Понятие і види контрактів (договорів) у римському праві

Усередині кожного титулу (крім коротких) цитати також розташовані  у відомому порядку: спочатку йдуть  цитати з творів, що коментували  цивільне право, т. е. в більшості  випадків з коментарів оголошення Sabinum-т. наз. маса Сабіна; потім слідують цитати з творів оголошень edictum-маса едикту, і нарешті витримки з творів, вознікнувшіх на грунті юридичної практики (Респонсе і т д..), а так як на чолі творів цієї групи стояли Респонсе Papiniani, то цю масу називають масою Папіньяна. Іноді в самому кінці знаходяться  ще додаткові цитати-додатку.

Кожна цитата починається  з вказівки автора та твори, з якого  вона взята. У сучасних виданнях ці цитати всередині кожного титулу перенумеровані, а більш довгі  з них розділені на параграфи (причому і тут початок кожної цитати стоїть поза нумерації і позначається словом РR. Principium =). Тому, при цитуванні Дігест треба вказати книгу, титул, номер цитованої витримки і її параграф.

Створюючи Digesta, компілятори  мали своїм завданням не просто зібрати  цитати з творів юристів і розташувати  їх у відомому порядку, як, напр., Ми збираємо літературні матеріали  та виписки, а зробити з них  діючий Звід Законів. Тим часом у  творах юристів вони зустрічали і  розбіжності їх між собою і  багато такого, що до часу Юстиніана  вже застаріло. Компілятори повинні  були тому згладжувати розбіжності  і заміняти застаріле новим. Для  цього вони вдавалися нерідко  до різних змін у цитованому тексті; ці зміни називаються Emblemata Triboniani або  інтерполяціями. Якими зовнішніми знаками  інтерполяції не відмічені, але всебічне вивчення Corpus Juris Цивіліс виявило  і продовжує виявляти їх у великій  кількості: рука компіляторів діяльно  пройшлася по всьому велетенському  матеріалу Дігест. Іноді подібні  інтерполяції виявляються легко  з зіставлення цитат, узятих у  одного і того ж юриста і з одного і того ж твору, але поміщених  у двох різних місцях (т. зв. Leges geminatae), або із зіставлення цитати в Digesta з тією ж самою цитатою в  збережених до нас пам'ятниках до-Юстініанівського часу (фрагментація Vaticana і т. д.). Але  часто переробка компіляторів може бути виявлена ​​тільки шляхом складного  розбору логічного, лінгвістичного та історичного характеру. Наведемо для зразка найпростіші види інтерполяцій.

 

 

 

 

 

 

 

1.4. НОВЕЛИ.

Новели-(лат. новели Constitutiones) - виданий у Візантії (VI в н.е.). Збірник імператорських конституцій. У нього включалися конституції, що видавалися Юстиніаном і наступними імператорами для заміни постанов, що містилися у Зводі законів  Юстиніана. Більшість новел Юстиніан відноситься до 535-540 рр.. Написані грецькою мовою крім новел, призначених для  латинських провінцій (деякі новели - на обох мовах).

За формою, як правило, складаються  з 3-х частин, викладають приводи  до видання нової конституції, її зміст та порядок вступу в силу. У виданнях новел Юстиніан перша  частина називається proaemium, друга  підрозділяється на глави, остання-epilogus. Зміст новел Юстиніан різноманітно: питання цивільного права чергуються з питаннями судочинства, адміністративними  та церковними. Особливе значення мають  новели Юстиніан 118 і 127, перетворених право  успадкування без заповіту і послужили  основою для багатьох німецьких  законодавств, а також новели Юстиніан присвячені модифікації публічного та сімейного права. Новели відносяться головним чином до публічного і церковного права, але є і норми приватного права про шлюб та спадкування [3].

До нас новели Юстиніан дійшли в приватних збірках. Перший з них складено в 556 р. на латині і  містить 124 новели. . (126, але 2 з них  повторюють поміщені раніше), розташовані  хронологічно: найдавніша належить до 535 г, найбільш пізня - до 555 м. Ця збірка зазвичай називають втіленням Novellarum Джуліані. Глосатори був відомий  і ін збірник, що містив в собі 134 Н.Ю. (У середньовічній літературі називався Authenticum, Authentica або Liber authenticorum).

Повне зібрання новел було складено за імператора Тиберія II в 578-582 рр.. Воно містить 168 новел, з яких 4 належать Юстину (Юстиніану II), і 3 Тиберію II, інші - Юстиніану. Новели Юстиніан аж до 120-ї  розташовані в хронологічному порядку. Це зібрання дійшло до нас у венеціанській  рукописи XII в. і флорентійської XIV в. Крім того, існує ряд часткових зборів новел Юстиніан, особливо що відносяться до церковного права.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.ПРАВА РЕЧОВІ І ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНІ В РИМСЬКОМУ ПРАВІ

Римські юристи не розрізняли речових і зобов'язальних прав, а  лише захист прав за допомогою речових  позовів - actiones речових і особистих  позовів - actiones в Personam. Якщо спір виникав  з приводу права на річ, то для  захисту цього права застосовувався речовий позов, якщо ж приводом для  тяжби були правові дії іншої  особи, - то особистий позов. Наявність  того чи іншого права виводили з  наявності позову. Якщо претор, вивчивши обставини справи, приходив до висновку, що дані правові відносини підлягають захисту, він давав відповідний  позов (речовий або особистий), а  якщо не давав, значить не було відповідного права. Позов стає основою, а право  як би тільки наслідком: був захист, отже, було й право, не було захисту - не було і права.

Значно пізніше, коли позов  був поставлений на відповідне йому місце, його надання стали виводити з наявного права. Спочатку з'ясовували, чи є право і тільки потім давали позов. Таким чином, з відповідних  позовів (речових і особистих) стали  розрізняти права речові і особисті. Якщо об'єктом права були речі, це речове право, якщо об'єктом прав були дії, що мають правове значення, то такі права стали називати особистими. Отже, римське цивільне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоча класифікації майнових прав на речові і зобов'язальні римські юристи не приводять. Таке розмежування було розроблено пізнішими вченими на основі матеріалів римських юристів, що звернули увагу на відмінність майнових прав: в одному випадку потреба  в якій-небудь речі задовольнялася шляхом її придбання (при цьому встановлювався один об'єм прав), в іншому - шляхом надання  речі в тимчасове користування з  умовою повернення власникові (виникають  інші права з іншим обсягом). Ці два різні способи задоволення  потреби в речі породжують зовсім різні правові відносини: а) речові, б) зобов'язальні. Так система майнових прав була розділена на дві великі групи - речові права та зобов'язальні  права.

Поверхневе відмінність  цих двох правових інститутів цивільного права полягає в об'єкті прав: об'єкт права річ - речове право, об'єкт  права дія - зобов'язальне право. Однак зовнішнього відмінності  буває іноді мало для встановлення характеру правових відносин, наприклад, якщо виникла суперечка з приводу передачі будинку продавцем покупцеві. Після укладення договору купівлі-продажу продавець відмовився передати будинок покупцеві. Недосвідченому юристу буває важко визначити, про яке право йде суперечка - речовому або зобов'язального, хоча встановлення характеру прав має важливе значення для визначення способу захисту. У наведеному прикладі покупець ще не став власником купленого будинку і тому речового права у нього ще не виникло. Йдеться про виконання договору, тобто про право вимоги, про зобов'язальне право.

Для грунтовного осмислення характеру речове-правових та зобов'язально-правових відносин необхідно проаналізувати відмінності між цими двома інститутами. Вони полягають в наступному:

1. Основна відмінність  - в об'єкті права. Об'єкт речового  права - завжди річ, зобов'язального  права - дія, право вимагати  вчинення певної дії. До речових  прав римське цивільне право  відносило такі інститути: володіння,  право власності, серви-тути, інші  права на чужіе.-речі (емфітевзис, суперфіцій та заставне право). Зобов'язальні права виникають  з договорів та інших правомірних  і неправомірних дій ". Це  вельми обширний розділ цивільного  права, який об'єднує договірне  право, деліктне право та інші  зобов'язання, що виникають з позадоговірних  правомірних дій.

2. Речові права відрізняються  абсолютним характером, зобов'язальні  - відносним. Звідси випливає, що  захист речових прав є абсолютною, а зобов'язальних - відносною. Ця  різниця зумовлена ​​характером  правових відносин. Володар речових  прав у процесі їх здійснення  вступає у правові відносини  з усіма навколишніми його  особами. З одного боку-суб'єкт  речового права, з іншого - абсолютно  всі оточували його особи. Суть  цих правовідносин полягає в  тому, 'що суб'єкт речового права  володіє певними правомочностями  на річ, а всі його навколишні  зобов'язані поважати його права,  дотримуватися їх і не порушувати. Порушником речового права може  опинитися кожен з числа оточуючих  'навіть якщо він цього не  бажав і не знав. Отже відповідачем  по речовому позовом також може опинитися кожен навіть якщо він особисто не порушував речових прав їх носія. Наприклад, власник певної речі в процесі здійснення своїх правомочностей вступає у правові відносини з усіма, хто з ним стикається. Якщо ж він втрату володіння річчю, то при цьому не втрачає свого речовому права на річ, а остання може опинитися в незаконно володінні будь-якої особи. Ним може виявитися і особа, яка набуваючи річ, не знало, що вона не належить відчужувачу, що вона чужа. Ставши власником чужої речі, її набувач речового права на неї не набуває і тому "буде відповідачем за пред'явленим до нього речовому позов.

Зобов'язально-правові відносини  носять відносний характер, оскільки виникають щодо конкретно визначених осіб, наприклад, продавець - покупець. Порушником цих відносин може бути одна з цих осіб і ніхто третій. Отже, відповідач за особистим позовом  завжди відомий заздалегідь, чого не можна сказати про відповідача  по речовому позовом, якого заздалегідь  не можна назвати навіть перед  позитивно.

3. Переважна більшість  речових прав термінами не  обмежена. Володіння, право власності,  земельні сервітути, емфітевзис  і суперфіцій - ці речові права  купуються назавжди, напостоянно.  І тільки особисті сервітут  обмежені часом життя їх суб'єкта (довічно). До договору позики  право власності на предмет  позики переходить до займополучателя  на обумовлений договором строк.

Всі зобов'язально-правові  відносини-це тимчасові відносини, розраховані на певний термін. Права. виникають з цих відносин, припиняються разом з припиненням зобов'язання. Наприклад, після закінчення договору найму речей річ повертається наймодавцю і правокористування  нею наймачем припиняється.

4. Речові і зобов'язальні  права розрізняються і за змістом,  і за обсягом. Зміст речових  прав встановлюється законом,  а зобов'язальних, як правило,  обумовлюється договором. Речові  права за своїм обсягом значно  ширше, ніж зобов'язальні (наприклад,  права власника і права наймача  речі).

3. ПОНЯТТЯ І ВИДИ КОНТРАКТІВ (ДОГОВОРІВ) У РИМСЬКОМУ ПРАВІ

У найпервісніших римському  праві терміни contrahere, Contractus ще

позначали одне з джерел виникнення зобов'язання, тобто

правовідносини, в силу якого  певний суб'єкт зобов'язаний провести в

користь іншого суб'єкта певні  дії майнового характеру, а

лише вказували на самі зобов'язальні узи, на ті узи, які  відбуваються

із законного дії, з  юридичної угоди, яка визначається тут

як Contractus.

У класичній юриспруденції, на підставі досвіду отриманого з

зобов'язальних угод в рамках ВМС Gentium (права народів), в яких

зобов'язання виникає з  взаємної згоди двох сторін, стало  поступово

формуватися уявлення, що у  всякій двосторонній угоді ділового

обороту силою, що створює  зобов'язання, є'' угоду'' досягнуте

між сторонами. В одних  випадках для виникнення зобов'язання досить одного такої угоди, в інших  же (в угодах ВМС Civile тобто Приватного квіритського права, приватного права  римських громадян) необхідно, щоб воно було прибраний в урочисту форму  або супроводжувалося виконанням певних дій.

Наприкінці класичної  епохи contrahere, Contractus починають набувати

нове, суб'єктивне значення'' погодитися, угода'' і ставитися до лише зобов'язаннями, які виникають  за угодою сторін, але в теж час

більше не застосовуються до інших зобов'язань, що виникають  в результаті хоча і законного  дії, але про який сторони не домовлялися.

У цьому новому значенні'' договору як джерела зобов'язання'' термін

Contractus був засвоєний юстиніянова  зборами та сучасної юридичною  наукою.

Отже, договір можна визначити  як угоду воль двох суб'єктів або

груп суб'єктів ('' договірні  сторони''), що має своєю метою

встановити між ними зобов'язальне  відношення.

Контракт, оскільки він є  юридичною угодою (а якщо точніше,

двосторонньої'', юридичної  угодою), підкоряється всім правилам,

належать до угод, в тому, що стосується дієздатності сторін, істотних, природних, привхідних елементів угоди, причин її

недійсності, конвалідаціі, представництва.

Договір - це найбільш поширений  вид угод. Тільки нечисленні односторонні угоди не належать до числа договорів. Як будь-яка угода договір вольовий акт, але він має властивими йому особливостями, він представляє собою не розрізнені вольові дії двох або більше осіб, а єдине волевиявлення.

Поняття договору, як правило, визначається як дозволене римським

правом угоду воль двох або декількох осіб, спрямована на встановлення зобов'язання.

Загального поняття угоди  в римському праві вироблено  не було, що в силу його казуистичности цілком природно. Тим часом правове регулювання

операцій становило найважливішу задачу римських юристів.

Розподіл угод на оплатне  і безоплатні, односторонні і двосторонні, умовні та безумовні, вплив форми  волевиявлення на дійсність угоди і багато інших норм, що складають основу сучасного вчення про угоди, прийшли до нас з римського права.

Операцію слід розуміти, як всякий прояв приватної волі, звернене на ціль, дозволену правопорядком ('' підставу''), так що право виходить з відповідності цього прояви досягнення бажаної мети і тому захищає його, передбачаючи настання відповідних юридичних наслідків.

Угоди, для здійснення яких потрібне узгодження волі двох або

більше осіб, є дво та багатосторонніми. Такі угоди іменуються

договорами.