Згублене життя. До композиційного вивчення роману «Повія» Панаса Мирного

«Зима. Земля  скована морозом, покрилася білим  снігом. Сонця не видно. Один вітер  гуляє по волі, гу¬де та реве, мов  туже посеред того всесвітнього гробовища» («По всіх усюдах». Р. 15).

Христя у  дранті, з обмороженими руками й  нога¬ми добирається до рідної Мар'янівки. Тільки тепер, у напівбожевільному маренні, визріває у неї тверде рішення: «Моя хата... Батьківська хата, заберу, відсужу». Виснажена, тяжко й безнадійно хвора, вона опу¬скається на призьбу рідної оселі, де вже був шинок, і замерзає... Хто винен? Звичайно, буржуазне суспільство. [?!?] Земці, чиновники, крамарі й інші пани і підпанки, буржуа отруїли, згубили життя людини, яка мала потенційні можливості стати доброю госпо¬динею, дбайливою дочкою, вірною дружиною. [?!?]

У передсмертному сновидінні Христя бачить власний лан: «Лани без міри, без краю. Вітер гойда молодий колос. «Чиє се поле?» – пита вона. – Христи¬не поле», – чує у відповідь».

Автор мріє, щоб володарем землі була людина-хлібороб і щоб ніхто не мав права відібрати у неї зе¬мельного наділу.

А сон колише Христю і навіває іншу картину. І бачить вона себе у статках. І кидає кошти не на що інше, як на навчання грамоти і ремесла дівчат і покриток. «Школу таку відкрила. І диво: зовсім непутяще, що запопаде, а, дивись, год-другий побула – такою невси¬пущою хазяйкою робиться: і усе знає, все вміє» (Ч. 4. Р. 15). Отже, у сні наша героїня бачить майбутнє. Це вимріяне, краще, вільне життя, в якому немає гноб¬лення, визиску людини людиною. Таке майбутнє було заповітним ідеалом і самого письменника.

Смерть матері й смерть Христі – гнівне засуджен¬ня несправедливого буржуазного суспільства. Жор¬стоким і немилосердним в гонитві за наживою вигля¬дає нижчий прошарок панівної верхівки суспільства: Загнибіда, Здір, Рубець, Книш, Колісник, їхні наміри егоїстичні. Усі вони дбають лише про власну наживу, не виявляючи співчуття до інших.

Світ, у якому панують вовчі закони, виштовхує ще одну «пропащу силу». І якщо Чіпка в пошуках прав¬ди свою силу витратив у стихійній помсті, зійшов на хибний шлях і загинув, то Христина сила пропала ще невитраченою. Тому автор показує її в передсмертно¬му сні, де вона ніби продовжує жити й розкривається як достойна, гідна поваги людина.

Головна сюжетна  лінія – життєвий шлях Христі – наскрізна, стержнева, організуюча. Вона пе¬реплітається з лініями інших персонажів роману, які допомагають повніше розкрити головний образ.

Майстерно змальовано представників новоспеченого  панства, сільських глитаїв, породжених капіталістичною дійсністю. Зловісна постать для Христі – Грицько  Супруненко. Не одну душу занапа¬стив, не одну сім'ю розорив. Він жорстокий, скупий, по-звірячому ставиться до беззахисних селян. Це він – причина всіх Христиних бід.

Якщо Супруненко почав розорювати сім'ю При¬тик, то Карпо Здір розорив родину остаточно. Не встигла померти мати Христі, як він розпорядився їхнім майном: хату спродав жидові, а землю привлас¬нив, – і цим самим вижив Христю з Мар'янівки.

Викрито у  творі й міську буржуазію. Загнибіда, Колісник, Рубець, Проценко були безпосередньо  при¬четні до долі головної героїні. Христя потрапляє в найми до Загнибіди. Це жорстока, розпусна людина, вбивця своєї дружини. Розбагатів на шахрайстві. Це він своїми злочинними діями змусив Христю віятись від одного прихистку до іншого.

Проценко  – український «народолюбець». Він ви¬дає себе за інтелігента, українофіла. Говорить про на¬родне горе, про українську мову, літературу, на словах проповідує любов до людини, а насправді робить зворотне. Це егоїст, розпусник. Його девіз: «Життя – вдача; бери від нього, що дає воно, бери на час, зна¬ючи, що нема на світі нічого вічного. Не давай зівака, коли воно саме дається тобі до рук». Негідник і ли¬цемір, удаючи з себе заступника бідних людей, Проценко зваблює і підманює Христю, чим штовхає її на згубний шлях.

Колісник  – у минулому крамар, тепер земський діяч, великий землевласник. Він  накрав земських грошей, «строячи мостки та греблі, жорстоко експлуатував селян  і від цього розбагатів». Загарбавши сотні десятин землі,

с.37

графський маєток Великий Кут, Колісник став одним  із керівників земства, крав, об¬дурював, пригноблював людей. Цей 80-річний багач підманює Христю. Дарує їй гроші, дорогі шовки, тримає її біля себе як утриманку, ревнує, докоряє, гнітить її, перетворює Христю на рабиню.

Рубець і  його дружина Пистина Іванівна також  виявились не з привітних хазяїв наймички Христі. Рубець хвалиться  перед гостями: «Добра робітни-ця»,–  але не жаліє дівчини, змушує тяжко  працюва¬ти. Хазяї виганяють Мар'ю, а «Христя виконує те¬пер усю  роботу за двох...». Під кінець Рубець зводить рахунок і з Христею: дає їй дві зелені бумаж¬ки... І – на вулицю.

Проти хижацтва, сваволі буржуазії і дворян підно¬сить голос протесту інтелігент і демократ, товариш Христі Лука Федорович Довбня: «Я вам усе по правді скажу. Не вірте ви нікому, усе то брехня. Як давно колись крали, так і тепер крадуть...» Про Довбню говорили, що він «розумний чоловік», «нігіліст», «просвітитель».

Критика пореформеної дійсності в романі «Повія» має  різко викривальний, революційно- [?] демо¬кратичний характер. 

 Під час композиційного аналізу варто вдатися до бесіди, поставивши ряд запитань:

1. Розкажіть  про життя Христі в батьків.

2. Як проходили  Різдвяні свята на селі? Участь у них Христі.

3. Чому померла  Христина мати?

4. Які думки  у дівчини викликало наймитування  в місті?

5. Чи мала  Христя свій власний притулок?

6. Чому вона  знову повертається в місто?

7. Розкажіть  про життя дівчини в наймах.

8. Хто такий  Григорій Петрович Проценко?

9. Чи була  Христя обдарованою натурою? Назвіть її позитивні риси.

10. Розкажіть  про перебування Христі у Веселому Куті.

11. Чим зумовлений  земський обід у Колісника?

12. Охарактеризуйте  бабу Оришку. Чи можна ска¬зати, що вона накликала своїм ворожінням  на Хрис¬тю біду?

13. Чи можна  вважати кульмінаційним моментом  у житті головної героїні самогубство  Колісника?

14. Назвіть кульмінаційні точки в сюжетній лінії Христі.

15. До кого  Христя під час своїх поневірянь стави¬лася якщо не з повагою, то зі щирим співчуттям?

16. Поясніть  слова з передсмертного сну  Христі: «Вона ходить по полю, по котрому поросло жито, пшениця».

17. Чи можемо  ми сказати, що Христя бачить  віщий сон?

18. Чи актуальний  роман Панаса Мирного сьо¬годні?

 Складання  схеми – цікава пошукова робота. Учні вже набули умінь у  визначенні сюжетних моментів. Нове  завдання змусить застосувати  теоре¬тичні знання на практиці. 

Композиція  роману «Повія»

Експозиція    Знайомство з Мар'янівкою, з сім'єю Притик, з Христею 

Зав'язка    Перехід Христі в місто. Примусове наймитування в Загнибіди 

Розвиток  дії

 Смерть  матері. Наймитування в Рубця. Зрадливе кохання Проценка. Утриман¬ка Колісника 

Кульмінація    Статус готельної професійної повії, ву¬лиця, загибель 

Розв'язка

 Передсмертний  сон: мрія про вільне, гідне людини майбутнє 
 

Роман «Повія»  відзначається високою художньою  майстерністю, справжньою народністю. Компо¬зиційній манері Панаса Мирного притаманно почи¬нати твори пейзажним описом. Так, наприклад, розділ «У селі» відкриває осінній, смутний пейзаж. Він передує тим тяжким подіям у житті героїв, які на них очікують. Пейзажі-замальовки окреслюють розділи: чи то починають, чи то закінчують їх. Пись¬менник ніколи не дає опису похмурої години: мряки, дощу, заметілі, коли на серці в героя радість.

Щодо портрета, то у Панаса Мирного, як і в більшості  письменників, опис зовнішності персона¬жа подається при першій зустрічі. Якщо найприкметніший у портреті Чіпки – хижий погляд, то у Христі – іскорки в зіницях.

Мова роману багата на образні порівняння, епітети, фразеологізми, часто взяті з народних уст. Письменник використовує народні прислів'я: «Жит¬тя – що довга нива, поки перейдеш – і поколешся, і поріжешся на гострій стерні», «Гора з горою не схо¬дяться, а чоловік з чоловіком зійдуться», «Сон – не потіха, хто спить, той не грішить», «З щастя та з горя скувалася доля».

Мабуть, ніхто  з прозаїків-попередників не пере¬дав так майстерно й повно всіх барв української на¬родної мови, як це зробив Панас Мирний. Його фра¬за поетична, пісенна, слова переливаються, мов зо¬лоті перли: «Молодіж завжди кохає волю, пестить інші надії – весну справляє». Яскравість, емоційність, оригінальність, точність – характерні риси письма Мирного. Читач захоплюється чудовими замальовками розкішної природи чи то проймається співчуттям до страдницької долі героїв.

Високу оцінку твору дав І. Франко: «Точне знайомство з життям, пластичне зображення, тонке і глибоке психологічне спостереження, прекрасна ба¬гата мова» [Франко І. Літературно-критичні статті. – К., 1950. – С. 377].

У 1961 році за романом «Повія» знято фільм. 

Частина  перша

І. Польова  царівна 

Весна. Шляхом  до села Пісок йшов молодий чоловік. “Не  багатого роду”. Років двадцяти. “Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших селах. Одно тільки в цього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць…” Це був Чіпка. Почув, що з-за жита хтось співає. Дівчина “низенька, чорнява, заквітчана польовими квітами… Маленька, кругленька, швидка і жвава, одягнена в зелене убрання,.. – вона здавалася русалкою…” Коли заговорив до неї, дівчина втекла. Чіпка пішов далі, додому. Вже видно було хату. “Не достатки, а тяжка праця кидались у вічі…” Біля хати стояла немолода вже молодиця – мати.

ІІ. Двужон 

Літ за двадцять до волі у с.Піски зайшов невідомий, шукав старого Карпа Окуня. Але той років десять як помер, зосталася Ганна – небога, теж померла; та Грицько – далекий родич – забрали у некрути. Незнайомий пішов у волость, назвався небожем Окуня – Остапом Хрущем, просився у громаду. Через три тижні Остап косив у писаря сіно. А через місяць – об,явлено, що тепер він піщанський громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ. Пішов у город найматися. Жид взяв у поштарі. На другий рік rрунт і хату купив. Шле старостів до Мотрі Жуківни – “бідної, некрасивої дівчини, уже таки й літньої, що жила в сусідах, удвох зі старою матір,ю Оришкою”. Уступила у свою хату, ніби на світ народилася. Багато працювали, але жили бідно. Через декілька років Остап узяв паспорт і пішов на заробітки. Приходить з Дону бумага, що він не Хрущ, а Притика, кинув жінку та трьох дітей. Мотря плакала цілу ніч. Незабаром наїхало в село чиновного панства. А у селі тільки й мови – про Хруща. Немає Мотрі спокою. Аж ось ведуть його у ланцюгах. Мотря зрозуміла, що вагітна. Пішли чутка, що він не Хрущ, і не Притика, а Іван Вареник – кріпак пана Польського, що панував у Пісках. Незабаром його забрали,  більше не повертався – оддали в москалі. Мотря народила сина. Роди були трудні (два дні). Всі вважали малого “чортеням”. Ніхто не хотів хрестити. За кума взяли перехожого москаля, Оришка – за куму. Назвали Нечипором.

ІІІ. Дитячі літа 

Мотрю та її матір стали цуратися. У хаті біднота та злидні невилазні. У сусідньому селі Мотря заробляла хліб, бо у Пісках ніхто не брав. Одяг позношувався. Дитина вийшла на славу. “Повновиде, чорняве, головате, розумне… – Але діти не гралися з ним – били. Бо Чіпка був “виродок”. Дуже любив слухати казки. “Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе… А Чіпка не брав – гарбав  усе те!” Одного разу з,їв весь хліб, а щоб “бозя” не бачила – виколов очі. Мати його била, та це не спиняло Чіпку. “Він би зміг – матері очі видрав, або сам собі що заподіяв, якби не баба…, її тиха мова гасила його лютощі.” Любив бабу, а матері не любив і не слухав. 

ІV. Жив –  жив! 

Виростав  Чіпка у голоді та злиднях. “Чіпка мав добру пам,ять: з неї ніколи не виходила думка, що він “виродок”. “… в малому серці ворушилось щось недобре… І просло лихо в його серці – і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони.” Чіпці дванадцять років. Мати відправляє у найми, той не хоче. Спочатку до Бородая: той побив Чіпку за непослух, а малий мало не спалив хазяїна. Пішов до діда Уласа (вівчар). Робота прийшлася до душі. Був і другий підпасач – Грицько (козачий син, сирота, після смерті батьків віддали родичці – вдові Вовчисі). Одного разу вони знайшли горобенят, Чіпка запропонував відірвати голову. Робили це, говорячи: “А що – жив! А що – жив!”