Міжнародні та національні стандарти, які регламентують управління екологічною безпекою

Систематичне впровадження сукупності методів управління навколишнім  середовищем може дати оптимальні результати для всіх зацікавлених сторін. Однак  застосування цього стандарту саме по собі не гарантує оптимальних результатів  по охороні навколишнього середовища. Щоб досягти екологічної безпеки, система управління навколишнім  середовищем повинна спонукувати  організації до впровадження найкращих  з існуючих технологій там, де це можливо  й економічно доцільно. Варто додати, що економічна ефективність таких технологій повинна враховуватися повною мірою.

Стандарт установлює склад  елементів системи управління навколишнім  середовищем і вимоги до її функціонування. Він стосується тих екологічних  аспектів, які організація може контролювати і на які вона може впливати. Він не встановлює конкретних вимог до екологічних характеристик.

Цей стандарт застосуємий до будь-якої організації, що бажає:

-  впровадити, підтримувати й удосконалювати систему управління навколишнім середовищем;

-  переконатися в тім, що система відповідає вимогам задекларованої екологічної політики;

-  надати доказу іншим зацікавленим сторонам про таку відповідність;

- провести сертифікацію (реєстрацію) системи управління навколишнім середовищем на відповідність цієї моделі;

-  декларувати відповідність своєї діяльності, продукції чи послуг вимогам стандарту.

Стандарт поширюється  на організації, що функціонують на території  України, незалежно від форм власності  і видів діяльності, і на органи по сертифікації (реєстрації).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2). Вимоги, які  пред’являються до системи управління навколишнім середовищем ДСТУ ISO 14000.

До  системи управління навколишнім  середовищем відповідно до ДСТУ ISO 14000 пред’являються наступні вимоги:

1.  Загальні вимоги – організації необхідно створити систему управління навколишнім середовищем і забезпечити її функціонування.

2.  Екологічна політика – управління організацією повинне визначити екологічну політику і забезпечити, щоб вона:

-  відповідала характеру, сфері і ступеню впливу на навколишнє середовище діяльності, продукції чи послуг організації;

-  включала заходи щодо постійного вдосконалювання і запобігання забруднення довкілля;

-  включала зобов’язання зі дотримання вимог відповідного законодавства й інших вимог щодо навколишнього середовища, прийнятих організацією;

-  передбачала наявність організаційної структури з визначення і перегляду екологічних цілей і задач;

- була документально оформлена і відома всім працівникам, здійснювалася і мала ресурсну підтримку;

-  була доведена до відома громадськості.

3. Планування

3.1. Екологічні аспекти. Організації доцільно розробити і постійно використовувати  методику визначення екологічних аспектів своєї діяльності, продукції чи послуг, які вона може контролювати і регулювати з метою встановлення тих аспектів, які мають чи можуть мати значний вплив на навколишнє середовище. Необхідно забезпечити, щоб аспекти, що мають значний вплив, були враховані при визначенні її екологічних цілей.

3.2. Законодавчі  й інші вимоги. Організація повинна розробити і підтримувати в робочому стані методику забезпечення законодавчих і інших вимог, які вона зобов’язана виконувати і які застосовуються до екологічних аспектів її діяльності, продукції чи послуг, а також забезпечити одержання необхідної інформації.

3.3. Цілі  і задачі. Організації варто визначити і документувати екологічні цілі і задачі на всіх її відповідних ієрархічних і функціональних рівнях. При визначенні і перегляді цілей організація повинна враховувати законодавчі й інші вимоги, свої суттєві екологічні аспекти, технологічні і фінансові параметри, функціональні і господарські потреби, а також точки зору зацікавлених сторін. Цілі і задачі повинні бути погоджені з екологічною політикою, в тому числі й зобов’язання з попередження забруднень довкілля.

3.4. Програма(и)  управління навколишнім середовищем. Організації необхідно розробити і підтримувати в робочому стані програму досягнення цілей і задач, що включає:

а)  визначення і розподіл відповідальності за досягнення цілей і задач на кожному відповідному ієрархічному і функціональному рівні організації;

б)  засоби і період часу, які необхідні для досягнення цих цілей.

Якщо якийсь проект стосується нових розробок, нової чи видозміненої діяльності, продукції чи послуг, програма повинна бути доповнена, щоб забезпечити  виконання вимог системи управління навколишнім середовищем у таких  проектах.

 

 

 

 

 

3). Порядок розроблення,  затвердження та впровадження  стандартів.

Планування робіт зі стандартизації є складовою частиною плану економічного та соціального розвитку країни. Основним завданням у цій сфері, є створення  ефективної, дієвої, визнаної на міжнародному рівні, запитуваної промисловістю  та споживачами національної стандартизації, згармонізованої з усталеною міжнародною практикою, щоб:

1.забезпечити національну, екологічну, технічну та технологічну безпеку;

2.підвищити якість та конкурентоспроможність продукції, робіт та послуг, зокрема, на міжнародному ринку;

3.сприяти глобалізації торгівельних відносин та усуненню технічних бар'єрів у торгівлі;

4.сприяти за допомогою стандартів взаємопроникненню технологій, знань та досвіду, накопичених у різних галузях економіки.  Проведення оптимального, економічно ефективного планування робіт з стандартизації необхідно, передусім, для створення фонду національних стандартів, який би відповідав фондові міжнародних стандартів та стандартів промислово розвинених країн Європи, і тим самим підвищувати рівень гармонізації національних стандартів з міжнародними та європейськими.  Методологічні засади та правила формування програми національної стандартизації значною мірою визначено звершенням заходів щодо вступу України до СОТ та набуття членства в ЄС. А позиція міжнародних організацій у сфері стандартизації є чіткою і зрозумілою:

-необхідно підтримувати міжнародні стандарти ISO та IEC;1

-стандарти повинні бути простими і відповідати цілям;

-міжнародні стандарти повинні використовуватися, за можливості, без модифікацій;

-розроблені стандарти повинні прийматися на підставі консенсусу;

-необхідно уникати дублювання зусиль;

-галузеві стандарти та технічні умови компаній слід мінімізувати і, за можливості, подавати у формі документів, які визначають функціональні вимоги;

-користувачі повинні мати представництво в робочих групах зі стандартизації. Отже, пріоритетним під час складання планів є розробляння національних стандартів, гармонізованих з європейськими стандартами, що входять до переліків стандартів директив ЄС. Для забезпечення комплексності стандартизації до плану також вносять теми щодо розробляння національних стандартів, гармонізованих з міжнародними (ISO, ІЕС, ІТU тощо), у першу чергу ті, на які є посилання в гармонізованих стандартах директив ЄС, а також стандарти тих міжнародних організацій (САС, ОІУ, ICUMA, IDF тощо), стандарти яких СОТ визнає як міжнародні.

Вперше в незалежній Україні  правила розробляння плану державної  стандартизації було викладено в  КНД 50-014-93. "Порядок розроблення  плану державної стандартизації", де фактично було зафіксовано практику колишнього СРСР. У 1995 р. було надано чинності стандарту ДСТУ 3250-95. "Порядок  розроблення плану державної  стандартизації", який встановив  загальні положення, порядок формування, узгодження, затвердження та контролю виконання річного плану державної  стандартизації на основі напрацювань  у незалежній Україні. Законодавчою базою його розроблення був Декрет Кабінету Міністрів України "Про  стандартизацію і сертифікацію" від 10.05.1993 № 46.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Таким чином державні та національні стандарти містять обов'язкові та рекомендовані вимоги.

До  обов'язкових належать:

*вимоги, що забезпечують безпеку продукції для життя, здоров'я і майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону навколишнього природного середовища, і вимоги до методів випробувань цих показників;

*вимоги техніки безпеки і гігієни праці з посиланням на відповідні санітарні норми і правила;

*метрологічні норми, правила, вимоги та положення, що забезпечують достовірність і єдність вимірювань;

*положення, що забезпечують технічну єдність під час розроблення, виготовлення, експлуатації (застосування) продукції;

*поняття і терміни, що використовуються у сфері поводження з відходами, вимоги до класифікації відходів та їх паспортизації,

*способи визначення складу відходів та їх небезпечності, методи контролю за станом об'єктів поводження з відходами, вимоги щодо безпечного для довкілля та здоров'я людини поводження з відходами, а також вимоги щодо відходів як вторинної сировини.

      Обов'язкові вимоги державних стандартів підлягають безумовному виконанню органами державної виконавчої влади, всіма підприємствами, їх об'єднаннями, установами, організаціями та громадянами - суб'єктами підприємницької діяльності, на діяльність яких поширюється дія стандартів.

      Рекомендовані вимоги державних стандартів України підлягають безумовному виконанню, якщо:

1).  Це передбачено чинними актами законодавства;

2). Ці вимоги включено до договорів на розроблення, виготовлення та поставку продукції;

3). Виготівником (постачальником) продукції зроблено заяву про відповідність продукції цим стандартам.

      Державні стандарти України затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань технічного регулювання, а державні стандарти в галузі будівництва та промисловості будівельних матеріалів - спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з будівництва та архітектури.

 

Державні стандарти України  підлягають державній реєстрації в  центральному органі виконавчої влади  з питань технічного регулювання  і публікуються українською мовою  з автентичним текстом російською мовою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних інформаційних джерел

1. Дорогунцов С, Федорищева А. Методологічні аспекти оцінки ризику та наслідків техногенно небезпечних подій // Економіка України. — 1994. — 387; № 2. — С. 30-39.
2. Израэль Ю. Экология и контроль природной среды. — Л.: Гидро-метеоиздат, 1984. — 555 с.
3. Качинсъкий А. Нові екологічні виклики безпеці людини, суспільства і навколишнього середовища України // Підтекст. — 1998. — № 22. — С. 28-36.
4. Качинсъкий А*, Хміль Г. Екологічна безпека України: аналіз, оцінка та державна політика: Монографія. — К.: НІСД, 1997. — 127 с. — (Сер. "Екологічна безпека"; Вип. 3).
5. Качинський А. Перед лицем екологічних загроз: міжнародний і національний аспект екополітики // Політика і час. — 1994. —- № 5. — С. 73-77.
6. Національна безпека України, 1994-1996 рр.: Наук. доп. НІСД / Редкол.: О.Ф. Белов (голова та ін.). — К.: Н1СД, 1997. — 197 с.
7. Боков В.А., Лущик А.В. Основы экологической безопасности: Учебное пособие. – Симферополь: СОНАТ, 1998. – 224 с.
8. Шмандий В.М. Управление техногенной безопасностью урбосистемы на стадии образования и поступления отходов в окружающую среду: Монография. – Х., 2001. – 152 с.
9. Измалков В.И. Экологическая безопасность, методология прогнозирования антропогенного загрязнения и основы построения химического мониторинга окружающей среды. – СПб., 1994. – 131 с.
10. Яцик А.В. Екологічна безпека в Україні. – К., 2003. – 216 с.
11. Качинський А.Б., Хміль Г.А. Екологічна безпека України: аналіз, оцінка та державна політика. – К., 1997. – 127 с.
12. Экология, охрана окружающей среды, экологическая безопасность / Учебное пособие под общей редакцией А.Т. Никитина, С.А. Степанова. – М., 2000. – 648 с.
13. Сівак В.К., Солодкий В.Д. Основи екологічної безпеки територій та акваторій: Навчальний посібник. – Чернівці, 2000. – 156 с.
14. Шмандій В.М., Касимов А.М., Кучук А.Н. Современные методы контроля загрязнения атмосферного воздуха при управлении техногенной безопасностью. Монография. -–Х., 2001. – 136 с.
15. Дорогунцов С.І., Ральчук О.М. Управління техногенно-екологічною безпекою у парадигмі сталого розвитку. Наукове видання. – К., 2001. – 174 с.