а національні банки держав-членів будуть займатися лише реалізацією валютної політики, а не її визначенням.

Створення Європейського валютного та економічного союзу є завершальним етапом в розвитку західноєвропейського інтеграційного процесу. Початок цьому процесу поклав підписаний 25 березня 1957 року Римський договір про створення Європейського економічного союзу ( його друга назва – “Спільний ринок”) та продовжили Маастрихтські угоди, які проголосили створення Європейського союзу. Тоді до його складу входили 6 країн: Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. За послідуючі після 1957 р. більш ніж 40 років процес інтегрування в Європі, незважаючи на чималі труднощі та протиріччя, в цілому з успіхом розвивався як вширину (кількість повноправних країн-членів збільшилась до 15), так і в глибину (за спрямованістю до головної цілі – формування єдиного економічного простору, в якому незалежно від національних кордонів здійснюється вільний рух товарів, капіталів та людей, а також діють рівні для всіх суб’єктів господарювання умови конкуренції на спільному ринку.

Головними досягненнями на цьому довгому шляху  стали створення митного союзу (відміна мита та інших обмежень в торгівлі між країнами –членами ЄС та єдиний “зовнішний тариф” в торгівлі з іншими країнами), а також уніфікація господарчого законодавства країн-учасниць. Разом з тим, відмовившись від використання у взаємних відносинах деяких засобів зовнішньоекономічної політики, національні держави залишили в своїх руках засоби валютної політики (курси національних валют, процентні ставки, валютні інтервенції, тощо ), які могли використовуватись.

Виникло протиріччя між внутрішньоторгівельною та валютною складовою інтеграційного процесу. З метою пом’якшення цього протиріччя та обмеження можливостей країн-членів ЄЕС маніпулювати курсами своїх валют ці країни ще в 1979 р. ввели в дію Європейську валютну систему, в рамках якої встановлювались припустимі межі коливань валютних курсів[2, c. 329-331].

Це лише частково вирішувало проблему та ще не означало створення повного економічного та валютного союзу. На нараді в Маастрихті (Нідерланди) в 1991 році було прийнято рішення про поетапне реальне формування Європейського валютного союзу.

Назву нової валюти євро було затверджено  на зустрічі у Мадриді 15-16 грудня 1995 року членами ЄЕС. У травні 1997 року на самміті Євросоюзу в Брюсселі було визначено одинадцять західноєвропейських країн, які відповідають критеріям участі в економічному і валютному союзі й готові з 1січня 1999 року запровадити євро. Це Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Італія, Фінляндія, Ірландія. Великобританія, Данія та Швеція відмовилися від нової валюти на першому етапі впровадження. Греція на момент прийняття рішення не відповідала вимогам, висунутим перед країнами, які прагнуть увійти в зону євро. Умови конвергенції досить жорсткі, а саме:

- дефіцит  держбюджету країни, яка має намір увійти до союзу, не може перевищувати 3% від ВВП;

- сукупний  державний борг не повинен  перевищувати 60% від ВВП;

- річна інфляція не може перевищувати середній рівень інфляції у трьох країнах ЄС із най нижчим рівнем інфляції (приблизно 3-3,3%) більш як на 1,5%;

- середня  номінальна величина довгострокових  відсоткових ставок не повинна  перевищувати 2% від середнього рівня  цих ставок трьох країн ЄС з найстабільнішими цінами (приблизно 9%);

- країни, що переходять на нову європейську  валюту, мусять дотримуватись встановлених  меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейської валютної системи.

Протягом 1999 року Греції вдалося виконати вказані  вимоги. Прийнято рішення про її входження до зони євро.

Положенням  про євро забезпечується безперервність дії всіх контрактів. Перерахунок діючих контрактів у євро має бути завершений до 1.01.2002 р. До цього дозволяється укладання нових контрактів у національній валюті і євро.

З 1.01.99 кредити надаються на вибір, у національній валюті або у євро. Кредити, що надані, переводяться у євро до 1.01.2002 р. Всі умови залишаються незмінними, тільки сума перераховується у євро. Безготівкові операції можуть проводитися також у двох валютах. Але з 1.01.2002 всі розрахунки здійснюватимуться виключно в євро, при цьому зберігається співвідношення екю до євро як 1:1. Всі перерахування коштів на рахунках відбудуться за курсом, який склався та зафіксований станом на 1.01.99.

Введення  євро – безпрецедентне явище у  світовій економіці. Вперше йде річ про появу на економічній карті світу цілком нової грошової одиниці, яка має на мети замінити у найближчі роки та поступово витіснити з внутрішнього та зовнішнього обороту національні грошові одиниці. При цьому євро повинна стати не тільки розрахунковою одиницею, як СДР та ЕКЮ, а повноцінними грошами, які будуть виконувати весь спектр грошових функцій як всередині країн ЄЕС, так і на світовій арені.

За рахунок  запровадження постійних курсових коефіцієнтів та передачі функцій монетарної політики до створеного Європейського  центрального банку національні  валюти країн-членів єврозони фактично перестали бути самостійними, а стали дублікатами єдиної європейської валюти[1, c. 76-78].

2. Характеристика емісійних  механізмів грошової  системи в економічно  розвинених зарубіжних  країнах

Рівновага підтримувалася завдяки суворому контролю з боку центрального емісійного банку. В залежності від встановленого законодавством порядку забезпечення банкнот золотом визначаються декілька систем банкнотної емісії.

Англійська система банкнотної емісії:

1. Законодавство  фіксувало максимальний контингент  емісії – фідуціарна емісія. Згідно  акту 1844р. цей контингент встановлювався  для Банку Англії в сумі 14 млн ф. стерлінгів.

2. Для  решти банкнотної емісії, яка  законом не лімітувалася, обов’язковим було 100% металеве покриття.

Французька  система банкнотної емісії, яка була введена у 1870р.:

1. Законодавство  встановлювало загальний максимум  банкнотної емісії.

2. Ніяких  обов’язкових норм металевого  забезпечення не встановлювалося.

Німецька  система банкнотної емісії по закону 1875р. зводилася до наступного:

3. В  законодавчому порядку фіксувався  максимальний контингент не забезпеченої  золотом емісії.

4. Законодавство  дозволяло випуск не забезпечених  золотом банкнот зверх встановленого  максимуму, але така додаткова  емісія обкладалася 5% податком.

5. Не  менш 1/3 загальної суми банкнот  повинно було забезпечуватися  золотим запасом.

Американська  система банкнотної емісії, що була введена згідно Федерального резервного акту 1913р., характеризувалася тим, що:

6. Встановлювалася  мінімальна норма металевого  покриття всієї банкнотної емісії у 40%, решта підлягала забезпеченню комерційними векселями.

7. Не встановлювалося будь-якого максимального контингенту ані для фідуціарної емісії, ані для банкнотної емісії в цілому.

Російська система забезпечення банкнотної емісії за законом 1897р. походила на англійську:

8. Золоте  забезпечення повинно було складати  не менш ніж 50% загальної суми  емісії кредитних банків Державного  банку при умові їх випуску  на суму не більше 600 млн крб.

9. Емісія зверх встановленої суми потребувала 100% золотого забезпечення[4, c. 211-213].

3. Універсальні банки  Німеччини та їх  роль у процесах  концентрації банківського  капіталу країни

Кредитна  система Німеччини відображує модель порівняно жорсткої грошово-кредитної  політики, не дивлячись на широкі політичні  права регіонів, які входять у федерацію. Особливості пов’язані також з тим, що всі основні функції фінансового посередництва сконцентровані в універсальних банках (комерційних банках та ощадних касах), які не спеціалізуються на окремих операціях, як це роблять кредитні установи США та Японії.

Зараз у Німеччині створена високорозвинута  банківська система. Вона представлена близько 300 банків, 700 ощадних кас  та централів, 2,5 тис. кооперативних  банків (“Фольксбанк”,” Райфейзенбанк”) та інші. Контроль за їх діяльністю здійснюється Федеральним управлінням контролю (підпорядковане Міністерству фінансів).

Банківська  система Німеччини одна з найбільш розвинутих на європейському континенті. За насиченістю банківськими установами (чисельність мешканців на 1 банківську установу) країна поступається лише Швейцарії (1633 проти 1631 ) та значно перевищує інші країни Європи. Такі результати вражають, особливо коли взяти до уваги, що після другої світової війни Німеччині довелося по суті створювати нову кредитну систему. Військові адміністрації США, Великобританії та Франції перешкоджали створенню єдиної банківської системи. Так, філіям провідних банків дозволялося проводити операції лише в межах своїх окупаційних зон. Тільки після втручання федерального уряду в 1950 році були створені юридичні та організаційні передумови для функціонування трьох провідних банків країни – Дойче банк, Дрезднер банк и Коммерцбанк.

Репутація Німеччини як провідного банківського центру світу перш за все пов’язана із досконалістю банківського законодавства. Закони, які регулюють банківську діяльність поділяються на дві групи: загальні, тобто обов’язкові для кредитних установ на території всієї країни, та особливі, тобто обмежені територією окремих федеральних земель.

Другий  рівень кредитної системи Німеччини представлений універсальними та спеціалізованими банками. За формою власності вони можуть бути приватними, кооперативними або публічно-правовими інститутами. Лише приватні банки, як і раніше, ставлять собі за мету насамперед виробничо-господарську діяльність. Саме вона є головним джерелом їхніх прибутків. Кооперативні банки спрямовують діяльність на заохочення своїх членів з метою створення сприятливих умов життєдіяльності їхніх вкладників[6, c. 53-54].

Універсальні  банки займають провідне місце у кредитній системі країни. Вони займаються всіма видами банківської діяльності ( в т.ч. операціями з цінними паперами). До них за статистикою Німецького федерального банку належать приватні комерційні банки (“гросбанки”, регіональні банки, приватні банкири та філії іноземних банків), кооперативні кредитні установи (“Райфазен” та “Фольксбанк”), державні кредитні установи (ощадні каси та жироцентралі).

Головні серед них - “гросбанки”: “Дойче банк”,” Дрезднер банк” и “Коммерцбанк.” Це акціонерні товариства, кожне з яких має від 200 до 300тис. акціонерів. Ці банки мають досить розповсюджену мережу філій - 3,5 тис. Їх діяльність виходить далеко за межі надання кредитів. Особливі позиції цих банків у кредитній системі пояснюються їх місцем у структурі фінансового капіталу та зв’язками з монополіями інших галузей. Саме тут виявляється найбільш тісне зростання банківського та промислового капіталів. Це здійснюється через емісію цінних паперів, придбання акцій з метою одержання контрольного пакету акцій промислових компаній. Кожен з “гросбанків” очолює фінансову групу, що з’явилася на базі зрощування з промисловими концернами Сіменса, Фліка, Тісена, Крупа та інш. Ці фінансові групи тісно пов’язані з фінансовими групами Моргана та Рокфелера у США, Ротшильда у Великобританії та інш.

Невелика  прибутковість активів німецьких  банків пояснюється багатьма причинами, однак великі вкладення у малодохідні  акції промислових та фінансових компаній, які залишилися з 50-60-х  років, безумовно, займають у цьому  провідне місце. В ці роки, коли німецька економіка розбудовувалась після 11 світової війни, система перехрестного володіння акціями, так саме і великі вкладення банків в капітал промислових підприємств, стала одним з механізмів післявоєнного будівництва. Однак до кінця 90-х років вона втратила більшість своїх переваг і вже розглядалася спеціалістами як гальмування у розвитку фондового ринку країни. Банки також були не проти позбутися “баласту” у своїх інвестиційних портфелях, але цьому заважали податки. Перепродаж пакету акцій обкладалась податком, ставка якого доходила до 53%. З 1 січня 2001 р. згідно планам німецького уряду оподаткування при продажі пакетів акцій від однієї компанії до іншої буде відмінено. Це дозволить банкам розпродати найменш цінні активи та отримати значні вільні кошти.